Грантери і грантодавці: треба почути один одного

Де взяти кошти на громадську діяльність? Як ефективно розпорядитися малими грантами? Як домогтися того, щоб підтримка міжнародних донорів стала системною? Цими питання переймаються всі неурядові громадські організації, позаяк  виживати їм в Україні, де фінансової підтримки від держави на таку діяльність не передбачено, дуже складно. Ці питання стали й предметом дослідження проекту  «Підвищення спроможності українських НУО абсорбувати міжнародну підтримку – огляд інституційних недоліків та необхідності втручання», який був   виконаний  українським та польським аналітичними центрами – Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та Інститутом публічних справ (Польща) за фінансування Фонду «Відкрите суспільство» та міжнародного Фонду «Відродження».

Близько 50 неурядових  організацій із п’яти міст України (Київ, Харків, Одеса, Львів, Івано-Франківськ), які взяли участь в опитуванні цього проекту, висловили свої пропозиції щодо того, як краще залучати та використовувати міжнародну підтримку в Україні. Під час підсумкової конференції представники цих інституцій, а також представники донорських організацій не лише обговорили проблеми, які постають у  роботі громадських організацій, а й поділилися своїм досвідом.

Презентуючи результати дослідження, директор фонду «Демократичні ініціативи»  Ірина Бекешкіна акцентувала увагу на важливості ролі громадянського суспільства в розбудові демократичної держави. Вона назвала ідеальним варіантом, коли політичні еліти і громадський сектор  працюють разом на поступ країни. «Є країни, де просунутість політичних еліт компенсує нерозвиненість громадянського суспільства. Ідеальний випадок, коли політики  і громадяни працюють разом на державу. Але коли громадянське суспільство, навпаки, більш розвинене, ніж політична спільнота,  тоді воно  повинно тиснути на  політичну спільноту. Мені здається, що зараз ми перебуваємо саме на такому етапі. Триває інтенсивне згортання демократії. Але треба пам’ятати, що воно не гальмується там, де цього не дає зробити громадянське  суспільство», – констатувала соціолог.

Експерт нагадала, що народження третього сектору громадських  організацій в Україні на початку 90-х великою мірою завдячує фінансуванню саме міжнародних донорів. «На той час у країні була складна економічна ситуація,  коштів не було ні на що, – зазначила Ірина Бекешкіна. – І якби не міжнародна підтримка, яка дозволила найбільш активним, освіченим людям організовувати громадські організації, то цей третій сектор  виникнув би значно пізніше».

Фінансування міжнародних організацій українського неурядового сектору й до сьогодні відіграє істотну роль у його житті.  Особливо в підтримці тих інституцій, які іншого фінансування знайти не можуть – правозахисних організацій, тих, хто займається боротьбою з корупцією, проблемами  свободи ЗМІ, різними моніторинговими процесами. Така діяльність не  фінансується ані центральною, ані місцевою владою, ані бізнесом, який не хоче псувати стосунки з владою.  Єдине сподівання таких інституцій – на міжнародну підтримку.

Однак включитися у міжнародну грантову допомогу можуть сьогодні далеко не всі ГО. «Тож дослідження, яке провели польські та українські експерти, спробувало визначити, що заважає громадським організаціям в отриманні грантової допомоги,  як зробити цей процес більш простим», – відзначила соціолог.

ЇЇ колега, експерт із Інституту публічних справ (Варшава) Пьотр Казміркевич,  розповів , що цей проект, який не вперше досліджує сектор неурядових організацій в Україні, мав на меті вплинути на нову перспективу в цій царині: «З одного боку, ми намагались  прислухатися до досвідчених організацій, і в цьому сегменті спілкувались із тими ГО, які тривалий час працюють з різними донорами – як європейськими, так і американськими, –  мають довготривалі проекти.  З іншого   боку, нас цікавила думка організацій, які розвивають цей сектор і допомогли нам зрозуміти ті виклики, які стоять перед ГО в цілому. Третя проблема, яку ми хотіли вивчити, –   різниця в потребах організацій у регіонах».

Шукаючи відповідь на запитання, що є бар'єром для організацій, які не подають заявки на підтримку міжнародних донорів, експерти виявили, що основною причиною є незнання про таку можливість. Таких організацій багато в Києві і на Півдні України. Вони активні, як правило, народжуються спонтанно, навколо якоїсь вузької теми, працюють на громадських засадах, і зазвичай не знають про ті можливості, які надають донори.

«На нашу думку, ця  важлива частина громадського суспільства – блогери, демонстранти, люди, які ще не організувалися, – могли би стати цільовою групою для донорів, – зазначив польський експерт. – Процедури отримання грантів для таких організацій мають бути інакші, аніж для досвідчених ГО».

Дослідження також показало, що багато організацій, особливо ті, які потребують постійних вливань у свою діяльність, побоюються виходити за рамки вже накатаних програм, оскільки не хочуть ризикувати, мають острах,  що їм не дадуть кошти на ту діяльність, якою вони раніше не займались.

Як правило, донори запитують в організацій про їхню кредитну історію. І досить важко запропонувати їм такий пакет, який би, з одного боку, засвідчував, що організація вже зріла, має фахових експертів, які можуть це довести, а з другого – має потребу, аби 10-20% пішли на інноваційні проекти. «Ось тоді-то й постають запитання у донорів!» – наголосив експерт.

Є проблема і з  фандрейзингом. В Україні дуже мало організацій, які мають такий персонал у своєму штаті.  Відтак, без ініціативи донорів, на переконання Петра Казьміркевича, структуру для громадського сектору важко побудувати. «Необхідно збиратися разом, обговорювати, кому й на що потрібні кошти, а потім  будувати процедури. До речі, новостворені організації не задоволені своєю співпрацею з донорами, тому що вони ніколи не брали участі у виробленні цих процедур», – підсумував польський експерт.

Директор програми «Схід-Схід: партнерство без кордонів» міжнародного фонду «Відродження» Тетяна Кухаренко наголосила, що ця аналітична праця, зроблена в партнерстві із фондом «Демократичні ініціативи» та Інститутом публічних справ з Варшави, –– перша за останні роки усебічна глибока робота, яка дає можливість оцінити і ресурси, і спроможність громадського сектору, і ті вимоги, які виставляють донорські організації до  ГО в Україні.

Другий важливий момент дослідження полягає в тому, що воно – міжнародне і розкриває погляд не лише із середини,  з українського боку, а із зовні, з боку організації, яка має великий досвід у цій сфері у Польщі.

«Польща є нашим стратегічним партнером в Європейському Союзі, а отже  це дослідження  буде донесене й до тих донорських організацій і структур, які надають донорську допомогу в Євросоюзі, – зазначила Тетяна Кухаренко. – Подібна конференція відбудеться незабаром й у Польщі, під час якої ці рекомендації  для донорів також будуть озвучені».

Один із висновків, які зробили донори із цього дослідження, –  їм потрібно координувати свої пріоритети з реальними потребами, які існують в Україні, особливо на регіональному рівні. «Формуючи свої пріоритети, треба спілкуватися із експертами в областях, в районних містах, виїжджати на село, знати, що робиться саме в сільській місцевості з сільськими громадами, з сільськими активістами, – відзначила Тетяна Кухаренко. – Саме тому міжнародний фонд «Відродження» перед тим, як формувати і свою стратегію діяльності, і оголошення конкурсів завжди проводить такі фокус-групи в регіонах із місцевими експертами, щоб точно знати, на що спрямовувати свої ресурси, для чого вони будуть найефективнішими».

Але, водночас, наголосила Тетяна Кухаренко,  потрібно підвищувати й рівень аналітичної самоспроможності цих громадських організацій. «Це те,  на що зараз звертає велику увагу міжнародний фонд «Відродження», – акцентувала директор програми «Схід-Схід: партнерство без кордонів». – Важливо знати і вміти ідентифікувати ті проблеми, які є навколо організації. Сформувати із тієї аналітики доступні для розуміння аналітичні продукти, транслювати їх на різні аудиторії, долучити  до адвокаційних акцій, щоб вони були впроваджені в життя. Це  ті моменти, на які повинні звертати увагу донори, і надавати підтримку саме на це».

Важливою для розвитку організації Тетяна Кухаренко вважає і підтримку її інституційного розвитку –  підвищення спроможності саме як групи тих активістів, тієї команди, яка може робити щось не тільки для своєї громади, а й на національному рівні,  виходячи, можливо, згодом і на міжнародний рівень.

Вікторія Гуменюк, член  Громадської експертної ради при Українській частині Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС, звернула увагу на те, що система  управління зовнішньою допомогою в Україні є недосконалою, а відтак донори в Україні часто працюють не скоординовано.

«Дуже часто люди запитують, а скільки взагалі Україна отримує допомоги, і цю інформацію неможливо найти у відкритих джерелах, – наголосила експерт. – Підписавши 2007 року Паризьку декларацію щодо ефективності зовнішньої допомоги, Україна взяла на себе зобов’язання бути ефективною країною-партнером в  отримуванні зовнішньої допомоги, тобто поєднувати стратегічні пріоритети розвитку держави і стратегічні пріоритети надання допомоги донорів. Однак з цим постала проблема, тому що стратегічних документів розвитку у нас кілька – це й програма Президента на 2010-2014 роки, й соціально-економічні програми, які щорічно розробляє Мінекономіки. Таке різноманіття пріоритетів розвитку не дає донорам орієнтирів, куди давати допомогу. Відповідно, допомога потрапляє в Україну розпорошено».

Експерт нагадала, що в січні нинішнього року Президент України створив робочу групу під очільництвом Анрія Клюєва, яка б переймалася вдосконаленням системи залучення міжнародної технічної допомоги в Україні. Громадська експертна рада Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС виступила з ініціативою долучитися до роботи цієї групи, написала декілька листів її керівникові, які досі залишаються  без відповіді. На разі рекомендації, які підготували експерти  щодо вдосконалення системи залучення міжнародної допомоги, потраплять лише на сайт організації.

Нереформованість державного управління, на думку  Вікторії Гуменюк, суттєво впливає й на ефективність роботи неурядових  ГО. «Часто виходить так, що донор паралелить роботу неурядових організацій, замість того, щоб вмонтовувати її в процес реформ, –  пояснила експерт. –  Відповідно, фінансуються ті проекти, які стукають в глуху стіну закритої бюрократичної нереформованої  системи державного управління, яка може взагалі не взяти до уваги результати цих проектів, оскільки  за урядовими інструкціями в жодного державного службовця не знайдете обов’язкову вимогу врахувати думку громадськості».

Експерт відзначила позитив у тому, що самі донори також починають поступово розуміти, що відповідальність за неефективність роботи неурядових організацій  лежить зокрема і на них. «Фінансування діяльності організації у формі проекту, а не у формі інституційної підтримки вельми впливає на ефективність роботи організацій, – констатувала Вікторія Гуменюк. – Але дуже приємно відзначити, що в Україні вже є донори, які думають про те, щоб започатковувати інституційну підтримку організацій, надвати кошти на їхню статутну діяльність».

Важливим, на думку громадського діяча, є і той висновок дослідження, що різні форми неурядових організацій потребують різних підходів фінансування. Нині в Україні працює широкий спектр організацій –  від таких, які народжуються  локально, ситуативно,  до мережевих організацій чи, скажімо,  мозкових центрів. Ці організації, звичайно, потребують різних підходів, але спільним знаменником для них повинні бути бездоганні внутрішні процедури прийняття рішень, прозора бухгалтерія тощо, відзначила експерт.

На думку керівника Харківської громадської організація «Енергія миру» Анатолія Лисенка,  донори, які співпрацюють сьогодні з українськими громадськими організаціями,  мають  чіткіше відстежувати ту платформу, на якій базують свою діяльність ці неурядові громадські інституції. Як вважає громадський діяч, за  20 років, протягом яких розвивались громадські організації в Україні, відбулося багато змін не тільки в самій державі, змінилися й потреби та пріоритети  кожного громадянина.

«Якщо сьогодні перед організаціями стоїть завдання створити й надати спільну платформу для  об'єднання якомога більшої кількості громадян, щоб вони не діяли розрізнено, не вирішували свої проблеми самотужки, то завдання донорів – допомогти таким організаціям у їхній організаційній спроможності», – зауважив Анатолій Лисенко. На його думку, діяльність таких інституцій буде ефективнішою, якщо вони знаходитимуть можливості взаємодіяти і з владою.

Директор Одеського суспільного інституту соціальних технологій Андрій Крупник звернув увагу на розпорошеність і роздробленість громадського сектору в Україні. «У нас сьогодні атомізоване саме суспільство, тому й громадянське суспільство неконсолідоване, – наголосив експерт. – Це –  актуальна проблема третього сектору.  Тому створення коаліцій на різних рівнях, проведення зустрічей, де ми могли б обмінюватися досвідом – є нагальною потребою».

Андрій Крупник запропонував донорам підтримати створення інфраструктури громадянського суспільства, його ресурсних центрів, спільних видань та інших форм, які б інституювали всю роботу сектору, створювали б основу для тих, хто тільки-но починає формувати свої громадські організації.

Голова організаційної ради громадського об'єднання «Поступ» (Харків) Тарас Фастівець вважає, що спрощення процедури отримання грантів може бути ризикованим.  Він вважає, що краще виставляти певні вимоги і менеджерувати проекти, ніж спускати планку, щоб множились організації, які просто «освоюватимуть» кошти, декларуючи  цілі одні, водночас використовуючи кошти на інші потреби.

«Донори повинні розглядати свою підтримку як інвестування, а не як подаяння  і обов'язково оцінювати ефективність проектів, які вони підтримали, – наголосив громадський діяч. – Як правило,  організації звітуються короткостроковими результатами – видана книжечка чи брошура, проведено заходи. Насправді ж більш важливий довгостроковий результат. Тому моя порада донорами – вести історію довгострокових результатів проектів», – зауважив Тарас Фастівець.

Тим часом, представник Молодіжного громадського центру «ЕТАЛОН» Олеся Аронець відзначила, що нині без ланцюжку співпраці «влада-підприємці-ЗМІ-громадські організації» неурядовій інституції важко працювати.

Вона розповіла, що свій перший міжнародний грант Центр «ЕТАЛОН»  отримав лише на третьому році діяльності. Доти працював завдяки зусиллям волонтерів. Однак без співпраці з владою йому було б складно втілювати свої проект. Олеся Аронець відзначила позитив у тих пропозиціях донорів, проектні заявки яких спрямовані на об'єднання влади і громади. «Ми відкрили на базі дозвільного центру не тільки електронну чергу, а й ввели врядування, що без співпраці з органами державної влади було б нездійсненно, – пояснила громадський діяч. – Так само й із введенням соціальних дисконтних карток – без департаменту соціальної політики доступ до людей, яким потрібна соціальна допомога, був би неможливий», – констатувала Олеся Аронець.

Про потребу в системній донорській підтримці громадських організацій говорила і керівник Харківського центру реабілітації молодих інвалідів і членів їх сімей «Право вибору» Валентина Бутенко. Вона розповіла про досвід своїх колег із Польщі – Транскордонного центру культурно-туристичної співпраці в Красноставі («Magnum Bonum») та «Крок за кроком» (Замостя), у яких  фінансування подібних центрів вирішено на вищому рівні. «Ми така організація, яка постійно потребує допомоги, але постійно працює на межі виживання, – зазначила Валентина Бутенко. – Важливо, щоб міжнародні донори спрямовували свої гранти  не тільки на  виконання місії організації, а й на її організаційні потреби. Нам хотілося б вийти на таку спроможність, яку мають наші колеги в Польщі – соціальну підтримку від підприємств, від влади і від міжнародних донорів».

Відповідь на запитання, де взяти гроші, спробував дати експерт Українського Центру незалежних політичних досліджень Максим Лациба. На його думку, у таких країнах третього світу, як Україна, головним джерелом надходження коштів до бюджету громадських організацій має бути заробіток. «У всіх країнах Латинської Америки, Азії, в Мексиці, Індії  головне джерело громадського сектору – це заробляння. Громадські організації мають виробляти продукт і продавати його», – наголосив експерт. Він звернув увагу, що з 1 січня 2013 року за новим Законом про об’єднання громадян всі громадські організації отримають на це право.

Звертаючись до донорів, Максим Лациба радив не замикати коло на одних і тих же організаціях, з якими зручно співпрацювати, а шукати нові, виходити на інші сфери та сектори, йти в регіони. Експерт вважає також, що міжнародним донорам треба уважніше прислухатися до потреб організацій.  «Часто трапляється, що донори – неповороткі, ідуть не від наших проблем, а від того, що в них є якийсь хороший досвід у інших країнах, – пояснив експерт. – Кажуть, от давайте ми вам розкажемо про те і те, не враховуючи, чи воно нам треба».

Негативною вважає експерт і практику  інвестування в окремі короткотривалі проекти замість інвестицій у спроможність неурядових організацій. «Створюються нові проекти, набирається персонал і дуже багато коштів іде на виконання цього проекту – новий офіс, нова компанія… Розвивають не спроможність громадських організацій, а спроможність бізнесових компаній, які організують конференції щодо громадянського суспільства, не розуміючи до кінця, що це таке і для кого».

Експерт закликав донорів і до того, аби вони координували свої проекти один з одним: «Дуже часто донори між собою не координують, кого вони підтримують. Всі гроші кидають на одну тему – друга взагалі залишилася не охопленою». А  ще експерт вважає, що донори мають надавати не лише грошову підтримку, а й певну консалтингову допомогу – як краще підготувати проект, як налагодити комунікацію з іншими організаціями, щоб грантери відчували підтримку, свою залученість і розуміння, що можна подзвонити, уточнити щось і зв’язатися з собі подібними», – підкреслив експерт.

Директор Лабораторії соціальних досліджень у Львові Ігор Марков висловив свої міркування з приводу того, чому в Україні не  розширюється спектр грантодавства.  На його думку, щойно народжені організації  не  шукають грантів, тому що  не знають про наявність таких можливостей, а з другого  боку, існує ціла система досвідчених організацій, які постійно ведуть стратегію  грантоотримування. Розв’язати проблему цих двох полюсів, на думку експерта, можна лише одним шляхом – шляхом творення горизонтального  простору громадянського суспільства  як певного політичного курсу громадських організацій-грантоотримувачів.

«Адже наявність двох полюсів свідчить про те,  що цієї  інфраструктури, цього  єдиного поля спілкування не існує  в Україні, – наголосив Ігор Марков. – Формування цього поля спілкування, в якому б народжувалися і нові ініціативи, і нові організації – мало би бути головним напрямом скоординованої роботи грантодавців».

Експерт зі зв’язків із громадськістю Центру Разумкова Євген Шульга  підтримав думку свого колеги про потребу створення горизонтального громадянського середовища і вважає, що налагодження спілкування між організаціями може бути основним викликом у формуванні грантодавської політики.

На думку експерта, майбутнє громадянського сектору за вузькопрофільними організаціями.  «Я би сьогодні не закликав  створювати великі організації, а навпаки, радив би формувати вузькопрофільні організації, сфокусовані на своєму покликанні, сила яких полягатиме в їхньому об’єднанні, – пояснив Євген Шульга. – Громадський сектор існує достатньо довго, але він не впливовий настільки, щоб міг щось змінити в країні. Його робота була б ефективнішою, якби подібні організації діяли разом. Взаємодія в громадському секторі зараз дуже мало розвинена, але це те – чого треба прагнути», – підсумував Євген Шульга.