Ірина Бекешкіна: Довіру українців треба заслужити, вона у нас не апріорна
Головною подією 2018 року українці назвали об’єднання українських православних церков. Цього року такою подією можуть стати вибори президента та парламенту. Передвиборча кампанія вже стартувала, кандидати готуються представити свої програми. “Український інтерес” звернувся до соціолога та директора Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва Ірини Бекешкіної, щоб дізнатись про настрої українців, готовність йти на вибори та довіру людей до політиків.
Соціологічні дослідження свідчать, що люди найбільше довіряють армії та волонтерам. Така тенденція зберігається вже не перший рік. Водночас органам державної влади, президенту, уряду та парламенту люди не довіряють. Але президента та парламент вони обирають самі? Чому люди не довіряють тим, за кого віддають свої голоси?
Ще довіряють Церкві. А от щодо довіри до армії також є своя тенденція. В уяві людей армія — це така інституція, яка повинна їх захищати, тому й довіра до неї завжди була вище, ніж до інституцій влади. Але й довіра до армії раніше поступово знижувалась. Якщо ми візьмемо 2013 рік, то довіряли армії стільки ж людей, скільки не довіряли — 46% та 45%, відповідно. У 2014 році довіра до армії різко зросла — 58%.
Державні інституції у нас не мають довіри. Цікава ситуація з довірою до президента. Якщо дивитись на графіки, то лінія довіри йде різко вгору одразу після виборів, а потім, зазвичай вже через рік – різко вниз і далі ще знижується. До Ющенка одразу після обрання, була неймовірна довіра населення – понад 50%. Потім лінія різко йде вниз. Наступному президенту Януковичу після 2010 року також довіряли, потім крива знову йде вниз і так далі. Із Порошенком те саме. Майже рік після виборів йому довіряли, а потім рівень довіри знову знизився.
Ситуація із Верховною Радою складніша, їй не довіряли ніколи. Хоча у 2005 році був період, коли показники довіри та недовіри майже врівноважувались. Це парадокс. Зрозуміло, що люди довіряли новообраному президенту та новопризначеному уряду. Але Верховна Рада на той час вже допрацьовувала четвертий рік, і от не довіряли-не довіряли і раптом почали довіряти? Взагалі 2005 рік я називаю аномальним у соціології, тоді всі соціологічні показники злетіли вгору, були певна ейфорія та враження, що все буде швидко мінятись на краще. Але це минуло. Такий цикл стосується й інших державних інституцій. Після виборів починають трошки більше довіряти. А потім, коли вони не виправдовують сподівань, падає довіра.
Історія із Національною поліцією доводить, що зміни можливі. Одразу після її формування довіра до неї різко пішла вгору. Потім знову пішло вниз. Бо хоч хабарництво різко зменшилося, але порядок на дорогах так і не навели.
Як свідчать ваші дослідження, люди вважають, що вони не несуть відповідальності за те, хто є, наприклад, президентом країни. Спочатку голосують, а потім відмовляються від відповідальності за свій вибір. Деякі навіть не можуть згадати, за кого віддавали свій голос.
Це здебільшого стосується мажоритарних округів. Вже через рік люди не пам’ятають за кого голосували, де їхні приймальні. Люди у нас недостатньо соціально відповідальні. Дуже часто їхній вибір є імпульсивним – проголосую, бо він мені подобається. А що потім цей кандидат робитиме – немає значення.
Достатньо подивитись, у чому звинувачують президента. Тут і погані дороги, і відсутність опалення тощо. Але це не його сфера відповідальності. Я взагалі вважаю, що конституційні обов’язки президента треба роздрукувати та роздавати людям на вулиці.
Щоб вони знали, за що президент відповідає, а за що – ні.
З Верховною Радою ще цікавіше. Одразу після виборів соціологи запитують: “Як ви вважаєте, ви зробили правильний вибір?”. Абсолютна більшість відповідає, що так. Наступне питання : “Ви довіряєте Верховній Раді?”. Не довіряють. Тобто обрали та не довіряють. Українцям притаманна традиційна недовіра до всього, що стосується держави. Це глибокими коріннями йде в історію, і цим ми дуже відрізняємось від європейських країн. Ми дуже скептичні. Зазвичай, щоб втратити довіру людей, треба зробити щось погане. А у нас навпаки: ми заздалегідь не довіряємо, нашу довіру треба заслужити, вона у нас не апріорна.
Тобто згідно з поствиборними опитуваннями, довіри політики не заробили?
Не змогли. І я боюсь, що наступні вибори будуть в цьому сенсі ще більш показовими. Наші вибори – це аукціон обіцянок. Хто більше пообіцяє, за того і проголосуємо.
Ми – унікальна країна. У нас майже на всіх виборах перемагала опозиція. За винятком другого терміну Кучми у 1999 році. За партійними списками так само. Різко втрачали підтримку колишні переможці попередніх виборів.
Як ви гадаєте, в цьому році так само відбудеться?
Аукціон обіцянок почався ще задовго до виборчої кампанії. На тлі розчарованих настроїв дуже легко знайтись чарівнику, якійсь все пообіцяє, і за нього проголосують. Логіка така: всім обіцянкам не повірять, але подумають, що якщо багато обіцяє, значить хоч щось зробить. Який попит – така і пропозиція. Хочете популізму – будь ласка, тільки проголосуйте.
Як ви вважаєте, яким має бути ідеальний кандидат, за якого проголосувала б більшість українців?
Ну, це Господь Бог, який зійде на землю. Який не просто пообіцяє, а буде гарантія, що він це зможе зробити. Який зможе всіх ощасливити, дати гідні пенсії, зарплати. Такого немає, зрозуміло. У нас майже неможливо, щоб за когось проголосувала більшість. Свого часу більшість проголосувала за Кравчука. Він прийшов до влади в один тур, коли люди вважали, що він зможе забезпечити незалежність і водночас стабільність. Порошенко також став президентом через один тур – почалась війна, а він пообіцяв встановити мир.
А зараз обіцянки завершити війну матимуть вплив?
Зараз, на жаль, мотивація у людей особистісна. Коли ми питаємо, що найбільше важитиме при виборі, більшість відповідає, що особистість кандидата. І лише потім люди звертають увагу на пропозиції, ідеї, попередню діяльність. А професійність — взагалі внизу списку. Я думаю, що завдання громадськості цю тенденцію переламати. Переконати людей, що ми обираємо не яскраву особистість, а керівника держави. І цей майбутній керівник, як на конкурсі, повинен пояснити, що робитиме, які бачить кроки для України. Тобто люди мають зробити свій вибір раціональним. Є об’єднання та ЗМІ, які намагаються цього досягти. Зокрема, є “Виборча рада UA”, яка сформулювала ключові питання, на які мають відповісти кандидати.
А що це за запитання?
Власне, ці питання входять у п’ять основних блоків. Перший – про роль Президента у моделі влади, коротко кажучи, що він призначений і спроможний робити і як саме, якими методами.
Другий – це стратегія зовнішньої політики України та методи її реалізації. Конкретний план кандидата щодо прискорення вступу України до ЄС та НАТО. Якою буде політика кандидата щодо Росії?
Третій – це реалізація стратегії безпекової та оборонної політики України. План кандидата щодо відновлення територіальної цілісності України: повернення Криму та Донбасу, у тому числі перспективи Мінських домовленостей.
Четвертий – стратегія економічного розвитку України: основні рушійні сили економічного зростання в Україні в наступні п’ять років.
Нарешті, п’ятий – гуманітарна політика: національна консолідація, бачення кандидатом розвитку мовної політики та політики щодо етнічних меншин, конкретні шляхи і методи вирішення проблем у сфері культури та освіти.
Хочеться, щоб вибір людей був раціональним, щоб українці думали головою, а не серцем чи шлунком.
Ви зараз згадали громадських діячів, експертів та журналістів. Яку роль виконуватиме громадянське суспільство на майбутніх виборах?
Громадянське суспільство повинне працювати з виборцями – громадським організаціям довіряють більше, ніж політикам. Вони і мусять формувати у виборців попит на раціональність. Просто громадських діячів або журналістів кандидати можуть проігнорувати, а із суспільством так не вийде.
Важливо навіть не те, хто стане переможцем, а те, якою буде виборча кампанія. Якщо це буде повний розгул популізму, це означатиме невизначене майбутнє України, означатиме, що ми не знаємо, що робитиме майбутній президент та парламент.
Ви сказали, що насамперед, президент – це гарант Конституції, головнокомандувач, а не лише яскрава особистість. У нас з’явився новий кандидат – Володимир Зеленський. Раніше ви казали, що не бачите його у другому турі. Проте є відсоток людей, готових віддати за нього свої голоси. Яка доля Володимира Зеленського – кандидата на пост президента?
Він є абсолютним лідером серед молоді. Якщо брати категорію людей віком до 30-ти років, він має 18% підтримки. Тимошенко в цій категорії, наприклад, має 9%, Порошенко – 8%. Серед інших вікових категорій його підтримка значно менша.
Але наскільки масово молодь піде на вибори? Як показує досвід, явка молоді завжди нижча, хоча готовність йти на вибори майже однакова в усіх вікових категоріях. Проблема в тому, що значна частина молоді живе не за місцем реєстрації, особливо у великих містах. Вони знімають житло. І щоб проголосувати, їм треба повертатись додому, або розбиратись з відкріпними документами та голосувати за місцем фактичного проживання. Через це частина молоді не проголосує.
Але зауважу, що після вдалого ходу політтехнологів, коли Зеленський виступив саме в новорічну ніч замість президента на каналі “1+1”, відсотків у нього побільшає. Перші дні Нового року у Фейсбуці всі обговорювали саме його. Але все ж таки думаю, що під час дебатів ці відсотки зменшаться. Тут вже потрібні не жарти, а конкретні відповіді на конкретні питання.
А чи не може графа “Володимир Зеленський” у бюлетені дорівнювати графі “проти всіх”?
Безумовно. Це люди, які думають: “Ну, хоч за Зеленського”. У людей зараз велика відраза до політиків та політики загалом, тому “хоч за Зеленського”. Наше опитування показало, що 66% українців вважають, що країні потрібні нові політичні лідери. При цьому лише 25% змогли когось конкретно назвати. І серед них є і Зеленський, і Вакарчук, і Мураєв. Безперечно їм притаманна харизма. Хоча Вакарчук взагалі кудись зник – із телеекранів, зі ЗМІ. Може, думає. Це все ж таки дуже відповідальний крок – іти в президенти.
А Зеленський, можливо, і не хоче ставати президентом. Йому важливо взяти учать у президентській кампанії, набрати солідний відсоток із розрахунком на майбутню парламентську кампанію. “Слуга народу” – це ж поки що назва, не партія. Якщо за цей час він набере відсотки, то вже формуватимуть партію. І не він її формуватиме, знайдуться інші. Спонсори розраховують, що ця партія буде у наступному складі парламенту.
Спонсор – Коломойський?
Ну, це всім зрозуміло.
Ви кажете, що люди потребують нових політичних лідерів. Чи є вірогідність, що на цих виборах з’явиться ще хтось? Невідомий, сильний, молодий?
Я, як людина, яка багато співпрацює із громадським сектором, можу сказати, що у нас чимало розумних, молодих, цікавих та харизматичних. Але для цього вони мають бути “в телевізорі”. Якщо їх немає на ТБ – їх немає у суспільній свідомості. Кого зараз називають новими політичними лідерами? Тих, хто постійно виникає на телебаченні. А чи буде хтось розкручувати людину з громадського сектору – очевидно, що ні.
Я сподівалась, що після Революції Гідності активісти та волонтери створять свою політичну силу, партію. Створили, вісім. Ви ж розумієте, що це все не те. І навряд чи , вони об’єднаються під час парламентських виборів. Скоріш за все, лідери знов розійдуться по різних партіях, як і на попередніх виборах. Хоча вони вже проявили себе там як дисиденти, і навряд чи їх там включать у списки на наступних виборах. Отож питання з новою політичною силою стоїть на порядку денному.
А якщо уявити, що в Україну повертається колишній президент Віктор Янукович та заявляє, що знову балотуватиметься на посаду президента. Чи матиме він шанси?
Він не повернеться – посадять. Його засудять ще до закінчення президентської кампанії. Утім, я думаю, що він не мав би шансів. Розчарування виборців було величезним. Чому фактично зникла “Партія регіонів”, яка була монополістом на Донбасі? Тому що соціологічні дослідження показували катастрофічне падіння її рейтингу. У людей було відчуття, що Янукович їх кинув та втік. Майбутнього в Україні у нього немає. Тому і були змушені на основі “Партії регіонів” фактично створити нову – “Опозиційний блок”.
Який, на вашу думку, найпозитивніший та найнегативніший сценарій прийдешніх виборів?
Найпесимістичніший: якщо Зеленський вийде у другий тур. Це стане показником стану суспільства. Це означатиме, що у людей повністю зникла раціональність. Найпозитивніший: якщо вибори підуть раціональним шляхом. Кандидати представлять свої програми, реалістичні пропозиції. І не буде вже важливо, хто переможе. Буде намічений шлях, реалістичні кроки. Але у нас все буде десь посередині. В Україні на крайнощах нічого не відбувається.
Як ви вважаєте, чи будуть фальсифікації на президентських та парламентських виборах? І чи можливий вплив Росії?
Песимістичний стан суспільства і недовіра до державних інституцій позначились на відповіді людей “чи очікуєте ви чесних виборів”. 70% вважають, що вибори чесними не будуть. Тому важливо, щоб все було дотримано. Думаю, що на загальнонаціональних виборах фальсифікацій не буде – будуть екзіт-поли, спостерігачі. Фальсифікації можуть бути скоріше на мажоритарних округах. І навіть не фальсифікації – гречкою округи засіватимуть. Це відбувається вже зараз. Причому хитро, начебто не під вибори, а через різні ради пенсіонерів роздають пакунки. Причому люди пишуть заяви, що потребують допомоги – і їм дають продуктові набори. І, зрозуміло, що люди голосуватимуть за тих, хто їм допомагає. Допоміг зараз – допоможе потім. На жаль, це матиме певний вплив.
Що стосується Росії. Вона, звичайно, буде дуже втручатись, різними методами і у різних формах. От скажіть – хто фінансуватиме виборчу кампанію Бойка, якщо там немає Ахметова, який раніше значно вливав гроші в “Опоблок”? Є Фірташ, але у нього з фінансами зараз не дуже. Підозрюю, що там можуть бути гроші Росії. Звичайно, не прямо, а через підставних осіб.
Ще очевидно, що час від часу будуть провокації, особливо через церкви Московського патріархату. І, звісно, дуже сильним буде вплив через ЗМІ, які топитимуть незручних кандидатів, розповсюджуватимуть “чорнуху”. Ми чудово знаємо, що деякі ЗМІ повністю контролюються Росією.
Якщо трохи відійти від теми виборів, згадаю опитування щодо самопочуття українців. Результати показують, що державним установам українці не довіряють, новий рік зустрічають із надією та тривогою, медичне обслуговування не влаштовує. Але все одно люди вважають, що життям задоволені. І цей показник чи не найвищий за останні роки. Як пояснити такий парадокс?
Коли йдеться про власне життя, люди його оцінюють із особистого досвіду. Таке опитування проводив Інститут соціології. Найменше задоволених життям було у 1998 році – лише 13%. Найкращий показник був у 2008-му перед світовою економічною кризою. Тоді людський добробут йшов вгору – 36% задоволених життям. У 2013 році задоволених було 30%, а у 2014 – у рік війни – кількість задоволених життям не зменшилася, а навіть дещо зросла. Зараз задоволених 35%, незадоволених – 44%.
Кажуть, що у нас зубожіння. Частково це так, бо коли ми запитували про вартість новорічного столу, то 23% відповіли, що у них немає на це грошей – це багато. Але у більшості новорічний стіл тягне на півтори тисячі гривень. Тобто не все так і погано.
Так, живемо ми ще не надто заможно, але все ж поволі просуваємося вгору. У щорічному моніторингу Інституту є запитання щодо матеріального стану. Люди самі його оцінюють. Так от. У 2017 році віднесли себе до категорії тих, кому коштів “вистачає лише на харчування” (тобто – бідність) 42%, а у 2018 році – 32%. Це також багато, але все ж на 10% менше. Ці люди, скорше за все, перейшли у категорії тих, кому “загалом вистачає на прожиття” – у 2017 році було 32%, а стало 40%. Але найвищий за всі ці роки показник – “вистачає на все необхідне, але не до заощаджень”– у 2017 було 11%, сьогодні – 18%. Раніше такої цифри у нас ніколи не було. Тобто життя потрохи рухається на краще, і люди його оцінюють із власного досвіду.
А як вони оцінюють країну – із засобів масової інформації. З того, що показують у телевізорі, люди роблять висновок, що все жахливо. Можливо, через це у людей такий песимізм.
Проте все ж основним відчуттям, з яким люди зустрічають Новий рік, є надія. І чи справдяться їхні сподівання – залежить вирішальним чином від них самих. Чи будемо ми сидіти на дивані і очікувати чарівника, чи будемо активно і усвідомлено підпирати найкращих керівників країни – від цього залежить, якою буде країна і майбутнє кожного з нас.
Спілкувалась Юлія Далецька, “Український інтерес”