Ірина Бекешкіна. Мирослав Попович – українець із вищих світів
Перша думка, коли я дізналася про смерть Мирослава Володимировича – у небуття пішов цілий світ. Важко коротко охарактеризувати Поповича – він був надто різнобарвною, багатогранною, яскравою особистістю, із розмаїттям інтересів, захоплень, людських контактів, сфер діяльності.
Знаєте, зараз часто зображають колишній Радянський Союз однією сірою фарбою – і нічого позитивного тоді не було, і люди були суцільні “совки”. Але чому ж тоді СРСР так легко рухнув? Так, були люди, які відкрито боролися із радянською системою, але їх дуже оперативно ізолювали від суспільства, вони потрапляли у місця ув’язнення, і їхній голос більш був чутний за кордоном, ніж у радянській Україні. І були люди, які не виступали відверто проти системи, але день у день, самим фактом свого існування та впливу на оточення розхитували зашкарублу, догматичну, пафосну радянську систему.
Пам’ятаю, яке перше враження на мене справив Мирослав Володимирович. Я навчалася на четвертому курсі філософського факультету, а Мирослав Володимирович читав у нас спецкурс з філософії науки. Загалом ця тема була дуже далека від моїх тодішніх занять, але лектор розповідав настільки цікаво, що захопленість предметом виникала сама собою, спонтанно. Та й сам він мав вигляд досить незвичний, як на солідного професора з іменем, – бородатий, із кучерявим волоссям, не стояв за кафедрою, а бігав по аудиторії, не мав жодних записів, постійно вступав у діалог зі студентами, словом, був для нас людиною з якоїсь іншої реальності.
Власне, у мене й потім, коли я вже працювала в Інституті філософії, де Мирослав Попович завідував відділом логіки та філософії наукового пізнання, часто складалося враження, що його закинули до нас якісь вищі сили з інших, більш розвинутих і кращих світів. Ну от чому, навіщо було в радянські часи знати кілька мов? І як, чому хлопець з Житомира, після трьох років вчителювання на селі образ собі тему кандидатської дисертації з французького ірраціоналізму? Як, чому? Загалом слід сказати, що й у ті часи в Інституті філософії було можливе певне вільнодумство, розробки не в руслі “марксистсько-ленінської”. Треба було тільки обрати відповідну тематику. От Мирослав Володимирович й обрав – філософію наукового пізнання, сферу, не цікаву для пильних очей певних інстанцій.
Ставши метром у цій науковій царині, написавши кілька книжок і будучи авторитетом не лише в Радянському Союзі, а й за кордоном, в тому числі й серед західних колег, у другій половині 80-х, Попович, якому вже за 50 років, різко міняє тематику досліджень. На порядку денному – українські культурні традиції – Сковорода, Гоголь, світогляд давніх слов’ян.
І, мабуть, цілком логічно, перейшовши “від слова до діла”, ще за часів Радянського Союзу, наприкінці 80-х, Попович стає одним з засновників Народного Руху. Завважимо: ще в силі Радянський Союз, Комуністична партія, а Попович – поважний доктор наук, з посадою і доброю зарплатнею, і він дуже ризикував, бо ж ніхто не знав, що то буде з Радянським Союзом. Більше того, він став публічним обличчям Руху, представляючи його на теледебатах з Леонідом Кравчуком, який тоді обстоював Комуністичну партію.
І далі, вже в незалежній Україні, Мирослав Попович органічно поєднував глибину і ґрунтовність думок з активною соціальною позицією. Його “Червоне століття”, вочевидь, стане класикою щодо розуміння складних процесів, що відбувалися у ХХ столітті. А видана у 2011 році книжка “Бути людиною” має, на мою думку, увійти до шкільної програми курсу громадянської освіти.
У свої 83 роки постійно ходив на Майдан. Потім став одним із засновників ініціативи “Першого грудня”, завжди принципово й чесно, не намагаючись комусь сподобатися, реагуючи на складні проблеми українського суспільства.
І при всіх своїх заслугах Мирослав Володимирович був зовсім позбавлений такої собі забронзовілості і надзвичайно скромною людиною. Один вражаючий факт. Вже ставши академіком, директором інституту й взагалі відомою людиною, він як жив у своїй скромній квартирі на Академмістечку, яку отримав ще десь років 50 тому, так і залишився жити там до останніх днів. Я не впевнена, що зараз можна знайти когось із директорів інститутів, що живуть в Академмістечку.
Мирослав Володимирович взагалі цікавився багатьма речами. Зокрема, він любив куховарити, сам ходив за продуктами на ринок в Академмістечку, і тамошні тітоньки його просто обожнювати. Ще згадую, вів свого часу кулінарну передачу на “1+1”.
Взагалі згадувати про Мирослава Володимировича можна безконечно. Загалом він втілив у життя мій девіз, якому я, принаймні, намагаюся слідувати: він жив – енергійно, щиро, плідно – до останнього дня свого життя.
Такі люди мають увійти в Пантеон українських видатних Особистостей. Коли кажуть , в нинішньому суспільстві немає героїв, це неправда, просто про них не знають, про них треба більше розповідати. Герої у нашому суспільстві є, і Мирослав Володимирович – один із них.