Майбутнє України: «східноєвропейська фортеця» чи «продовження НАТО»?
Експерти обговорили, в який спосіб Україні у довгостроковій перспективі може бути гарантована реальна безпека незалежно від того, як закінчиться війна. Дискусія на цю тему була організована в межах Програми нових підходів до досліджень та безпеки в Євразії (ПОНАРС), Institute for European, Russian and Eurasian Studies (IERES) , George Washington University's Elliott School of International Affairs).
Починаючи розмову про ймовірні сценарії завершення війни в Україні, а також про те, що необхідно буде зробити в майбутньому, щоб максимально захистити Україну від агресії, Петро БУРКОВСЬКИЙ, виконавчий директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва (Petro Burkovskyi, Executive Director at the Democratic Initiatives Foundation (DIF)), пояснив на основі, зробленого ним та його колегами дослідження, що на сьогодні можливі такі підходи до досягнення миру:
«Нинішня війна залишає Захід з невеликою кількістю варіантів для ухвалення рішень: один із них, це – послідовна деескалація конфлікту, балансування на межі війни та миру із застосуванням дипломатичних зусиль зі стримування Росії. Вже є спроби вести переговори з Путіним, хоча, як виявилося, багато європейських лідерів мають різні цілі. Спільним місцем є думка, що для того, щоб уникнути ядерного конфлікту, слід зробити деякі поступки Путіну. При цьому також необхідно зберегти незалежність України. Проте жити з непереможеним Путіним і зберігати незалежність України – немислимо та неможливо. Тому є інший варіант вирішення конфлікту, який є версією “залізної завіси”. Йдеться про ізоляцію Росії, включаючи повне енергетичне та повне торгове ембарго. Заходу доведеться збільшити витрати на оборону, забезпечити стрімку та повноцінну доставку зброї в Україну, щоб допомогти їй якнайшвидше здобути вирішальну перемогу у цій війні та змусити Росію перейти до мирних переговорів. Це додало б Україні впевненості в тому, що вона зможе вижити у майбутньому, перебудуватися, відновити свою економіку, розвинути національну оборону до того моменту, як Росія буде готова розпочати наступне вторгнення та нову війну».
Наступна учасниця дискусії – Марія ПОПОВА, завідувачка кафедри Жана Монне, доцент кафедри політології Університету Макгілла в Монреалі, описала «три стовпи», на яких триматиметься довгострокова безпека України:
«Перший – повна військова поразка Росії у нинішній війні та відхід на позиції 23 лютого 2022 року. Другий «стовп» довгострокової безпеки України – це чітке усвідомлення всіма на Заході й, зокрема, більшістю політиків на Заході (чого на сьогодні немає) того, що якщо в Росії продовжиться авторитарний режим, повернення до співпраці та взаємодії з нею – неможливе. Не повинно бути торгівлі енергоресурсами. Російські олігархи не повинні мати змогу робити бізнес на Заході. Необхідно гарантувати, що Росія не зможе фінансувати політичні партії на Заході. Має проводиться політика протидії російській дезінформації. Третій «стовп» – це поступова інтеграція України до європейських та західних міжнародних організацій та співтовариств: спочатку в ЄС, а потім і в НАТО. Україна успішно провела інституційні реформи протягом останніх восьми років перед вторгненням Росії. Раніше не вистачало політичної волі для того, щоб повною мірою використати створені в країні політичні та громадські інститути, перейти до верховенства закону, повномасштабної боротьби з корупцією, зміцнення держави. Після війни політична воля буде. Ми знаємо, що Україна зараз згуртувалась навколо ідеї європейської прозахідної орієнтації».
Марія ОМЕЛІЧЕВА, професор стратегії Національного військового коледжу, поділилася іншою ідеєю майбутнього гарантування безпеки України. Вона окреслила модель створення з України – «держави-фортеці»:
«Це ідея самооборони, а не колективного захисту. Стратегія самооборони не здійснюватиметься ізольовано, вона підтримуватиметься системами безпеки США, партнерами по НАТО, а також партнерами з інших регіонів, включаючи, наприклад, Ізраїль. Першочерговим завданням буде створення надійної системи протиповітряної оборони. Надійна система протиповітряної оборони може навіть захистити територію України від застосування тактичної ядерної зброї Росією, а також дасть змогу Україні співпрацювати із широким колом партнерів, які закуповують військові технології. Другим пріоритетом буде безперервна військова модернізація, а потім підготовка українських військ для роботи з придбаними на Заході передовими військовими технологіями, а також розвиток власної потужної військової промисловості України, військових та кібертехнологій. Третім завданням буде подальше нарощування розвідувальних та кібернетичних можливостей України шляхом модернізації її власних розвідувальних служб, встановлення та підтримання партнерських відносин щодо обміну розвідувальними даними зі Сполученими Штатами та іншими країнами. Останнім завданням стане вже розпочата справа щодо розширення, навчання та озброєння добровольчих сил тероборони».
У відповідь на концепцію Марії Омелічової, Пол Д'АНЬЄРІ, професор політології та державної політики Каліфорнійського університету в Ріверсайді, заперечив, сказавши, що «якщо «побудувати» таку «фортецю» в Україні, то членство в НАТО стане необхідним». Він навів свої аргументи:
«Наразі існує багато протиріч між інтересами деяких країн Західної Європи та Україною. Що дасть членство в НАТО? Приведе до узгодження інтересів. А якщо буде така “фортеця Україна”, яка спиратиметься на зобов'язання НАТО та інших країн протягом багатьох десятиліть продовжувати підтримувати Україну та нарощувати її потенціал, чи стане це підставою для України вважати ці зобов'язання надійними? Як це не парадоксально, але Росії буде безпечніше з добре озброєною Україною, інтегрованою в НАТО, ніж із добре озброєною Україною, яка не інтегрована в альянс. Росіяни, я думаю, не відразу погодяться з цим, проте НАТО відчує себе у більшій безпеці з добре озброєною Україною, інтегрованою в НАТО та стримуваною НАТО. Зрештою, від цього залежатиме, чи Україна отримає пропозицію про вступ до ЄС. Якщо ви подивитеся на посткомуністичні демократії, то виявите, що перспектива членства в ЄС та участі в НАТО були вирішальними у кожному успішному випадку. Якщо ми зосередимося тільки на військовій техніці, а не на політичній підтримці, то проґавимо щось справді важливе, бо цей конфлікт більшою мірою пов'язаний із типом режиму».
Оксана ШЕВЕЛЬ, доцент кафедри політології Університету Тафтса, також прокоментувала ідею «фортеці - Україна»:
«Питання полягає в тому, наскільки реалістичним є те, що ті члени НАТО, які ще недавно не хотіли приймати Україну саме тому, що бояться конфронтації з Росією, дійсно запропонують Україні свого роду гарантії безпеки. Чи буде насправді гарантована безпека, зокрема військова, залежатиме від ситуації. Якщо атака реальна, то цих гарантій може бути недостатньо. А якщо такі гарантії можна надати, то це, по суті, те саме, що й членство, бо воно не дає можливості нападу на Україну всередині НАТО».
Олексій ГАРАНЬ, професор порівняльної політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (УКМА), заявив у висновку:
«Країна дозріла як за своїм розвитком, так і тим, як показали себе українці під час цієї війни. Ми довели, що ми – європейці. Якщо нам дадуть статус кандидата, це буде чіткий сигнал усьому українському суспільству, що Захід стоїть за нами. Якщо ми не отримаємо цього статусу, це стане величезним розчаруванням для українського народу, невдоволенням та приниженням. Переважна більшість – “за”. Підтримка – 90%. Ми боремося не лише за свою незалежність, ми боремося за Україну, яка буде справжньою демократією. Після війни ми "вийдемо з цього вогню оновленими", хоча складнощі ще будуть: демократія – це постійна боротьба».
Джерело: Голос Америки
