Меншість жителів сходу готова брати участь у відновленні своїх міст – опитування

Війна, інфляція, дефолт. Ці слова все частіше лунають в українських випусках новин. Чи впливає криза у державі на світовідчуття громадян? Чи здатне суспільство до самоорганізації в умовах нестабільності й хаосу? Та чи існує серед тих, хто відчув на собі війну, конкуренція за роль жертви у цих обставинах? На ці питання ми шукали відповіді у програмі «Донбас. Реалії» на Радіо Свобода разом із соціологом, директором фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Іриною Бекешкіною.

– Чи не здається Вам, що у нинішній ситуації в Україні існує конкуренція між тими, хто потребує допомоги: вимушені переселенці, військові, пенсіонери?

Ірина Бекешкіна

 

​– Не здається, тому що є такий парадокс – культура скаржників існує там, де є кому скаржитися. Коли скаржитися особливо немає кому, то виникає просто депресія. Або проявляються інші відчуття, зокрема, обділеності.

Я, навпаки, вважаю, що, коли люди опиняються в украй складних обставинах, виникає момент істини: частина людей впадає в апатію, інша ж – збиватиме масло з молока, щоб висковзнути із цієї ситуації. Навіть ті, хто не бачив у собі активності, стає активним вимушено. Щодо скарг – я не бачу особливого такого потоку, адже що це дасть? Критика є, це нормально для будь-якої демократичної держави. Критики завжди більше, аніж хвали. Що ж хвалити? В недемократичній державі усе навпаки – сама хвала, й іноді зовсім трохи критики.

– Чи є різниця між людьми, які живуть в окупованому Луганську та звільненому Слов’янську?

– Ми робили опитування у Слов’янську. Нині там «ДНР» бояться більше, аніж «Правий сектор». Вони дуже бояться, що ті знову можуть повернутися.

– Чи спостерігаються якісь тенденції до змін у людей там?

– У Слов’янську та в Краматорську ми зустріли дуже активних волонтерів, багато громадських організацій, які багато чим займаються, і їх поважають. І показник нашого дослідження у 8% відсотків (люди, які готові брати участь у відновленні свого міста) не такий уже і маленький. Звичайно, це меншість, у людей апатія. Деякі щось роблять щось для того, аби краще жити, а інші навіть не уявляють, що саме потрібно робити.

– Люди на сході кажуть, що їм зараз терпимо жити, а як зробити, аби було краще?

– Очевидно, потрібна активність самих людей, але вона мусить бути підтримана з боку влади: треба підтримати тих, которі хочуть і можуть.

Можливо, потрібні стартапівські кредити за невеликий відсоток, треба створювати програми для тих, хто має потенціал заводити маленький бізнес. Мені запам’яталася одна жінка, яка сказала, що не має нічого для дітей. Але ж це можуть зробити самі батьки. Утім, люди воліють скаржитися, а не робити.

Дуже багато вони могли б зробити самі, особливо, на звільнених територіях. Утім, вони не звикли, не вміють. Думаю, активність зростатиме, долучатимуться нові люди, наростатиме критична маса волонтерів й робитиме щось.

Загальна тенденція усюди одна – щоб був мир, цього хочуть усі. І друга, те що ми побачили в опитуванні і в Слов’янську, і в Краматорську, і в Сєвєродонецьку, і в Старобільську – це економіка. Потрібно створювати робочі місця, щоб люди могли нормально заробляти і нормально жити.

– Чому люди у Києві обирають, як правило, протестний вид боротьби, замість того, щоб направити цю енергію на відновлення Донбасу?

– Не усе можуть зробити люди. Наприклад, мільйон потрібно виділити на ремонт лікарні, у людей його немає. Якщо його не виділять, то я зрозумію, чому люди вийшли на акції протесту.

Інша справа, що це потрібно поєднувати: вимагати і самим щось робити. Мені здається, що волонтерський рух, який неймовірно розвинутий сьогодні, розбудить людей і допомагатиме. Мені подобається те, що у людей не зникає оптимізм. Утім, дуже важливо, щоб у ситуації, в якій опинилися люди, вони не відчували себе безпорадними.

– Чимало є політичних спекулянтів, які на цій безпорадності намагаються отримати власні політичні дивіденти. Що потрібно зробити, аби знизити ці спекуляції? Можливо, слід укласти громадянську угоду?

– Громадянська угода – це програма, яку висувають і за яку голосують. Очевидно, що нині дуже потрібна програма відновлення Донбасу та його реінтеграції. Більше того, мова йде не про весь регіон, а про конкретні міста: Слов’янськ, Краматорськ, Станицю Луганську.

Важливо, щоб люди розуміли: що буде за півроку, за рік, які гроші вкладатимуться, що відбудовуватимуть у першу чергу, що вони можуть самі зробити. Наприклад, ми даємо вам гроші, а робоча сила від вас. Не бажаєте, то нічого й не буде. Тобто така угода, безумовно, необхідна.