Ми в Європі чи Європа без нас?
Такою була назва міжнародної конференції, що відбулася 24 листопада у Вільнюсі і в якій взяли участь експерти та політики з Польщі, Литви, України, Росії та Білорусі. Планувалася конференція, звісно, заздалегідь, але раптом її назва стала особливо актуальною після несподіваного кульбіту української влади. Можливо, з цієї причини подія перебувала в фокусі уваги: досить сказати, що конференція транслювалася литовським телебаченням, а зал Ратуші, де вона проходила, був ущент заповнений.
Звичайно, останні події позначилися й на програмі конференції: із заявленої до участі у першій «президентській» трійці залишився лише Віктор Ющенко, не було Адамкуса (його замінив Вітаутас Ландбергіс) та Квасневського (замість нього а дискусії взяв участь колишній міністр закордонних справ Польщі Адам Даніель Ротфельд). Не доїхали до Вільнюса і деякі українські експерти, віддавши перевагу практичній боротьбі за євроінтеграцію на Майдані. Ну, а причини не приїзду Юрія Мірошниченка, здається, й так зрозумілі.
Втім, якщо говорити про загальну тональність конференції – песимістичні настрої «все пропало!» не поділяв ніхто. Прикро, але не безнадійно.
Для мене найбільший інтерес, звичайно, представляли погляди наших західних колег (насамперед – політиків) на те, що сталося в Україні. І що важливо (і в чому у них слід повчитися вітчизняним політикам) – вони аналізували у першу чергу ті помилки Європейського Союзу, Заходу – у широкому розумінні, що були зроблені у відносинах з Україною, і, слід сказати, оцінки були досить жорсткими. Якщо узагальнити основні претензії польських та литовських учасників дискусії до європейських партнерів України, то це – нерозуміння історичного значення приєднання України до ЄС, «технічний» характер Угоди про асоціацію, концентрування уваги на численних, часто – другорядних вимогах, які зводяться в абсолют (наприклад, таким був названий закон про прокуратуру). І при цьому – нерозуміння, що саме зараз «вирішується доля половини Європи».
Ще однією помилкою, на думку Ротфельда (з яким, втім, ніхто не став полемізувати) було однозначне ув’язування підписання Угоди про Асоціацію із ув’язненням Юлії Тимошенко. Так, Юлія Тимошенко була ув’язнена незаконно, так, Захід повинен домагатися її звільнення чи хоча б лікування у Німеччини, але це два різні процеси, і було помилкою ставити підписання Угоди у залежність від вирішення проблеми Тимошенко.
Ще одна помилка ЄС, яка досить активно обговорювалась – фактична відгородженість ЄС від торговельної війни, що її розв’язала Росія. Від цього програла не лише Україна, а й об’єднана Європа. І від цієї перемоги, кінець кінцем, програє й Росія, бо, як висловився Ландсбергіс, «реваншизм, як правило, закінчується катастрофою».
Що робити далі? Це питання рефреном звучало і на президентській панелі, і проходило крізь усі обговорення. І тут у присутніх панував майже консенсус – ніщо ще не вирішено остаточно, і якщо вже «пауза», то не як «зупинка руху», а як новий етап більш чіткого усвідомлення труднощів майбутнього шляху і вироблення способів їх розв’язання. І тут, наголошували присутні, ЄС не варто займати позицію стороннього спостерігача («ви там з Росією якось самі розберіться, а потім вже до нас звертайтеся»), а стати справжнім зацікавленим партнером, зрозумівши, що від долі України значною мірою залежить майбутнє Європи.
Значно пожвавило дискусію звістка про стотисячний Майдан (на жаль, вай-фаю в залі не було, отримали смс-ки від друзів), тим більше що ведучим цієї останньої, третьої частини, яка мала назву «До нової Європи? – майбутнє відносин між Центрально-Європейською Європою та ЄС» був Адам Міхник – у минулому один із засновників «Солідарності», а зараз авторитетний журналіст і великий ентузіаст європейської інтеграції України. Та й панель видалася солідною: двоє членів європейського парламенту, віце-міністр закордонних справ, іще мав бути депутат нашого парламенту Юрій Мірошниченко, та його відсутність усім була зрозуміла.
Стотисячний Майдан не змінив тону дискусії (тут і так усі були налаштовані проукраїнськи), але зробили виступи більш рішучими і однозначними. Адам Міхник прямо сказав, що поки Європа дихає одними легенями, а щоб вона дихала повними грудьми – вона повинна, врешті решт, доєднати до себе Східну Європу, і доля України тут є вирішальною. Тому Європа не може, не повинна відвернутися від України.
Критика європейських структур представниками власними ж представниками звучала досить жорстко. Так, член Європарламенту Донскіс зауважив, що, крім Польщі та Литви, інші європейські країни не мають чіткої політики у ставленні до країн Східного партнерства і що Україні ставляться завищені вимоги, у порівнянні з іншими східноєвропейськими країнами, що зараз увійшли до ЄС. «Яке моральне право мають політики ЄС казати, що Україна не готова, якщо сотні тисяч людей стоять за Європу на вулицях? Треба без всякого цинізму подивитися на Україну та Білорусь»
Розмова носила відвертий характер, і наші західні партнери чесно попереджували: насправді часу для ухвалення рішення обмаль. Наступного року будуть вибори до Європарламенту, і, судячи з нинішніх тенденцій у післякризовій Європі, насамперед – зростання настроїв євроскептицизму, у наступному його складі зросте представленість націоналістичних сил, які виступають проти розширення ЄС. Отже, запас часу в Україні дуже обмежений.
І, нарешті, Майдан відродив надію в усіх прихильників України в світі. Заступник міністра закордонних справ Литви Андріус Крівас зауважив: «Усі дзвінки зроблені, всі візити – теж. І вже, здавалося б, опускаються руки. Але виникають фактори, які можуть змінити ситуацію. Це те, що зараз відбувається в Києві. Цей чинник вже почутий у світі, сподіваюся, він буде почутий Віктором Януковичем».
Наскільки чутливим до голосу власного народу виявиться президент – ми дізнаємося дуже скоро. Але у світі цей голос вже почутий.
