Найболючіші питання кінця року. Чи відбудуться ще у 2024-му мирні переговори та що буде з дозволом бити вглиб РФ — інтерв'ю Тараса Жовтенка для видання NV
Оригінал інтерв’ю – NV
Автор: Наталія Роп
Безпековий аналітик Тарас ЖОВТЕНКО оцінює наслідки оприлюднення президентом Плану перемоги, перспективи отримання запрошення до НАТО, а також пояснює, як Київ може використати появу на фронті військ КНДР на свою користь.
Кінець жовтня приніс одразу декілька важливих для України новин.
По-перше, на фронті на російському боці з’явився перший декількатисячний «десант» північнокорейських військових. Подібного азійського «вторгнення» Європа не знала багато століть. І це неабияк турбує ЄС та США, при чому Вашингтон вже офіційно визнав факт залучення Путіним військ КНДР.
По-друге, західні країни активно обговорюють пропозицію Україна надати їй запрошення на вступ до НАТО.
По-третє, знову активізувались розмови про мирні перемовини. Про це, зокрема, висловився президент Туреччини Реджеп Ердоган, який побачив готовність російського диктатора до діалогу. Зі свого боку канцлер Німеччини Олаф Шольц виступив за «політичне врегулювання» війни Росії проти України та підтримав ініціативу Індії стати посередником у цьому процесі.
Всьому цьому передував сплеск зовнішньополітичної активності України. У вересні президент Володимир Зеленський повіз до Вашингтону свій план перемоги, — декілька описаних кроків, включно із запрошенням до НАТО та дозволом бити західною далекобійною зброєю по цілях в РФ, які країна пропонує здійснити західним партнерам для перемоги над Москвою. Згодом цей документ був представлений європейським лідерам та Верховній Раді.
Про те, чи дійсно Київ зможе отримати запрошення до Альянсу та як в цілому Захід сприйняв план перемоги, NV поспілкувався із Тарасом Жовтенком, експертом з міжнародної безпеки Фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва. Окрім того, аналітик оцінив перспективи отримання Україною дозволу на удари далекобійною зброєю по РФ та ймовірність мирних переговорів до кінця цього року.
— Як ви оцінюєте озвучений план перемоги? Наскільки це вдалий хід, зважаючи на обставини, в яких ми знаходимось сьогодні?
— Загалом на 90% цей план не містить чогось суперінноваційного або такого, чого ми раніше не озвучували нашим західним партнерам. Відмінність у тому, що зараз усе зібрано в певну логічну схему, що допомагає партнерам краще зрозуміти, навіщо нам конкретний пакет допомоги або певні кроки з їхнього боку. Єдине, що тут додано нового, — це положення про те, що українські війська потенційно можуть замінити військових США в Європі, якщо у Вашингтоні вирішать скоротити військову присутність, і європейським партнерам потрібно буде компенсувати цей ресурс. Це, мабуть, єдиний новіший аргумент з нашого боку, який ми раніше не формулювали так системно, але тепер включили до плану перемоги.
Щодо необхідності та актуальності цього плану для наших союзників, то тут більш позитивну відповідь можна дати. У формуванні політичних позицій західних союзників завжди багато було речей, які були прив’язані до позиції України. Ключова теза, яку вони транслюють, — це те, що саме Україна має визначати параметри перемоги, і що у це закладається. І, зрештою, як відповідь на такі запити з боку партнерів, ми продемонстрували, як бачимо, поєднання військових і політико-дипломатичних інструментів для формування обставин, що для нас означатимуть перемогу в цій війні. Таким чином багатьом нашим партнерам на Заході ми до певної міри полегшили обґрунтування своєї підтримки України — і політичної, і військової — перед громадянами та політичною опозицією у своїх країнах. Адже ми розуміємо, що всі наші союзники є демократичними державами, і мають обговорювати такі серйозні кроки з громадянським суспільством та політичними опонентами.
І для того, щоб наші західні союзники, насамперед політичне керівництво, не наражалися на аргументи, що вони підтримують Україну лише тому, що їм так хочеться, чи передають зброю тільки тому, що цього хоче, скажімо, президент Франції Макрон або британський прем'єр-міністр Стармер, важливо показати, що є чіткий запит від України. Україна має продуману й логічну схему того, як вона використовуватиме допомогу партнерів для наближення перемоги. Тож сама наявність такого плану є позитивним моментом для наших західних союзників: вони можуть у будь-який момент відповісти своїм критикам, що підтримують Україну на запит з її боку, яка має своє бачення перемоги, яке вони підтримують. І саме тому вони виділяють ту допомогу, яку зараз надають своєму союзнику.
— Якою ви побачили реакцію Заходу на цей план? І чи відповідає вона очікуванням України?
— Враховуючи, що в цьому плані практично немає нічого радикально нового чи екстремального, рівна й позитивна реакція Заходу була цілком очікуваною. Нас фактично офіційно й неофіційно закликали представити своє бачення, щоб потім обговорювати його в межах їхніх можливостей: як можуть допомогти, яку зброю надати тощо.
Важливо пам’ятати, що коли на початку року у Вашингтоні затвердили великий пакет допомоги на $61 млрд, Конгрес висунув адміністрації Байдена умову: впродовж 90 днів після затвердження коштів представити Конгресу стратегію щодо того, як ці 60 млрд допоможуть Україні наблизити перемогу, і якими практичними кроками вона буде наближена. Очевидно, для того, щоб в тому числі не наражатися на небезпеку, що адміністрація Байдена сама написала план перемоги для України, ми мали представити те, що ми представили.
Врівноважена реакція західних партнерів показала, що в цьому плані немає нічого екстремального: в логічну схему запаковані ті всі моменти, що ми вже давно обговорюємо з партнерами. Тож, якщо в певної частини наших нашого політичного керівництва були очікування на «вау-ефект», то до певної міри це було перебільшенням. Ми не представили нічого кардинально нового, а, скоріше, створили робочий документ, який дозволяє розставити в певній послідовності політичні військові кроки з боку партнерів, які ми очікуємо.
І, зрештою, ця послідовність демонструє зв’язок між кроками. Наприклад, питання запрошення України до НАТО, навіть із відкладеним членством, чітко пов’язане з майбутньою військовою допомогою, яка надходитиме до України, і ця допомога дійсно стане більш ефективним стримувальним фактором, якщо Україна отримає офіційне запрошення до НАТО. Це також стане важливим геополітичним сигналом для Кремля.
Особисто я не розчарований реакцією Заходу. Враховуючи, що наші партнери — це демократичні країни, їм потрібен певний час, щоб обговорити цей план, узгодити всі «за» і «проти» та дійти спільної позиції. Звісно, на контрасті з тим, що ми бачимо з боку Росії і так званої Осі зла 2.0, стає зрозуміло, що тиранам набагато швидше і простіше дійти згоди, ніж демократичним країнам із відкритими суспільствами. Проте це наші союзники, і саме так виглядає їхня реакція, формат сприйняття наших ініціатив та, відповідно, нашого плану перемоги.
— Після поїздки президента Володимира Зеленського з планом перемоги до США у західних медіа з’явились статті, де говорилось про те, що цей документ більше схожий на перелік озброєння, ніж на план як такий. Чи дійсного якого так сприйняли?
— Це залежить від того, хто саме читає цей план і як його інтерпретує відповідно до свого професійного досвіду. Наприклад, військові експерти та практики, очевидно, сприймають цей план з погляду конкретних озброєнь, яких потребує Україна. Другий пункт — пакет нестратегічного стримування, на який ми очікуємо від західних партнерів, — цілком присвячений зброї. І якщо врахувати, що кожен із пунктів спрямований на наближення перемоги у гарячій війні, де саме зброя поки що відіграє провідну роль, то можна сказати, що значна частина плану справді стосується озброєння. Політичні передумови до завершення війни й перемоги України формуються на полі бою. А для цього потрібна відповідна кількість і види озброєння в необхідний момент. Тож ті, хто говорять, що цей план — про зброю, певною мірою мають рацію. Адже це війна. І навіть політичні й дипломатичні заходи, якщо вони не підкріплені перевагою на полі бою, будуть менш ефективними.
Щоправда, в деяких країнах-союзниках аргумент про те, що це все тільки про потреби в озброєнні, яке ми просимо в наших партнерів, використовували для того, щоб висловити свою неготовність іти на те, щоб робити певні політичні кроки в реалізації цього плану. Наші партнери теж чудово розуміють, що без відповідного забезпечення ЗСУ ті політичні кроки, які навіть прописані в цьому плані перемоги, слабкі. І спочатку треба давати зброю і забезпечувати перевагу ЗСУ на полі бою, а потім переходити до політичних кроків.
Зрозуміло, що окремі політичні питання, як-от розмежування запрошення України до НАТО та початку процедури вступу, є дуже чутливими для наших союзників з погляду політики та безпеки. І для того, щоб відтермінувати розв’язання цього питання, можна включити аргумент про зброю. Ми ж спочатку повинні забезпечити перевагу на полі бою, а вже потім говорити про запрошення до НАТО. А зі зброєю в нас є проблеми з кількістю, є проблеми зі зняттям політичних дозволів на використання окремих її видів по території Росії і так далі.
Тобто до певної міри ці аргументи використовуються певними представниками політичних кіл наших західних союзників для того, щоб не поспішати із повним прийняттям цього плану перемоги. І особливо із тим, щоб робити практичні кроки, які там прописані. Тому що ми чудово розуміємо, що знову ж таки специфіка наших союзників в тому, що вони опираються на спільну думку і на консенсус. І для того, щоб цей консенсус формувати, треба певний час для того, щоб подавити контраргументи тих, хто більш скептично ставиться до конкретних політичних кроків.
— Як ви оцінюєте шанси, що Україна отримає дозвіл на те, щоб застосовувати далекобійну зброю по території Росії?
— Це питання прив’язано конкретно до президентських виборів у США. В переважній більшості ті країни, які виступають проти — це в першу чергу Німеччина. Британія має більш м’яку позицію, Франція — підтримує такі речі. Однак всі орієнтуються на позицію США. Тому що тут є політичний і військово-технічний моменти.
Політичний момент полягає в тому, що США — центральний стратегічний союзник європейців і приймати рішення, які можуть зашкодити йому або йдуть в розріз із його баченням безпеки, — це не зовсім продуктивно. Військово-технічний аспект полягає в тому, що навіть крилаті ракети французького виробництва Scalp, або британські крилаті ракети Storm Shadow, так чи інакше місять американські компоненти і залежать від їхніх технологій. І з погляду правил застосування цих ракет третьою стороною, такою, як Україна, обов’язково треба отримати згоду у всіх країн, які є якби технологічно залучені до виробництва цих ракет.
Така ж історія була з танками Leopard. Там виявилося, що певні компоненти виробляє Швейцарія, і вона до останнього виступала проти передачі Україні цих танків, і нічого не можна було з цим зробити. Тому що от такі правила серед демократичних країн. Тому ці політичні і військово-технічні аргументи вони поки що стримують наших західних союзників від таких дій.
Але тут практика буде скоріше за все долати ці контраргументи. Тому що ми бачимо, що вже третій місяць триває операція ЗСУ на території Російської Федерації. Політично це набагато серйозніший фактор, аніж такі точкові удари по території Росії десь в глибину. І реакція РФ демонструє, що ця чергова червона лінія, про яку любить говорити російська пропаганда, все більше розчиняється в цих обставинах. І чим довше буде тривати ця операція, тим менше буде аргументів у тих, хто побоюється, що удари по території Росії можуть бути фактором ескалації.
Окрім того, той факт, що ми наносимо і продовжуємо наносити по Росії удари далекобійною зброєю власного виробництва, теж свідчить для наших союзників, що чергова червона лінія не працює. Тому що реакція Росії на цей конкретний факт теж втрачається на фоні загалом активності російських військ на території України.
Поява північнокорейських військ — це факт, який з боку Росії не прив’язаний абсолютно ні до чого, що Захід робив або не робив. І це теж факт, який ми можемо використати на посилення наших позицій. Тому що ми таким чином показуємо Заходу, що їхній страх ескалації від їхніх же дій абсолютно примарний. Ескалацією займається Російська Федерація і вона робить це тоді, коли вважає за потрібно. Вона не дивиться на ті кроки, які Захід зробив або не зробив. Тому ця вся динаміка, яка з’являється буквально з дня на день, дозволяє нам посилювати наші позиції в тому, щоб переконувати наших партнерів у знятті заборони [на удари по РФ далекобійною зброєю Заходу].
Але зрозуміло, що зараз ключовий індикатор по часу і ключова перепона для того, щоб ця заборона була знята, — це президентська кампанія в США. Щонайменше до дня голосування навряд чи можна очікувати, що буде якась зміна в позиції у Вашингтоні. Але далі теж ситуація буде залежати від того, що буде в Штатах після дня голосування, як буде розвертатися внутрішньополітична ситуація і те, що буде відбуватися на полі бою безпосередньо і в Україні, і на території РФ. Ці фактори можуть або вплинути на те, що це рішення буде прийняте супершвидко і, можливо, навіть без офіційного оголошення. Або ситуація може скластися так, що це рішення ще далі відтермінується. Можливо, навіть до якогось передодня інаугурації.
— Якою є сьогоднішня позиція адміністрації Байдена щодо можливих мирних переговорів з Росією? Чи можна сказати про те, що вони якось тиснуть на Україну, чи намагаються підштовхнути, що ми маємо сідати і домовлятися про завершення війни?
— Насправді прямого тиску немає, і це гарні новини. В цій ситуації я завжди порівнюю дії нинішньої президентської адміністрації Байдена у підтримці України й Ізраїлю. Стратегічно ці підходи абсолютно однакові - максимальне уникнення ескалації, ця вся салліванщина, як ми її називаємо. Але Ізраїль насправді потрапив у набагато більш несприятливі обставини, ніж Україна. У нас часто можна побачити ці нарікання на те, як гарно Ізраїлю допомагають і ракети збивати, й іранські дрони, і як в цьому бере участь американська, британська і французька авіація. І Ізраїлю є пряма допомога від союзників не суто зброєю, а безпосередньо участю в певних військових акціях. А Україні ніхто так не допомагає, навіть питання збиття ракет з території Польщі над територією України дуже довго висить в повітрі. Але якщо подивитися на політичну ціну, яку Ізраїль платить за таку військову допомогу, в першу чергу з боку США, то ситуація стає не такою хорошою, як вона здається на перший погляд. Було вже два раунди, коли американці допомагали ізраїльтянам відбитися від масованих ракетно-дронових ударів з боку Ірану і з боку іранських проксі. І кожного разу, коли відповідний обстріл відбувся, Вашингтон вимагав від Ізраїлю не задавати удару у відповідь по Ірану. І також говорив про звертання бойових дій в Газі, Лівані, і взагалі про те, щоб сідали за стіл переговорів. Бо тоді, мовляв, їм не дадуть тих озброєнь, які потрібні для продовження операції. Тобто це якраз ситуація прямого тиску, коли адміністрація в Білому домі каже своєму союзнику прямо і чітко, щоб не думали бити у відповідь і планувати військові операції, а сідали за стіл переговорів і домовлялися з Хамасом, з Хезболлою і, відповідно, з Іраном.
З погляду того, як вибудувані взаємини між Вашингтоном і Києвом, ми такого прямого тиску не бачимо. У нас немає прямої участі з боку американських військових в наших операціях і, очевидно, це не дає цих додаткових аргументів Вашингтону тиснути на Україну, як вони дозволяють собі це робити на Ізраїль.
В політичному сенсі американські союзники набагато м’якші у формулюваннях, коли коментують російську агресію проти України. Вони визнають, що всі параметри завершення цієї війни має визначати тільки Україна. Вони погоджуються з тим, що це має відбуватися в такий от політико-дипломатичний спосіб. Але, знову ж таки, все це має визначити Україна.
З іншого боку, неофіційно нам наші західні партнери так чи інакше постійно наголошують на тому, що війна має завершитися політичним врегулюванням. Адже всі війни так завершуються. Інше питання — на яких умовах це буде відбуватися. Головна стратегічна проблема: серед наших західних партнерів абсолютно немає консенсусу, а що ж тоді буде означати те, що РФ не має виграти. Мова йде про використання цих термінів, що Україна не має програти, а Росія не має перемогти. Очевидно, що Україна повинна перемогти, а Росія повинна програти. Але немає відповіді на питання щодо ключових геополітичних параметрів цього програшу: що він буде означати на практиці? Росія втратить збройні сили? Відбудеться зміна політичного режиму на Росії? РФ втратить свій військовий технічний потенціал? Немає відповіді на питання. Тобто наші західні партнери не хочуть, щоб Росія виграла в цій війні з Україною, але не хочуть такої фінальної поразки РФ.
І ось це нерозуміння, що буде означати програш Росії, впливає на політичну позицію наших партнерів в цілому, і на те, що вони роблять і говорять. Так само це дуже сильно впливає на їхнє сприйняття плану перемоги України.
Очевидно, що якісь фрагментарні уявлення у Вашингтоні, Лондоні і Парижі є. Але немає цілісної картини. Якби наші союзники дуже чітко розуміли, що для них означає в практичній площині поразка РФ, або її невиграш, вони б зовсім по-іншому дивилися на план перемоги. Так само їм дуже важко розраховувати конкретні кроки по військовій допомозі. Якщо їм немає з чим порівняти кінцевий результат, якого хочуть досягнути наші союзники, тоді справді важко думати над тим, чи дійсно треба знімати дозволи на удари по території Російської Федерації.
— Як ви оцінюєте вірогідність проведення мирних перемовин до кінця цього року? І у якому форматі, якщо це можливо?
— Це дуже малоймовірно. Це теж буде зав’язане на тому, як бачать завершення війни основні кандидати в президенти США. Ми всі знаємо позицію Дональда Трампа з цього приводу. Він озвучував, що не буде чекати до дня інавгурації й офіційного вступу на посаду, для того, щоб почати реалізовувати цей свій підхід. Це може бути один з варіантів розвитку подій. І тут все буде залежати від того, наскільки буде переконливий пан Трамп у своїх телефонних розмовах, які він вже анонсував із російським диктатором, і керівництвом України. Це тільки політичний аспект. І це тільки той сценарій, який озвучений одним із кандидатів в президенти США.
Якщо говорити про ситуацію на полі бою, те, як вона розвивається, то насправді там динаміка така, що передумов для готовності з боку Росії до політичного врегулювання цієї ситуації щонайменше до дня інаугурації в США не буде. Ми чудово розуміємо позицію Кремля в цій ситуації: він бачить нестабільність у США і сам її підживлює. І РФ розуміє, що для неї це просто ідеальне вікно можливостей для того, щоб займатися ескалацією, наприклад, запрошуючи північнокорейські війська і намагаючись отримати максимальну перевагу на полі бою. Їм це потрібно для того, щоб за будь-яку ціну просуватися вперед і захопити більше територій до моменту, поки ситуація загалом не стабілізується і в США, і в Європі.
Щонайменше до завершення цього перевиборчого циклу в США Кремль буде намагатися використовувати цю невизначеність для того, щоб отримувати максимум переваги на полі бою. З їхнього боку ніякої готовності до переговорів і бути не може. Схилити їх в таких умовах до переговорів можна тільки більшою силою, більшою перевагою на полі бою.
Але тут ми знову повертаємося до військової допомоги з боку наших партнерів і до зняття обмежень на використання цієї зброї по території Російської Федерації, що теж в найближчій перспективі неможливо. Залежно від того, як буде розгортатися ситуація після виборів президентських у США, певні передумови для політичних переговорів можуть сформуватися десь до середини 2025 року. Тоді стане зрозуміло, ким є новий президент США, якою є політика його адміністрації у практичній площині і як її кроки будуть впливати на допомогу, яку Україна отримує, і на її використання. Це дозволить зрозуміти ситуацію і подивитися, як це впливатиме на поле бою. І тоді стане зрозуміло і для нас, і для Кремля, що робити далі: чи Кремлю далі продовжувати нести оці шалені втрати і наражатися на ризик тотальної мобілізації в себе в країні? Чи Кремль дійсно побачить безперспективність таких кроків? Адже якщо військова підтримка України буде продовжуватися і нарощуватися, то для Кремля стане очевидною зміна підходів до своєї стратегії. Це може бути такий вхідний момент для переговорів або принаймні для початку політичних консультацій.
Якщо Кремль буде розуміти, що йому доведеться кардинально змінювати свою стратегію, принаймні у середньостроковій перспективі, то це непоганий момент для того, щоб нам разом з нашими західними союзниками спробувати натиснути хоча б на якусь частину оточення Путіна. І, відповідно, пробувати перекидати ці місточки, де можна починати говорити про політичне врегулювання всієї цієї історії. Звичайно ж, в першу чергу враховуючи наші пріоритети і наше бачення перемоги.
— Але Україна планує мирний саміт в листопаді. Це може зіграти якусь роль?
— Насправді з погляду політичного тиску на РФ і того, що ми з нашими партнерами тримаємо цю історію з російсько-українською війною на перших пунктах міжнародного порядку денного, цей саміт має сенс. Але з погляду того, щоб він був підкріплений якимись кардинальними змінами на полі бою і створенням передумов для політичних переговорів, то тут ситуація трошки більш не на нашу користь. Ми маємо продовжувати цей трек, який ми започаткували на попередньому мирному саміті, де презентували спільне бачення наших союзників по трьох ключових пунктах Мирного плану президента України Зеленського. Ми дуже правильно підійшли до формування цих пунктів. Ми з цього плану взяли три найбільш геополітично-нейтральних.
Це пункти, на які росіянам дуже важко опонувати, використовуючи їхню традиційну пропагандистську аргументацію про загрози безпеки. Це пункти про продовольчу і ядерну безпеку, і про повернення викрадених дітей Росією, цивільних [дорослих], і військовополонених. Це такі суто гуманітарні речі, які дуже важко навіть таким тиранам як Путін перевернути без того, щоб не понести якихось власних репутаційних втрат. І ці домовленості, які досягнуті на попередньому Мирному саміті, ми їх маємо певним чином заштовхнути в Кремль, викликати їхню реакцію. Зрозуміло, що вона буде негативною, але ми маємо показати цей негатив. Ми маємо його викликати для того, щоб продемонструвати тим самим країнам Глобального Півдня, які буквально зараз були представлені на форумі БРІКС в російській Казані, що насправді російське керівництво абсолютно на практиці проти тих спільних гуманітарних цінностей, які вони поділяють. Та сама продовольча безпека, яка для країн Глобального Півдня є ключовою. РФ, принаймні в форматі продовження своєї війни проти України, робить все, щоб цю продовольчу безпеку перекреслити. І створити всі умови, щоб тільки Росія могла впливати на цю продовольчу безпеку на Глобальному Півдні. Тому такі події, як цей саміт, дійсно потрібні. Але насправді поки що немає військово-політичних передумов для того, щоб мати завищені очікування, що найближчий саміт миру може стати початком політичних переговорів з Російською Федерацією про завершення цієї війни.
— Є чутки про те, що в разі перемоги Камали Гарріс на президентських виборах у США Україні можуть надати запрошення в НАТО, в обмін на те, що ми, наприклад, поступимося окупованими територіями. Наскільки такий сценарій взагалі можливий?
— Тут треба трошки бути обережнішим з терміном «поступитися територіями». На практиці він трошки інше означає. Йдеться про те, що ми визнаємо, що НАТО не буде поширювати 5 статтю Вашингтонського договору на захист територій, які ми тимчасово не контролюємо, як і на бойові дії з їх звільнення, які буде вести Україна. Якщо буде реалізовано цей сценарій прийняття в НАТО, на ці речі п’ята стаття поширюватися не буде.
Але це абсолютно не означає, що ці території в будь-який спосіб легітимізуються і визнаються власністю РФ. Тобто Україна буде прийматися в НАТО в межах кордонів 1991 року. Але буде певне обумовлення, що 5 стаття Вашингтонського договору буде поширюватися тільки на ту територію України, яка контролюється українською владою.
Це в жодному випадку не момент, коли ми поступаємося власними територіями з міжнародно-правового погляду. Фактично ситуація залишається тою самою, якою є. Тобто росіяни тимчасово ці території контролюють. Ми намагаємося ці території звільнити та зрештою у нас просто з’являється при цьому додаткова гарантія, що росіяни вже будуть набагато більш обережні в тому, щоб рухатися далі й захоплювати нові території, які ми контролюємо.
Цей сценарій насправді з’явився не вчора і не позавчора. Його ще після 2014 року почали озвучувати на різних міжнародних майданчиках. Цей сценарій прийняття України в НАТО пов’язаний з колишнім генсеком Альянсу Андресом фон Расмуссеном. Він говорив про це у відповідь на російську пропаганду, яка після 2014 року почала розказувати, що України в НАТО бути не може, тому що в неї є прикордонний конфлікт із сусідньою державою, і вона не контролює частину своїх територій. Фон Расмуссен сказав, що прецеденти для НАТО вже були і послався на східну і західну Німеччину після завершення Другої світової війни в Європі. Ну і зрештою, насправді це просто питання того, як в політичному сенсі країни-члени НАТО будуть сприймати такий крок. В цьому немає нічого екстраординарного для НАТО. За потреби такі прецеденти є і їх можна проговорювати.
Єдине, що зараз впирається — це політична позиція конкретних країн-членів, які побоюються, що це може стати формальним приводом для Росії, для того, щоб поставити під загрозу якусь із країн східного флангу НАТО. Або завдавати ударів, наприклад, по центральних чи західноєвропейських країнах. Але це позиція більше політична, аніж це ситуація, коли самі механізми НАТО не дозволяють такого робити.
Тобто ми повертаємося до того, що нам треба ці аргументи комунікувати до тих країн, які поки що скептично до цього відносяться. Зрештою, в нас, насправді ж, серед країн-членів НАТО є однодумці. І останній напівофіційний підрахунок від видання Politico говорить про те, що до семи країн-членів НАТО, включаючи США, скептично ставляться до реалізації такого сценарію.
Реалістичність цього сценарію напряму залежить від того, як ми комунікуємо ці аргументи разом з нашими іншими союзниками по НАТО, з нашими однодумцями, до країн-скептиків. Ну і тут все впирається в позицію США. А остання диктується стратегією адміністрації Байдена, яка була оголошена ще на початку його каденції, коли 4 роки тому він прийшов в Білий дім з гаслами про те, що одним з його пріоритетів є відновлення цієї стратегічної єдності між Європою і Сполученими Штатами. І тому дії президента Байдена так чи інакше пов’язані із єдністю позицій серед європейських союзників.
Тобто нам треба забезпечити в першу чергу єдність європейців в цьому питанні. Ну, а далі вже, відповідно, США, як кажуть, підтягнуться. Тому що будь-який президент США, розуміючи стратегічну важливість зв’язку з Європою, ніколи не буде робити чогось такого, що просто кардинально розірве ці зв’язки.