Незалежність країни на тлі й напередодні

Людмила Шангіна «Дзеркало тижня. Україна» №29,

На тлі, зрозуміло, біло-синьому, напередодні, теж зрозуміло, виборів. Що, як в Україні ведеться, завжди чи то вирішальні, чи то доленосні, чи то взагалі останні, але цього разу — точно.

Країна готується святкувати свій 21-й день народження. На вулицях, як завжди, з’явилися заклики любити Україну. Гарно виглядають поруч із плакатами «Час настав!». На столичному Майдані поставили вози з велетенськими писанками. Не інакше, Віктор Федорович на знак вдячності Віктору Андрійовичу подарунок зробив, у відповідь, за країну. Бо в нього самого асоціації з таким національним антуражем не дуже.

Самому всією адміністрацією пишуть святкове звернення до народу і промову. До речі, тривожний симптом. Я на дозвіллі звернення і промови Віктора Федоровича з приводу Дня незалежності минулих років перечитала. Так, у перших своїх президентських спічах він усе про майбутнє говорив, і якою прекрасною, стабільною та квітучою Україна під його керівництвом буде. А через рік — в історію вдарився, Київської Русі поки що… 

Військових парадів не буде. По-перше, їх скасування ніхто не скасовував, по-друге, Віктор Федорович, кажуть, порадив зробити свято простішим і дешевшим. По-третє, армія у клопотах — час заготовки грибів та ягід настав, горіхів — знову ж таки. Служиві у повній викладці лісами тиняються, «підніжний корм» збирають, від бурундуків і білок відбиваються, їм не до парадів.

Громадянам, власне, теж. Вони ще від відпусток не оговталися, ті, кому відпускні виплатили. А тут дітей в школу збирати, від кількості підручників різними мовами голова обертом. А з тими, хто школу закінчив і кудись вступав, ще гірше, — досі незрозуміло, куди вступив: туди, де документи в оригіналі чи де гроші платили, але, в кожному разі, Дмитру Володимировичу гикатиметься довго. А тут ще й вибори…

Власне, ми про День Незалежності. Як завжди, напередодні свята соціологічна служба Центру Разумкова, цього разу спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, з’ясовували, як громадяни незалежної країни до незалежності ставляться. Що вийшло — нижче*. 

А коротенько — свято буде. А відзначатимуть його і ті незмінні 20% громадян, для котрих День незалежності — справді велике свято, і ті приблизно 45%, для кого він звичайне офіційне, на кшталт Дня працівника податкової служби, і всі решта, для кого він звичайний вихідний, придатний для тапочок та телевізора… 

Незалежність: підтримка з боку громадян
і її особливості

У референдумі 1 грудня 1991 р. взяли участь 84% громадян.

З них підтримали державну незалежність України — 90%, проголосували проти — близько 8%.

Для довідки

З незалежністю, громадяни, в нас усе гаразд і навіть краще, ніж будь-коли. Правда, не скрізь і не в усьому, але про все по черзі.

Кількість громадян, котрі підтримали б незалежність країни, якби референдум відбувався сьогодні, — найвища за час проведення нами досліджень (із 2001 року) і становить 64% (проти 51% у згаданому
2001-му). Не підтримали б незалежність — 18% ( проти 29%). Ще стільки ж гіпотетичний референдум — або питання про нього — проігнорували.

І що примітно. Якщо раніше кількість прибічників незалежності коливалася строго залежно від політичної ситуації в країні, то з приходом стабільності в особі Віктора Федоровича кількість ця стабільно, хоч і повільно збільшується. 

Так, сплеск громадянської любові до незалежності зафіксований був у серпні 2005-го і 2006 років, коли її підтримали близько 60% громадян з різницею на користь тих, що підтримали, +40%. Однак із зануренням Віктора Андрійовича в трипільську дійсність підтримка незалежності знижувалася і в серпні знову передвиборного 2009 року становила 52%, з різницею на їхню користь + 27%.

Зовсім не те з подоланням руїни. Три роки поспіль підтримка незалежності країни, хоч на відсоток, хоч у межах похибки, але зростає. 

Приблизно те саме з кількістю тих, хто від здобуття незалежності виграв. Якщо в серпні 2010-го тих, що виграв, було 26% проти 42% тих, що програв, то тепер — 31% проти 37%. І понад третину (35%) тих, що програв, усе одно підтримали б незалежність, якби референдум був сьогодні. 

Загалом, можна було б радіти зростанню усвідомлення громадянами цінності та корисності незалежності країни. Однак є обставини, які особливій радості перешкоджають. 

Рівень підтримки незалежності не просто залишається різним у різних регіонах країни, про що неодноразово йшлося. Різниця ця глибшає і набуває нових регіональних особливостей.

Зростання рівня підтримки незалежності відбувається за рахунок Заходу і Центру країни. На Заході він зріс із 86% у 2010 р. до 93% у 2012 р.; у Центрі — з 54% до 77% відповідно. Тут усе зрозуміло: підтримка незалежності зростає, оскільки зростає неприйняття Віктора Федоровича і його не дуже молодої, але дуже хваткої команди. Ресурс Заходу в цьому неприйнятті вже практично вичерпаний, але Центр себе показав. 

Інша картина на Сході. Тут сплеск підтримки незалежності припав на серпень 2011 року (57%), після чого знизився до звичайного свого рівня — менше половини жителів (зараз 49%). При цьому, по-перше, плавно знижується й кількість противників незалежності — тепер вона становить 23% проти 34% у 2010 р. По-друге, збільшується кількість тих, хто або проігнорував би референдум, або не зміг відповісти (з 20 до 29% відповідно). Тут теж зрозуміло: Схід хотів свого президента — і отримав його. Але й тільки. До президента більше нічого особливого не додалося. Як працювали громадяни в копанках, так і працюють, як рахували копійки, так і рахують…

Але зовсім інша картина на Півдні. Після перемоги Віктора Федоровича у серпні 2010-го підтримка незалежності тут зашкалила: 65% проти 15% тих, хто незалежність країни не підтримав. Що зрозуміло. Південь хотів Віктора Федоровича ще палкіше, ніж Схід. Однак уже через рік після того прибічники незалежності становили й тепер становлять лише близько третини жителів Півдня (34% в 2011 р. і 36% тепер), тоді як кількість противників два роки стабільна — понад 40%. Що ж таке сталося на Півдні?

Відступ:
що сталося на Півдні?

Нам потрібні всі повноваження, щоб усі ті рішення, які приймаються для кримчан, приймалися не в Києві, а на території Криму… 

Я буквально вчора розмовляв про це з президентом нашої країни Віктором Федоровичем Януковичем. 

Його бачення питання таке, щоб повноваження Криму були значно розширені.

А.Могильов, голова
Ради міністрів АР Крим, листопад 2011 р.

Придивимося на прикладі Криму — найпівденнішої з усіх південних територій країни. Крим, голосуючи за Віктора Федоровича, як і раніше за Партію регіонів, справді вірив, що все з ним буде гаразд. Повноваження буде розширено, автономія піде якщо не в автономне плавання, то в дуже самостійне, і — маючи ось такі ресурси… 

Однак бачення питання Віктором Федоровичем різко не збіглося з його практичними діями — і в частині «ось таких» ресурсів, і в частині кадрів, які, як їм і належить, вирішили все. Кадри сотнями рекрутувалися або з «македонських» — у сенсі Макіївки й Донбасу, або з «єнакіївських» — у всіх сенсах цього слова. 

Кадри, як їм і належить, вирішили все — і хутко прибрали до рук «ось такі ресурси», включно з «ягідниками та лишайниками». Так, пригадується, сказав А.Могильов, пояснюючи гостру потребу створення в автономії чергового мисливського господарства для все тих-таки кадрів, які опікуються згаданими представниками кримської флори. Чи знав, що армії невдовзі «підножний корм» знадобиться…

Так, кримчанам року вистачило, щоб центральну владу не злюбити так само палко, як на світанку каденції Віктора Федоровича вони її любили. Ну а разом із центральною владою — і ту «незалежність», яку Крим зрештою отримав разом із розширенням повноважень та іншими очікуваннями. 

Ось така невесела картинка «Привіт із Криму» виходить. 

Таким чином, наростання неприйняття нинішньої влади викликає в регіонах країни протилежну реакцію в частині підтримки її незалежності. На Заході і в Центрі підтримка зростає, на Півдні — падає.

Це припущення підтверджується, до слова про переддень, різким охолодженням жителів Півдня до Партії регіонів. У 2007 р. за неї проголосували більшість виборців регіону. Тільки в Херсонській області підтримка партії становила менше 50%, зате в Криму перевищила 60%. На цей момент голосувати так активно за партію стабільності і влади жителі півдня не мають наміру. Судячи з результатів серпневого опитування, Партія регіонів втратила на Півдні понад половину прибічників і більше третини голосів тут не набере. Звісно, якщо…

Атрибути державності

Що стосується атрибутів незалежної держави, то їх громадяни шанують і поважають. Найбільше, як з’ясовується, — державну українську мову, хоч як це, можливо, й дивно для народних обранців підвиду Ківалов-Колесніченко.

36% громадян заявили, що державною мовою пишаються. Ще 55% — засвідчили позитивне до неї ставлення. Разом — 91%, або переважна більшість. 

Можна було б подумати, що правильно вгадали названі обранці, узаконивши вільне використання рідних мов як регіональних. Мовляв, дали вільно рідною користуватися — звідси й повага до державної. Але ні. Торік, до і без горезвісного закону, гордість та позитивне ставлення до української державної мови засвідчили 92% — стільки ж, як і року поточного. Кількість негативно налаштованих не змінилася ні на йоту (5%), як і охочих державну мову замінити на якусь іншу (3%). 

Інакше кажучи, нічого у ставленні до української мови як державної не відбулося. Закон Ківалова-Колесніченка йому і не допоміг, і не нашкодив. Поки що.

Зросла кількість шанувальників державного прапора. Якщо торік пишалися синьо-жовтим полотнищем 26% громадян, то тепер — 38%. Негативно ставиться до цього атрибута лише, користуючись лексикою п. Чечетова, «купка» людей — один громадянин із кожної сотні, а ще один — так негативно, що хотів би прапор замінити.

Державний герб має шанувальників менше — може, тому що малий. Пишаються тризубом 30% громадян, ще 58% ставляться до нього позитивно. Негативно — тільки четверо з сотні, аж до його заміни — троє з неї ж.

Державний гімн викликає гордість у 30% громадян (проти 23% торік), позитивне ставлення — у 53%. Негативне — у шести з сотні, як і рік тому, аж до бажання замінити — у сімох (проти 12 торік). Олімпіада додає балів гімну.

Найменше громадяни пишаються таким атрибутом і символом незалежної держави, як її грошова одиниця, гривня. Може, тому що гривень цих десь у державі багато, а в громадян — мало. Тому пишаються гривнею менше чверті (23%) опитаних. З іншого боку, гроші — вони гроші і є, тому дві третини (67%) ставляться до гривні все ж таки позитивно. Негативно — тільки троє з сотні; ще двоє хотіли б гривню замінити на щось інше, очевидно більш стабільне. Порівняно з минулим роком, тут особливих змін немає.

Але це все — атрибути. Цікаво подивитися, що з самою державою відбувається.

Держава — це він

…Мені дуже хотілося займатися реформами. Тим більше що вперше для цього створено дуже ділові, робочі умови, — влада президента, Кабміну та більшості в парламенті практично становить одне ціле.

С.Тігіпко, 10 серпня 2012 р.

Держава — це, як відомо, інститути й особи, котрі здійснюють владу.

Така громадська підтримка діяльності зазначених інститутів та осіб, як в Україні, у будь-якій іншій країні, котра себе поважає, вважалася б критичною, і зазначені інститути саморозпустилися б, а особи — якщо не перестрілялися б, то пішли б у відставку вслід за гарантом. Але ми в Україні, де ніхто й ніколи через такі дрібниці, як громадська підтримка, у відставку не йшов.

Повністю підтримують президента країни близько 13% громадян, не підтримують — 47%. Починав Віктор Федорович, нагадаємо, з майже 40% проти 23% відповідно (травень 2010 р.). Підтримка знизилася втричі, кількість тих, хто не підтримує, зросла вдвічі. Втрати приблизно такі самі, як у Віктора Андрійовича, який, почавши з 47% проти 27% (лютий і травень 2005 р.) до середини каденції мав 15% повної підтримки і 49% — його діяльності не підтримували. 

З парламентом і урядом — просто лихо. Повністю підтримують діяльність першого — 4%, другого — 7%; не підтримують — 54 і 48% відповідно. 

Але це все ще нічого. І не з такою підтримкою уряди правили. Прикметно інше.

Громадян попросили оцінити, наскільки незалежні в Україні гілки влади, яких, як відомо, має бути три: законодавча (парламент), виконавча (уряд) і судова. Додали й головний інститут влади — президента. І отримали такі оцінки. 

Більшість (65%) громадян країни впевнені, що незалежний у нас ні від кого і ні від чого тільки президент. Бачать його залежним від законодавчої влади 9%; від виконавчої або судової — по 4%. 

З усіма владними гілками картинка інша. На думку більшості або відносної більшості громадян, усі вони залежать від Віктора Федоровича: і уряд (63%), і парламент (52%), і судова влада (42%). У тому, що суд в Україні незалежний, як йому й належить бути, вупевнені тільки 23% громадян. 14% вважають його залежним від виконавчої влади, 13% — від парламенту, які (див. вище) залежать від президента, коло замкнулося. Як і сказав Сергій Леонідович — одне ціле. Правда, за межами України це одне ціле називається не «діловими, робочими умовами», а чомусь «узурпацією влади»… 

Проте, може, Віктор Федорович владу на благу справу використовує? Пригадується, на світанку його каденції один відомий політолог припустив було — цитата розлога, але примітна: «І тепер настає момент задуматися над тим, як про нього писатимуть у підручниках з історії через десятиліття: як про двічі судиму людину, що перетворилася на регіонального лідера, а пізніше — на лідера Партії регіонів? Чи ж про людину, котра, незважаючи на тяжке й неоднозначне минуле, змогла стати ключовою фігурою в українській історії? Фігурою, з якої в Україні розпочалися позитивні зміни? Янукович — людина честолюбна і схильна до того, щоб замислюватися над такими речами. Впевнений — він справді зробить усе, аби своїми діями в майбутньому перекреслити темні сторінки зі свого минулого. Саме тому він захоче не тільки запровадити, а й очолити реформи».

Примітна тим, що на таку поведінку Віктора Федоровича сподівався багато хто. А раптом? І громадяни, які знали його особисто, підтверджували: є в новообраного президента амбіції стати українським де Голлем. І громадяни, які не знали Віктора Федоровича особисто, сильну потребу в сильному лідері відчували, ще на Віктора Андрійовича дивлячись… 

У серпні 2008 року 72% громадян країни заявили, що для успішного розвитку України важлива поява сильного лідера, який має широкі владні повноваження. Щоправда, заявники вважали, що ці широкі владні повноваження належить використати насамперед для: державотворення (90% прибічників сильного лідера); гарантування цією правовою державою соціального захисту громадян (92%); втілення ідей рівності та справедливості (85%). 

Сильного лідера громадяни собі обрали. Широкі владні повноваження він узяв сам. І що? — як кажуть в Одесі.

Амбіції стати де Голлем виявилися слабкішими, ніж просте й зворушливе людське бажання стрибати по пеньках у власному маєтку і, сидячи в місцях усамітнення та глибокої задуми, золоті краники мрійливо розглядати…

Тому не став Віктор Федорович де Голлем. А почав створювати те, чого при його попередниках не було, — Сім’ю. І створив. І побачив — як написано в Книзі книг, — що це добре... 

Правий був Віктор Андрійович: Україна унікальна. Усе в нас не як у людей. Ось написав колись класик на прізвище Енгельс працю «Про походження сім’ї, приватної власності і держави». І всі з ним, у принципі, досі згодні — перелічені явища в такій саме послідовності й виникали. В Україні все навпаки. Спочатку виникла незалежна держава, потім — приватна власність, і тільки при Вікторі Федоровичі — Сім’я. Саме так, з великої літери. 

Зрозуміло, що про правову державу, гарантії соціального та будь-якого іншого захисту громадян, незважаючи на персони, втілення ідей рівності та справедливості не йдеться. Там, де є Сім’я, всі інші відпочивають, скільки б мільйонів цих «інших» не налічувалося…

Інші мільйони 

У наших людей ще дуже багато терпіння. 

Здавалося б, воно мало давним-давно закінчитися, а вони ще терплять. Терплять помаранчевих, терплять дідько знає кого, і нас терплять теж…

М. Азаров, 9 серпня 2012 р.

За що люблю Миколу Яновича — за точність думки та вміння надати їй афористичної форми. 

72% громадян не відчувають себе господарями своєї держави. Відчувають себе ними тільки 17%, які особливо оптимістично дивляться на світ. Кожен дев’ятий нічого відчути не зміг. По регіонах: на Заході і в Центрі, попри все, господарями почуваються чи хочуть себе ними почувати по 22% жителів, на Півдні — тільки 14%, на Сході — і поготів 11%.

Більшість (59%) громадян країни не бачать сьогодні в ній своєї соціальної перспективи. Бачать — 30%. Кожен дев’ятий усе ще вдивляється, роздивитися не може. Причому це стосується і громадян молодих, і тих, хто становить основну масу трудових ресурсів (30—49 років): тільки близько третини представників цих вікових груп бачать соціальну перспективу для себе в рідній країні. Більш як половина — ні.

З визначенням громадянами напрямку розвитку подій у країні бувало краще, бувало гірше. Як правило, краще — відразу після виборів, особливо президентських. Гірше — чим далі від виборів попередніх, а до наступних ближче. 

Так, у квітні 2005 р., коли Віктор Андрійович ще ходив у героях революції, 54% громадян стверджували, що події розвиваються правильно, протилежної думки дотримувалися тільки 23%. Але вже до вересня 2007 р., тобто до середини першої каденції Віктора Андрійовича, все змінилося: тільки 15% бачили напрямок правильним, а 68% — неправильним.

Радість з приводу обрання Віктора Федоровича була скромнішою, відповідно й оцінки правильності курсу нижчими. Сплеск оптимізму припав на травень 2010 р., коли на правильності напрямку наполягали 43% громадян, а думали інакше 33%. В середині каденції Віктора Федоровича, тобто нині, вірними напрямку залишилися 20%: від 8% на Заході до 32% на Півдні. Неправильним вважають напрямок розвитку подій 58% громадян: від 72% на Заході до 47% на Півдні і Сході. 

Та ось що насторожує: ще менше року тому, в грудні  2011 р., оптимістів у плані курсу руху країни було тільки 12%, а налаштованих критично — 67%. Що такого трапилося за неповні вісім місяців поточного року? І де? 

Де? — відповісти простіше. 

Скрізь, крім Заходу країни, де як було 8% оптимістів і 72% критиків, так практично й залишилося. А щось видатне сталося насамперед у Центрі, де кількість оптимістів збільшилася майже втричі — з 6 до 17%, і на Сході — де вона підросла більше ніж удвічі (з 11 до 24%). 

Сказати б, що закон від Ківалова—Колесніченка таке враження на громадян справив, — так ні. По-перше, див. вище. А по-друге — Південь, де, здавалося б, громадяни готові за мову життя своє покласти, на закон, власне, не відреагував. Зростання оптимістів тут ніяке — лише з 27 до 32%…

Тож що? 

Пенсіонерам пенсії злегка додали. Зарплати злегка підросли. Однак, якщо по регіонах подивитися, то на Заході середня номінальна зарплата в червні поточного року, порівняно з листопадом минулого року (напередодні згадуваного грудневого опитування), збільшилася приблизно на 20%, у середньому знову ж, а на Сході — приблизно на 12%. І ці 12% варті оцінки курсу країни? 

Чи був таки правий Вілсон: «Немає нічого більш деморалізуючого, ніж маленький, але постійний заробіток»? І розумненька наша влада студентам стипендій поки що не виплатила, а пенсіонерам пенсії додала. Студент, він і є студент, прийде на вибори чи ні — запитання. А пенсіонер прийде. І проголосує. Якщо не за партію влади, то ще краще — за КПУ… 

Напередодні…

Я не хочу заходити на поле, позначене іншими політиками. 

Я не хочу скандалів із цього приводу. 

Будь-який мій прихід буде розцінений як замах на округ, який уже принюхали…

В.Литвин, 12 липня 2012 р. 

А хтось думав, що ми — громадяни? Ні, панове. Ми — набір виборчих округів, позначених і принюханих. І ображатися на такий високий стиль не тільки спікера вітчизняного парламенту, а й академіка та віце-президента вітчизняної ж Академії наук не варто. Не поспішаймо. 

Майбутні вибори будуть, як сказано перед цим, справді визначальними й доленосними. По-перше, тому, що вони коли й не передбачать, то значною мірою визначать долю наступних виборів президентських.

По-друге, і в цьому головне, — вони, скоріш за все, покладуть край геополітичним хитанням країни між Європою та Росією. Кінець той чи інший, але покладуть. Не тому що країна так вирішить чи громадян хтось запитає. А тому що Європі ці хитання вже поперек горла, а Росії — прирости поступливим союзником на західних кордонах корисно. 

Отже, боротьба обіцяє бути серйозною, вирішальною і, можливо, таки останньою. У тому розумінні, що президентських виборів прямих і всенародних цілком може й не бути. А побачимо ми вибори президента парламентом. Чому ні? Є у світі й така практика… 

То за кого голосуватимемо?

Як завжди — кожен за свого. Опозиція лідирує на Заході та в Центрі, де за неї нині готові віддати голоси 44 і 32% виборців відповідно. На Сході та Півдні, за всіх втрат, перед веде Партія регіонів — 40 і 41% відповідно. А ще там комуністи підтягуються, цілком можуть по 15—17% взяти… 

З іншого боку, дуже вже багато тих, хто не визначився, і тих, хто в запропонованому списку своєї партії не бачить. Отже, тут іще працювати партії влади й працювати. На Заході їй особливо робити нічого, але в інших регіонах — роботи валом.

Тому чекаємо як гречки, так і адміністративного ресурсу в кращому виконанні того й іншого. А що, громадяни цілком можуть запаси поповнити не гірше за армію.

І що не смішно — справді можуть. Можуть проголосувати й за Партію регіонів, і за КПУ, і за представників цих партій у мажоритарних округах. Тільки одна ремарка. На виборчих дільницях поставлять, як відомо, відеокамери. Згадую президентські вибори 1998 року. Напередодні відвідала велике таке село під Черкасами. За кого голосуватимемо? За Мороза, і тільки за нього! Приїхала після виборів: «За кого голосували, громадяни селяни?» — «За Кучму». — «Як?» — «Так отож…» Отакий діалог. Пізніше це «так отож» розшифрували. Виявляється, селом чутка прокотилася, що в кабінках для голосування відеокамери приховані будуть. І хто не так проголосує, самі розумієте…

А тепер їх не ховатимуть. Припускаю, що заляканість наша настільки глибока, що кадрам Віктора Федоровича більше й старатися не треба. Адже хоч що з нами роби — терпимо так, що й Микола Янович дивується.

А може, нам і не треба бути господарями держави і країни? Адже бути господарем у нормальному розумінні цього слова, а не в баченні Віктора Федоровича, — це брати відповідальність на себе. Це жертвувати спокоєм, часом, сім’єю, нарешті, з маленької літери, але своєї. Навіщо? Якщо можна сидіти під лавкою тихо, чекати й таки дочекатися 12% підвищення номінальної зарплати, десятки до пенсії, пайка, субсидії там чи пільги. Вмерти не дадуть, допоки дармова робоча сила потрібна. 

А країна? Одна на всіх — це в нас 9 Травня відбувається. І то, знову ж таки, не на всіх…

Невже, громадяни, ми не вивчили, хто такі наші вітчизняні комуністи, за майже сотню років? Не вивчили за понад 20 років, хто такі хоч македонці, хоч єнакіївські, хоч парубки в костюмах-двійках із лампасами та міцними кулаками з «УДАРу»? Ми не пам’ятаємо, ким були їхні лідери в «лихі дев’яності»? Не пам’ятаємо, кого й скількох вони «прокинули» й «розвели», кому й скільком продавалися, що обіцяли і що насправді робили?

Не пам’ятаємо чи не хочемо пам’ятати?

Бо самі такі. Допоки ми під лавкою — на можновладців тихо поскиглюємо. А якщо нас до влади, то робитимемо так само чи ще гірше. Ні? 

Так. Бо робимо капості не гірше, тільки масштабами дрібніше, кожен на своєму місці. Не Віктор же Федорович згущенку з ремонтно-будівельного білила виробляє — для дітей ближнього свого. Не він особисто довідки для наших дітей купує, що, мовляв, чорнобильські вони, а то й зовсім інваліди. Не він за три паршиві зелені сотні заліки в медичних інститутах ставить, чудово розуміючи, які медики вийдуть і як вони близьких наших лікуватимуть включно з дітьми знову ж таки...

Не він. Це робимо ми. І тому ми — не громадяни, а електоральне поле, принюхане та позначене. 

Життя після виборів

Від стабільності — до благополуччя.

Виборчий слоган Партії регіонів, серпень 2012 р.

Судячи з досвіду понад двадцяти років незалежності й десятка за цей час президентських і парламентських кампаній, можна сказати тільки одне: життя після виборів є.

Яким воно буде — питання спірне, і тут можна судити тільки з досвіду половини каденції Віктора Федоровича та парламентської більшості й уряду, які складають з ним єдине ціле. Судова влада туди само.

Якщо все залишиться, як є, то це «все» буде стабільним і таким, як було. 

Усе буде, як і колись, платно, крім праці. Землю — рідну матір, ні за які гроші не продаватимуть, оскільки вона вже давно продана, роздана й просто «під контролем». Благополуччя, суцільне, як пісенно-танцювальні конкурси всіх мастей на всіх телеканалах, бачитиме, як і колись, тільки Інна Богословська. Родючими полями ходять череди доглянутих чистих корів з величезним вим’ям… 

Хоча будуть і, як сказали б юристи, новели.

Так, мажори ходитимуть пішки. Багаті поділяться з бідними, якщо щось залишиться. А якщо не залишиться, то бідні зможуть просити милостиню рідною мовою. Юлію Тимошенко засудять за те, що по-звірячому побила наглядача, милу істоту чоловічої статі. Школярі всієї країни писатимуть твори про Віктора Федоровича, а сам Віктор Федорович — книжку, чималий гонорар за яку він уже отримав. Іноземні товстосуми, якщо вони захочуть прийти в країну зі своїми інвестиціями, старанно вчитимуть нове слово — smotryaschiy…

Країну повернуть народу. Державу залишать собі. Суди можна буде розпустити через непотрібність, оскільки є прокуратура. Парламент, власне, теж. Залишити тільки Чечетова — щоб відмашку давав, Колесніченка — щоб був, і Литвина — щоб підписував що дадуть.

Журналісти писатимуть, говоритимуть і зніматимуть лише позитив. Громадяни цей позитив читатимуть, слухатимуть і дивитимуться. 

А якщо не будуть, то не будуть. Ні писати, ні читати, ні просто працювати. Як соціальні працівники нині. А там і працівники центрів зайнятості на підході, Сергій Леонідович, користуючись створеними дуже діловими та робочими умовами, фонд соціального страхування на випадок безробіття під своє міністерство забрав. Усе-то якихось 8 млрд. гривень на рік і скількись там тисяч згаданих працівників. Але ми ж і вухом не повели.

Отака буде картинка, цього разу «Привіт з України» називається. 

А якщо така картинка не подобається, то, громадяни дорогі, давайте, нарешті, голосувати не серцем, не за гречку й не за 10-відсоткове зростання номінальної зарплати. Подивіться на дітей — вони в чому винні? І не тільки голосувати. Подивіться ви на цю владу пильніше. «Чудовище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй»? Але ж насправді воно лякливе, якщо на нього ногою непроплаченою тупнути. 

*Опитування проведено 10—15 серпня 2012 р. Опитано 2009 респондентів віком після 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки — 2,3%. Використано також дані дослідження, проведеного чотирма компаніями («ГфК Юкрейн», «Рейтинг», «Соціс», Центр Разумкова) з 27 липня по 9 серпня 2012 р. Опитано 10 979 респондентів віком після 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки — 1%.

 При викладі результатів використовується такий регіональний поділ країни: Схід — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області; Захід — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька; Центр — Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області; Південь — АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області. 

 Для порівняння використано дані інших досліджень Центру Разумкова. Всі вони проведені за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками: віком, статтю, регіоном проживання, типом поселення. Повний виклад результатів досліджень див. www.razumkov.org.ua