НОВИЙ ПАРЛАМЕНТ: ВІДОМИЙ РЕЗУЛЬТАТ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ
Олексій Сидорчук
28 жовтня в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради, на яких виборці мали обрати 225 депутатів за партійними списками і ще 225 депутатів в одномандатних округах. Згідно з попередніми результатами Центральної виборчої комісії, депутатські мандати в наступному парламенті можуть розподілитися таким чином: Партія регіонів – 187, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» – 102, партія «УДАР Віталія Кличка» – 40, партія «Свобода» – 38, Комуністична партія України – 32, партія «Єдиний центр» – 3, Народна партія – 2, Радикальна партія Олега Ляшка і партія «Союз» – по 1, самовисуванці – 44. Попри те, що збереження Партією регіонів більшості в новому парламенті вже є даністю, взаємодія учасників нової Верховної Ради залишає багато відкритих питань.
Як себе вестимуть основні гравці Верховної Ради нового скликання?
Який вплив на подальший розвиток подій матиме міжнародна реакція на вибори?
Хто з ким
Як і очікували експерти, сумарним переможцем із виборчих перегонів вийшла правляча Партія регіонів. Її поточний результат дозволяє сподіватися навіть на створення однопартійної більшості в парламенті за рахунок включення до своїх лав самовисуванців, переважна більшість яких були прихованими кандидатами від влади і здобули перемогу завдяки ресурсній підтримці органів державної влади. Відповідно, з перших днів роботи нового парламенту варто очікувати приєднання значної частини самовисуванців до фракції ПР. Існує також вірогідність, що їхню долю можуть повторити окремі депутати опозиційних фракцій – «Батьківщини» й особливо «УДАРу», окремі члени яких можуть виявитися вразливими до відпрацьованих механізмів підкупу, тиску й залякування з боку влади. Зрозуміло, що створення однофракційної більшості повністю розв’яже руки ПР і дозволить практично не зважати навіть на позиції своїх союзників у попередньому скликанні парламенту – КПУ. В умовах імовірного загострення соціально-економічного становища найближчим часом така більшість матиме для правлячої команди особливо важливе значення – зокрема, заради прийняття непопулярних у суспільстві рішень.
Те, чи реалізує ПР свій план щодо створення однофракційної більшості, матиме прямий вплив на значення КПУ в новому парламенті. З одного боку, практика останніх років демонструє, що КПУ практично завжди голосує в унісон з правлячою партією – за винятком чутливих питань соціальної сфери, які можуть коштувати їй підтримки електорату (такими в новому парламенті можуть стати запровадження ринку землі, прийняття трудового кодексу тощо). З іншого боку, суттєво наростивши свій рейтинг, КПУ може намагатися вести більш самостійну гру та заради збереження поточного рівня підтримки звертати більше уваги на власні передвиборчі обіцянки. Тому в умовах нездатності ПР залучитися достатньою кількістю додаткових багнетів для створення однопартійної більшості роль комуністів у переговорах з партією влади неодмінно зросте. У той же час якщо КПУ таки ввійде – формально чи неформально – до правлячої більшості, потреба виконання своїх електоральних обіцянок відійде на другий план.
«Ізюминки» новому парламенту має додати поява праворадикальної партії «Свободи». Особливої пікантності ситуації додає наявність у її передвиборчій програмі вимоги щодо заборони КПУ, з якою вони будуть змушені взаємодіяти в стінах майбутнього парламенту. Очевидно, що ймовірність реалізації цієї програмної мети «Свободи» практично нульова, однак у будь-якому випадку варто очікувати посилення ідеологічної конфронтації в стінах Верховної Ради. У цьому контексті варто звернути особливу увагу на загрозу штучного загострення конфлікту між цими двома парламентськими партіями. Очевидно, що його ініціюватиме ПР заради досягнення своїх цілей: чи то для збільшення власної підтримки як поміркованої партії, чи то для відволікання уваги від гострих проблем соціально-економічного плану.
Відкритими лишаються й питання стосовно поведінки в новому парламенту інших представників опозиційного табору – «Батьківщини» й «УДАРу». Для першої, вочевидь, украй гостро стоятиме завдання серйозного переформатування методів своєї діяльності в напрямку від тотального заперечення ініціатив правлячої партії до формування альтернативного порядку денного. Це ж стосуватиметься й «УДАРу», який досі не мав змогу продемонструвати свою здатність функціонувати як цілісна політична партія з визначеною програмою дій. Крім того, зважаючи на неоднорідний характер списку «УДАРу», справжнім викликом для його лідерів буде здатність втримати внутрішню єдність своєї фракції та не допустити її розколу. Багато залежатиме і від того, яку стратегію обере ця політична сила: якщо її основним завданням стане повалення нинішнього режиму, то вона переважно діятиме в унісон з «Батьківщиною» і «Свободою», якщо ж за мету буде поставлене нарощування власного рейтингу, то її парламентська позиція буде куди більш ситуативною.
Останнє є вкрай важливим у контексті майбутніх президентських виборів. Якщо майбутній кандидат від правлячої партії поки не викликає жодних сумнівів (нинішній Президент Віктор Янукович), то опозиційні сили, вочевидь, зіткнуться з проблемою узгодження владних амбіцій як мінімум трьох лідерів опозиційних фракцій – Арсенія Яценюка, Віталія Кличка й Олега Тягнибока. Головна інтрига тут стосуватиметься того, як майбутня президентська гонка впливатиме на співпрацю опозиційних фракцій: чи наближення часу «ікс» сприятиме консолідації зусиль українських опозиціонерів, чи – навпаки – вноситиме додатковий розбрат у їх багато в чому вимушену співпрацю.
Змазаний фініш
Так само очікуваною стала й початкова реакція переважної більшості міжнародних спостерігачів на день виборів 28 жовтня. Попри вкрай «брудну» передвиборчу кампанію, яка заздалегідь поставила кандидатів від влади й опозиції в нерівні умови, сам день голосування пройшов у цілому спокійно та без суттєвих порушень. Не виправдав найгірших прогнозів і процес підрахунку голосів за пропорційною складовою: вочевидь, влада обмежилася точковими фальсифікаціями заради підняття рейтингу ПР до символічного рівня 30%. Усе це дало змогу іноземним спостерігацьким місіям визнати вибори в Україні такими, що відбулися, однак не відповідали стандартам демократичного волевиявлення: більшість із них зійшлися на думці, що вони стали кроком назад порівняно з минулими парламентськими виборами 2007 року. Утім, підстав визнавати майбутню Верховну Раду нелегітимною було явно замало.
Тим більш дивним став розвиток подій зі встановленням результатів у низці мажоритарних округів, де різниця між кандидатами від влади й опозиції була відносно невеликою. Грубі порушення законодавства на користь провладних кандидатів з боку членів окружних комісій, судових інстанцій і правоохоронних органів, які відбувалися в умовах демонстративного невтручання органів центральної влади, суттєво зіпсували загальну виборчу картину. Вірогідною причиною такого карт-бланш влади на свавілля лояльних до неї кандидатів у своїх округах може бути непевна ситуація з реалізацією вищезгаданого плану утворення однопартійної більшості: коли представники влади усвідомили, що утворена більшість на основі ПР може бути нестійкою, вони «дали добро» на застосування усього наявного арсеналу заради отримання кількох додаткових мандатів. Ймовірна негативна реакція міжнародної спільноти – за звичною практикою останніх років – скоріше за все, лишилася поза їх увагою.
У будь-якому разі своєрідний підрахунок голосів у низці «проблемних» округів, вочевидь, скоригує остаточні висновки міжнародних спостерігачів у гірший бік. Більше того, вже зараз зрозуміло, що українській владі не вдалося пройти тест на демократичні вибори, що було однією з ключових вимог для розблокування процесу її європейської інтеграції в цілому та підписання Угоди про асоціацію з ЄС зокрема. Крім того, відсутність публічної реакції Президента Віктора Януковича на події останнього тижня навряд чи стане для європейських чиновників свідченням непричетності найвищого керівництва до виборчих фальсифікацій, а радше утвердить їх у думці про те, що вони відбувалися за його негласної згоди. Вкупі така післявиборча стратегія влади лише поглиблюватиме незадоволення міжнародної спільноти характером усієї парламентської виборчої кампанії.
Висновки
Таким чином, попри те, що Партії регіонів вдалося отримати найбільшу кількість мандатів у майбутньому парламенті, питання про те, чи вдасться їй сформувати в ньому однопартійну більшість, лишається відкритим – а від того, як воно вирішиться, багато в чому залежатиме й лінія поведінки Комуністичної партії та її здатності грати самостійну роль. Багато дилем постане й перед опозиційними фракціями: «Батьківщина» потребуватиме якісного оновлення своєї парламентської стратегії, «УДАР» повинен буде визначатися з власним місцем розташування на лінії протистояння «влада-опозиція», а «Свобода» буде змушена балансувати свій яскраво виражений ідеологічний характер із загрозою бути втягнутою в штучні конфлікти довкола потенційно розколюючих питань.
