•Підсумки політичного сезону першого півріччя 2012 року: всі на вибори! •Україна – Європейський Союз: результати дезінтеграції

І. Огляд політичних подій за тиждень

3 липня

Верховна Рада України ухвалила скандальний «мовний» законопроект Ківалова-Колесніченка. За нього  проголосувало 248 народних депутатів. І хоч це питання не стояло у порядку денному, проте лідер фракції Партії регіонів Олександр Єфремов все ж висунув пропозицію розглянути законопроект. Депутати від опозиції  спробували завадити віце-спікеру Адаму Мартинюку оголосити голосування за цим питанням.  Проте  голосування відбулося. Декілька депутатів від  НУ-НС оголосили на знак протесту голодування.

Європейський суд з прав людини визнав арешт екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка  незаконним. Про  це повідомила адвокат екс-міністра Валентина Теличенко. За її словами,  Суд чітко вказав, що  це  ув’язнення  суперечить духу Європейської конвенції з прав людини, визнав незаконне тримання під вартою Юрія Луценка впродовж більш як півтора року, а також  підтвердив політичні мотиви арешту Луценка.  Суд також зобов'язав Україну виплатити Луценку 15 тисяч євро моральної компенсації.

Юрій Луценко вимагає притягнути до кримінальної відповідальності першого заступника генпрокурора Рената Кузьміна та суддів Печерського райсуду та Апеляційного суду Києва. Підстава – порушення конституційних прав і безпідставний арешт на понад півтора року. За його словами, проігнорувавши цю заяву, влада лише підтвердить відсутність верховенства права в Україні.

Президент парламентської асамблеї НАТО Карл Ламерс занепокоєний розвитком ситуації із демократією в Україні. Про це він повідомив у Харкові, відвідавши Юлію Тимошенко у лікарні Укрзалізниці. За  його словами, у світової спільноти є дуже багато запитань до української влади, зокрема  щодо дотримання прав і свобод громадян.

4 липня

Україна виконає будь-яке рішення Європейського Суду у справі Луценка і виплатить грошову компенсацію екс-міністру. Про це заявив міністр юстиції Олександр Лавринович. Водночас, Лавринович не виключив, що рішення Євросуду оскаржуватимуть.

Президент Віктор Янукович не підписуватиме мовний закон, доки не проведе його експертизу. Про це він повідомив під час зустрічі з керівництвом ВР, закликавши народних депутатів стабілізувати роботу парламенту. В інакшому разі, за словами Януковича, доведеться розпустити Верховну Раду та призначити дострокові вибори.

5 липня

«Фрідом Хаус» закликає українську владу помилувати ув’язнених опозиційних політиків і в такий спосіб уникнути міжнародної ізоляції. Про    це          йдеться у звіті  міжнародної організації щодо ситуації в Україні, оприлюдненому  у Києві.

6 липня

Мовний законопроект був ухвалений у другому читанні із масою недоліків. Про це в інтерв’ю телеканалу «Рада» заявив спікер парламенту Володимир Литвин.  На його думку, політики мали спочатку врахувати усі конфліктні моменти законопроекту і лише опотім можна було говорити про підписання закону президентом.

Верховна Рада пішла на канікули. Десяту сесію парламенту закрив перший віце-спікер Адам Мартинюк, оскільки Володимир Литвин подав у відставку. Щоправда, питання його відставки не увійшло в порядок дня засідання. Регіонали вважають,  що спікер може змінити своє емоційне рішення.

Протест опозиційних депутатів, які оголосили голодування, припинився. Вони  вважають, що  проміжної мети досягнуто – скандальний закон  президент не  підписав. Лідери опозиціонерів заявили, що акція на захист української мови переростає в акцію «Україна без Януковича», а її кінцева мета – відставка Президента та Верховної Ради.

ІІ. Аналітична довідка

• Демократичні процеси

ПІДСУМКИ ПОЛІТИЧНОГО  СЕЗОНУ  ПЕРШОГО  ПІВРІЧЧЯ  2012  РОКУ:

 ВСІ  НА  ВИБОРИ!

3 липня з численними порушеннями регламенту пропрезидентська більшість у Верховній Раді ухвалила в другому читанні закон «Про засади державної мовної політики», а вже 6 липня парламент пішов у відпустку. Попри те, що мовний закон каталізував загострення політичного протистояння в країні, він водночас став завершальним акордом політичного сезону першої половини 2012 року.

Хто з ким?

Як і очікувалося, політичний сезон першої половини 2012 року пройшов під знаком підготовки до виборів до Верховної Ради, які мають відбутися в жовтні цього року. Практично всі помітні політичні події за цей проміжок часу  були так чи інакше пов’язані з підготовкою основних політичних сил до майбутніх парламентських перегонів. Подекуди цей зв’язок був настільки очевидним, що складалося враження, що окремі політики та політичні сили готові просто відмовитися від виконання своїх прямих обов’язків до дня загальнонаціонального голосування.

Рік розпочався з підписання низкою опозиційних сил угоди про спільні дії, в якій вони задекларували свій намір координувати участь у майбутніх виборах, зокрема узгодити список кандидатів на мажоритарні округи. Тоді характер підписання угоди та коло підписантів поставили більше запитань, ніж відповідей, адже текст документу не було попередньо узгоджено з усіма потенційними учасниками, а деякі опозиційні партії просто відмовилися підписати цю угоду. Однак подальші події засвідчили, що бажання отримати позитивний результат на виборах для представників опозиційного табору почало переважати їх особисті амбіції та взаємну недовіру.

Протягом зими-весни 2012 року почали точитися дискусії з приводу формату участі опозиції на майбутніх виборах. Головне питання стосувалося того, як опозиційні партії мають іти на вибори за пропорційним компонентом: окремо чи разом. На користь першого рішення передусім висували аргумент із приводу загрози зменшення сукупного рейтингу опозиційних партій у разі їх об’єднання. З іншого боку, таке об’єднання могло б дати кумулятивний ефект у довгостроковій перспективі, адже продемонструвало б виборцям готовність опозиції діяти єдиним фронтом. На користь другого способу дій неодноразово висловлювалася й ув’язнена екс-прем’єрка Юлія Тимошенко. Зрештою, перша половина 2012 року завершилася компромісним варіантом.

23 квітня дві найбільші опозиційні політичні сили «Батьківщина» та «Фронт змін» оприлюднили свою домовленість про формування єдиного списку на базі першої партії. Крім того, до складу оновленої «Батьківщини» увійшла й низка менших партій: Народний Рух України, «Народна Самооборона», «За Україну!», «Реформи і порядок». Зрештою, 20 червня об’єднана опозиція поповнилася партією Анатолія Гриценка «Громадянська позиція», який до того неодноразово критично висловлювався про своїх колег по опозиційному табору. Існують підстави очікувати, що процес розширення «Батьківщини» на цьому не завершиться: її лави можуть поповнити й інші опозиційні політики, зокрема Микола Катеринчук, Юрій Кармазін і Валентин Наливайченко.

Тим часом дві інші опозиційні партії, які мають непогані шанси потрапити до майбутнього складу парламенту, прийняли рішення йти на вибори окремо. Причини цього відшукати неважко. Віталій Кличко, вочевидь, упевнений у хорошому результаті своєї партії «Удар», який останнім часом регулярно підтверджується соціологічними даними (вона мала 8,3% підтримки в червні, згідно з результатами опитування Центру Разумкова), а, крім того, не бажає пов’язувати себе зі старими політиками, позиціонуючи себе як «нове обличчя». Партія «Свобода», у свою чергу, побоюється, що влиття в об’єднану опозицію розмиє її ідеологічні контури, на яких переважно й тримається її підтримка в суспільстві.

Таким чином, на кінець липня всі помітні гравці опозиційного політичного поля визначилися з форматом своєї участі у виборах. Їх наступним завданням має стати реалізація свого потенціалу безпосередньо під час виборчої кампанії.

Не гаючи часу

Якщо учасники опозиційного табору протягом першого півріччя переймалися передусім питаннями політичної взаємодії, то правляча Партія регіонів та її союзники активно використовували владний ресурс для безпосередньої «обробки» свого потенційного виборця. Першим потужним передвиборчим кроком владної команди в цьому році став озвучений Президентом Віктором Януковичем намір виконати власні обіцянки соціального характеру дворічної давнини, ключовими серед яких мають стати підвищення пенсій і виплата однієї тисячі гривень ошуканим вкладникам «Ощадбанку». Зважаючи на відверто популістський характер цієї заяви, яка йшла урозріз із численними твердженнями представників влади про дефіцит коштів для соціальних виплат у державному бюджеті, мало хто сумнівався в її передвиборчому характері. Попри те, що втілення соціальних ініціатив Президента в життя з самого початку зіткнулося з численними проблемами і невідповідностями оголошеним намірам, існує значна загроза того, що президентський соціальний популізм може зіграти роль виборчого хабара в національних масштабах. Непрямі свідчення цього можна побачити в зростанні рейтингу Партії регіонів: якщо в грудні, за даними Центру Разумкова, вона мала 13,9% підтримки, то в червні 2012 року – вже 21,4%.

Другою передвиборчою епопеєю, започаткованою і майже повністю реалізованою владою протягом першого півріччя, став розгляд законопроекту «Про засади державної мовної політики», авторами якого виступили депутати від Партії регіонів. Від самого початку було зрозуміло, що мета його ухвалення полягала в збільшенні підтримки Партії регіонів (а також Комуністичної партії) серед російськомовного населення України. Сам по собі законопроект був надзвичайно слабким, в багатьох місцях суперечив Конституції та закладав підвалини для витіснення державної української мови російською через надання останній статусу офіційної в багатьох регіонах України. Однак за відсутності помітних досягнень правлячої команди в соціально-економічній сфері протягом двох років її перебування при владі, якими б вона могла похвалитися перед виборцями, контроверсійне і вкрай суспільно чутливе мовне питання було навмисно поставлено на порядок денний за півроку до парламентських виборів. Попри те, що 24 травня парламентській опозиції вдалося зірвати першу спробу більшості ухвалити закон у першому читанні, остання в підсумку таки зуміла «протиснути» свою законодавчу ініціативу з грубими порушеннями парламентського регламенту. Поки що оцінити масштаби впливу прийнятого в другому читанні закону про мовну політику на громадську думку досить важко, адже він може змінити рейтинги як провладних, так і опозиційних партій.

Водночас перші шість місяців 2012 року також засвідчили, що влада готує запасні варіанти в контексті проведення майбутніх парламентських виборів. Необхідність цього була зумовлена кількома важливими факторами. По-перше, вже зараз існує великий ризик того, що європейська й міжнародна спільнота не визнає жовтневі вибори демократичними, особливо зважаючи на неучасть у них Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. По-друге, в умовах ускладнення загального соціально-економічного становища та погіршення рівня життя більшості українців викривлення результатів народного волевиявлення, механізми якого влада, вочевидь, розробляє вже зараз, може стати каталізатором потужного суспільного протесту. Відповідно, Президент і його команда мають бути готовими до того, що результати майбутніх парламентських виборів можуть поставити під сумнів як міжнародні організації й іноземні держави, так і власні громадяни.

Тому різноманітні ініціативи влади на цих двох напрямках протягом першого півріччя не стали несподіванками. З одного боку, представники української влади досить активно займалися лобіюванням власного політичного режиму на міжнародній арені, намагаючись заздалегідь заручитися підтримкою іноземних політиків у питанні визнання результатів виборів до Верховної Ради. З іншого боку, перестановки в силових відомствах країни, які відбулися на початку року та були доповнені призначенням секретарем Ради національної безпеки та оборони Андрія Клюєва, засвідчили, що Віктор Янукович готує можливі сценарії силового реагування на потенційні післявиборні протести населення. Останнє є особливо загрозливим, адже легітимація влади за допомогою сили в умовах наростаючого суспільного невдоволення може мати непередбачувані наслідки.

Висновки

Попри те, що офіційно виборча кампанія стартує лише 30 липня, перші шість місяців 2012 року для основних політичних партій пройшли в активній підготовці до майбутніх парламентських виборів. Суттєво ослаблена опозиція переймалася передусім пошуком найбільш оптимального формату спільного походу на вибори, в результаті чого на сьогодні шанси потрапити до парламенту за партійними списками мають три опозиційні партії: оновлена «Батьківщина», яка включила «Фронт змін» і низку менших партій, «Удар» і «Свобода». Правляча Партія регіонів (і – меншою мірою – її парламентські союзники), натомість, вже почала активно загравати з українськими виборцями, найбільш показовими свідченнями чого стали соціальні ініціативи Президента Віктора Януковича та проштовхування «мовного» закону парламентською більшістю. Утім, основна боротьба за виборця ще попереду.

• Міжнародна політика

УКРАЇНА – ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ:

РЕЗУЛЬТАТИ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

За більш як 20 років незалежності в середовищі українського політикуму так і не було сформовано ні засад, ані навіть уявлення про необхідність стратегічного підходу до реалізації зовнішньої політики. Євроінтеграція виявилася чи не найбільш багатостраждальною заручницею внутрішньополітичних міжусобиць в Україні, підміни суспільних інтересів приватними та абсолютно безвідповідального ставлення до місця України в світі. Інтеграційний курс України переживає стагнацію і причини цього – у внутрішніх процесах, що мають місце в країні.

Претензії ЄC до України: наскільки це правомірно?

Позиція українського керівництва: втеча від об’єднаної Європи?

Які наслідки це матиме для міжнародного іміджу України?

Пауза, вповільнення, зупинка,

помірний темп або прискорення інтеграції: кому вірити?

11 травня цього року Президент України Віктор Янукович визначив сучасний стан відносин України з Європейським Союзом (ЄС) як паузу, яка піде на користь обом сторонам; 15 травня Прем’єр-міністр України Микола Азаров у Брюсселі засвідчив наявність проблем в інтеграційному курсі України, а після повернення в Україну на Харківському обласному телебаченні розповів, що темпи європейської інтеграції України пришвидшилися; 15 червня Міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт зробив заяву про зупинку євроінтеграційного курсу України – це лише кілька прикладів заяв політиків та можновладців з обох сторін, але насправді їх було набагато більше. Загальна картина така: заяви з боку ЄС та європейських політиків виглядають дедалі критичнішими й ілюструють регрес у двосторонніх відносинах, заяви українського керівництва – навпаки, зводяться до того, що приводу для негативних оцінок немає і ні про яке вповільнення або призупинення інтеграції не може бути й мови. Хто правий?

У міжнародних відносинах не може бути тільки чорне або біле, але Україна вже надала достатньо підстав для критики та незадоволення з боку ЄС. Хоча варто сказати, що ЄС до певної мірі навіть вигідно відтягувати підписання угоди про асоціацію з Україною, адже сьогодні об’єднана Європа зіткнулася з внутрішніми проблемами, які є більш нагальними та важливими, аніж чергова віха відносин із Україною, яка не показує  необхідної динаміки внутрішніх реформ. ЄС має вирішити питання з економічною кризою, а це вимагає не лише застосування економічних методів, але й досягнення міцного політичного консенсусу: з одного боку, між більш стабільними країнами-членами, передовсім Німеччиною, та країнами, що мають економічні проблеми, зокрема  Іспанією, Грецією, Кіпром та Італією, а з іншого боку – між національними та наднаціональними органами влади.

Одним словом, ЄС, хоч і не був ініціатором нинішньої стагнації  у відносинах з Україною, принаймні у найближчому майбутньому не постраждає від цього. А наслідки для України вже зараз є вкрай невтішними, і сучасний стан інтеграційного курсу України ближчий до оцінки європейських політиків – вповільнення, призупинення, стагнація, криза, але аж ніяк не пришвидшення і навіть не звичний темп з позитивною динамікою.

Ситуація в Україні: реакція ЄС та наслідки для інтеграції

Сучасна криза євроінтеграції України – це яскравий приклад впливу внутрішніх процесів в державі на формування зовнішньополітичного курсу та позиції країни на міжнародній арені. Головною причиною крайнього невдоволення ЄС курсом розвитку України стало згортання демократичних надбань. Це проявляється передусім у проблемах із дотриманням принципу верховенства права, обмеженні прав людини, політичних  переслідуваннях, появі цензури та поширенні корупції.

Засудження подібних процесів в Україні на офіційному рівні підтверджено європейською спільнотою у резолюціях Європейського Парламенту, рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Юрія Луценка,  офіційних заявах лідерів країн-членів ЄС та європейських чиновників – Президента Європейської Ради Германа Ван Ромпея, Комісара з питань розширення і політики сусідства Штефана Фюле та інших.

Резюме, яке зробив ЄС устами Штефана Фюле, зводиться до того, що Україна має зробити три речі: (1) провести чесні та прозорі парламентські вибори 2012 із дотриманням усіх міжнародних стандартів; (2) вирішити проблему з вибірковим правосуддям; та (3) ефективно провести необхідні для євроінтеграції реформи.

Відносини України з ЄС ускладнюються реакцією української сторони на озвучення ЄС своїх претензій – українська сторона не визнає в повному обсязі проблем у сфері європейської інтеграції і тих факторів, які свідчать про недемократичність її внутрішніх процесів. Хоча очевидно, що більш конструктивною була би позиція відкритого діалогу та принаймні офіційної згоди з тим, що недемократичні і неконституційні процеси в Україні таки мають місце.

Незалежні інституції також засвідчують регрес у демократичному розвитку України. Зокрема, міжнародна організація «Freedom House» за підсумками дослідження України протягом 2010-2011 років дійшла висновку про згортання демократії, повернення до моноцентричної моделі управління та використання судової системи, що має бути незалежною, в якості інструменту задоволення інтересів влади. Міжнародний Фонд «Відродження» за результатами дослідження «Індекс європейської інтеграції країн Східного партнерства» у червні 2012 року прозвітував про втрату Україною лідерської позиції в рамках цього регіонального напрямку політики сусідства. Україна продемонструвала погіршення показників демократії й ринкової економіки та вже відстає від Молдови і Грузії з точки зору запровадження стандартів ЄС у різних сферах.

Виходить, що погіршення ситуації всередині України визнають інші країни, міжнародні незалежні організації, український неурядовий сектор, проте не українська влада. Як результат, жодному зовнішньому та внутрішньому актору поки не вдається налагодити конструктивний діалог із українським керівництвом з цього приводу.

Імідж України: професійний деструктив

Проблеми з демократією та загальна лінія поведінки України у відносинах із ЄС має наслідком різке погіршення і без того не надто позитивного іміджу України на міжнародній арені. У системі міжнародних відносин держава повинна бути в першу чергу стабільним партнером, аби її залучали до глибокої та всеохопної співпраці. Україна дедалі більше втрачає свій авторитет в очах країн-членів ЄС, а для європейської інтеграції України саме позиція окремих членів Союзу гратиме вирішальну роль. Не Європейська Комісія, не Європейський Парламент, не Європейська Рада і не будь-який інший інститут наднаціонального рівня влади визначатиме, чи набуде чинності поки навіть не підписана угода про асоціацію між Україною та ЄС – «зелене світло» цій угоді дасть її ратифікація всіма без винятку країнами-членами ЄС. Сьогодні Україна не викликає довіри як партнер, і сподіватися на одностайну підтримку поглиблення співпраці з Україною з боку членів ЄС було би марно.

Як свідчать професійні незалежні дослідження щодо виконання Україною реформ, офіційні заяви представників української влади йдуть урозріз із реальними діями; крім того, заяви українських посадовців у Брюсселі перед європейськими політиками відрізняються від того, що вони розповідають своїм громадянам удома. Все це вкупі сприяє різкому погіршенню іміджу України, а підстав сподіватися на зміну лінії поведінки влади поки немає.

Найбільш прикрим у даній ситуації є те, що у своїй передвиборчій програмі нинішній Президент України проголошував курс на європейську інтеграцію, а прихильників вступу України до ЄС, згідно з дослідженнями Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва (грудень 2011), більше, ніж противників і тих, хто не визначився.

«Україна у фокусі»  – щотижневий інформаційно-аналітичний бюлетень Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва (http://dif.org.ua).

Аналітики фонду «ДІ»:

Ірина Бекешкіна

Марія Золкіна

Юлія Ільчук

Олексій Сидорчук

Головний редактор випуску: Ірина Філіпчук