«Потрібні унікальні політичні рішення» — Тарас Жовтенко про найбільшу проблему в стратегії партнерів й кілька сценаріїв закінчення війни

Оригінал —  NV

Тарас ЖОВТЕНКО, безпековий аналітик, в.о. виконавчого директора Фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва, в інтерв'ю Radio NV розповів, чому США затягують з дозволом бити далекобійною зброєю по території РФ і як це пов’язано з баченням партнерів можливого завершення війни в Україні.

— Російський диктатор Володимир Путін сказав, що якщо Київ отримає дозвіл на використання західних далекобійних ракет по цілях в РФ, то Росія це буде розцінювати як участь НАТО у війні. Я вчора говорила з американістом Володимиром Дубовиком, і він каже, скільки б ми тут в Україні не сміялися за цих тез про ескалацію, про червоні лінії, на Заході, і зокрема в Вашингтоні, дуже серйозно сприймають ці червоні лінії і ці погрози Путіна.

— Абсолютно так, тому що ми повинні зрозуміти насамперед філософію Альянсу. Якщо ми говоримо про систему колективної безпеки НАТО, то ми повинні пам’ятати, що головним їхнім пріоритетом є насамперед захист власної території, захист власних країн-членів. І цей захист полягає не лише в тому, що в них повинно бути достатньо військ і достатньо військового потенціалу для того, щоб стримувати потенційного агресора, або, якщо вже агресія почалася, щоб дати цій агресії гідну відсіч. Також це забезпечення безпеки, зокрема, включає і політичну складову.

І саме тому всі країни, які входять в НАТО, політичне керівництво цих країн, політичне керівництво самого Альянсу, насправді навіть в своїх політичних заявах намагаються уникати будь-яких формулювань чи будь-яких тез, які потенційно можна трактувати, як запрошення агресора до того, щоб вчиняти певні агресивні дії по відношенню до Альянсу. І, власне, цим пояснюється дуже багато моментів, які, можливо, нам не дуже подобаються, в тому як себе поводить Північноатлантичний Альянс в контексті цієї війни.

Ніхто з політичного керівництва НАТО, із політичного керівництва країн-членів НАТО не хоче бути звинувачений в тому, що після його заяв або після політичної певної реакції на заяви того самого Путіна, на територію НАТО полетіли ракети.

Тобто цей політичний момент, він теж є дуже важливим для Альянсу. І ми повинні пам’ятати про цю важливість і розуміти, що ті заяви, які лунають від наших західних союзників, насамперед від країн-членів НАТО, вони, зокрема, продиктовані ось цією колективною позицією і колективною філософію.

— Я поки залишаються скептиком щодо надання Україні дозволу бити далекобійною зброєю по РФ, просто аналізуючи заяви сторін. Наприклад, британський прем'єр Кір Стармер сказав, що «ми обговорювали стратегію щодо України, а не якісь конкретні кроки чи тактику». В Білому домі випустили заяву, в якій підтвердили непохитну підтримку України, що, в принципі, вони завжди роблять, і висловили «серйозне занепокоєння» повідомленнями, що Іран і Північна Корея допомагають Росії. Із такої риторики, можливо, це поки що хибне припущення, але я його роблю, і воно полягає в тому, що дозволу поки що немає.

— Ви знаєте, я тут додам трохи оптимізму до вашої оцінки, тому що насправді найбільша проблема у наших західних союзників — в стратегії. І те, що вони зараз говорять, що вони проговорюють стратегічні питання, це насправді дуже гарна новина, тому що на рівні тактичному — все окей. Ми отримуємо ту кількість боєприпасів, яка нам потрібна, ми отримуємо ту кількість зброї, яка нам потрібна. Звичайно, завжди можна сказати, що можна краще і можна більше, але тим не менше принаймні поточні оперативні і тактичні потреби Збройних сил України наші союзники закривають.

Але проблема якраз на стратегічному рівні, тому що ні в Лондоні, ні в Вашингтоні, ні в Брюсселі немає розуміння, яким має бути стратегічний фінал цієї війни. В якому форматі має бути перемога України, як вона має виглядати на практиці. Це має бути [зміна режиму] на Росії, повний військовий розгром російської армії на території України, або це має бути повний розгром російської армії і на території України, і на території Російської Федерації? От я вже три імовірних сценарії озвучив.

Ми повинні розуміти, що під кожен із цих сценаріїв Україна потребує свій унікальний арсенал озброєння. І під кожен з цих трьох сценаріїв Україна потребує своїх унікальних політичних рішень, зокрема зняття певних обмежень від наших західних союзників. І проблема полягає в тому, що поки наші західні союзники не визначаться з тим, який із принаймні цих трьох сценаріїв буде для них основним, вони навіть для себе не зможуть сказати, а треба знімати обмеження для українців щодо ударів по території Російської Федерації чи не треба.

Якщо в нас стратегічна мета розгрому російської армії лише на території України, то очевидно, що ці обмеження знімати для нас не потрібно. Але якщо наша стратегічна мета полягає в тому, щоб знищити російську військову машину, чи підірвати її настільки, щоб вона не могла оговтатися найближчих років десять, тоді треба дозволяти українцям бити по території Російської Федерації. Але при цьому не дозволити їм знести російську військову інфраструктуру в європейській частині Російської Федерації.

Тобто треба визначити певні пріоритетні цілі. [Це можуть бути] і аеродроми, стратегічно це ще і підприємства ВПК, і об'єкти інфраструктури, які забезпечують функціонування російського ВПК, сировинні бази. Тобто є дуже багато всього.

І від того, як наші західні партнери розуміють стратегічний фінал цієї війни, буде залежати зокрема і те, наскільки вони будуть готовими рухатися далі і знімати обмеження для Збройних сил України і щодо ударів не просто вглиб території Російської Федерації… Бо там же стане ще одне питання, яке стосується вибору цілей.

Стратегічно ми розуміємо, що треба виносити не лише аеродроми на території Російської Федерації. І знову ж таки, тут ми будемо впиратися в політичні дозволи, які ми маємо погоджувати з нашими західними партнерами. Але це дуже важко робити, коли в цих партнерів немає уявлення про практичне завершення цієї війни, як буде виглядати українська перемога.

Тому те, що вони вже озвучують, що ми говоримо про стратегічний рівень фіналу цієї війни — це дуже хороша річ. Тому що нарешті вони усвідомили, що це їхня прогалина. У них немає цього рішення, в них немає цього бачення і воно повинно бути вироблене.

— Але водночас на цьому тижні було декілька публікацій в медіа, зокрема Wall Street Journal писало про те, що західні чиновники, посадовці, які приїздили до Києва і зустрічалися з представниками української влади, вимагали від української влади якихось реалістичних цілей війни, якийсь реалістичний план В. Тому що в західним суспільствам усе важче пояснити, навіщо вони підтримують Україну, якщо кінця-краю війни не видно і що, мовляв, вихід на кордони 1991 року — це зараз не дуже реалістично звучить. Начебто від Києва вимагають: давайте, хлопці, дівчата, ставте якісь реалістичні плани війни. Чи бачите ви ознаки цього? І що може стати таким реалістичним планом війни?

— Це насправді теж правильний момент. Говорячи по-простому: вони хочуть застрахувати себе від звинувачень в тому, що цією війною, навіть на стратегічному рівні, керують лише західні країни. Тут треба пам’ятати, що наші західні партнери постійно повторюють, що останнє слово завжди має залишатися за Україною — і в плані мирного завершення цієї війни, і в плані умов переговорів, і в плані прийнятного фіналу, зрештою, перемоги України.

Тобто Захід дуже чітко себе позиціонує як сторона, яка не диктує Україні умови завершення цієї війни. І тому те, що наші західні партнери зараз просять у нас наше бачення, так би мовити, фіналу цієї війни, це додатковий аргумент для критиків, для опозиції всередині цих самих західних країн, щоб ніхто не закидав тому самому Стармеру чи тому самому [президенту США Джо] Байдену, що ви повністю менеджерите цю війну і ви накидаєте українцям власні умови завершення цієї війни.

Вони кажуть, що «ні, все не так, дивіться, ми попросили наших партнерів в Україні підготувати їхнє бачення фіналу цієї війни, вони нам його передали, і ми тепер, базуючись на цьому баченні, виконуючи наші зобов’язання перед українськими союзниками, надаємо їм відповідні дозволи на удари по Росії, надаємо їм відповідну зброю тощо». Тобто це не наша фантазія, це не наші якісь хотілки, це те, чого потребують українці.

Зрештою, якщо говорити про кілька реалістичних сценаріїв завершення війни, то зрозуміло, що тут одразу постає питання, в якому форматі ми бачимо завершення війни. Лише військовим чином, тобто силовим шляхом розгрому російської армії на території України і, в принципі, підриву російського воєнного потенціалу, або ми це бачимо комбінацією силового і дипломатичного інструментарію?

Це поєднання є найбільше реалістичним, тому що загалом Курська операція, яка зараз триває, вона показує, що навіть просто знаходження підрозділів Збройних сил України на території Російської Федерації вже більше місяця, чинить дуже серйозний внутрішній політичний тиск на путінський режим.

І, наприклад (зараз це просто в режимі гіпотези), якщо ми паралельно з Курською операцією зможемо створити для росіян стратегічні проблеми в Криму або по південному напрямку, і створити для російського військово-політичного керівництва загрозу, крім втрати частини території Курської області, ще й втрату принаймні військового контролю над Кримом, це буде тільки посилювати цей політичний тиск на внутрішню стабільність російського діючого режиму.

І тут вже мають включитися наші західні партнери, добивити, так би мовити, принаймні якусь частину оточення Путіна до того стану, коли вони погодяться на політичне врегулювання цієї історії. Тому що суто військовими методами, ми розуміємо, що ця війна може тривати ще мінімум три роки.