Радянсько-нацистськi пакти – урок для України?

Оксана Лiгостова
Київ
22/09/2008

Сьогодні минає річниця з дня спільного радянсько-нацистського параду, який відбувся 22 вересня 1939 року у Бресті. Про уроки цієї події для сучасності історики та політологи говорили за «круглим столом», організованим Фондом «Демократичні ініціативи».

Кадри старої кінохроніки вражають. Сталінські командири братаються з гітлерівськими генералами. Прапори з серпом і молотом урочисто обмінюють на стяги зі свастикою. Це спільний радянсько-нацистський парад. Його плече-до-плеча приймають у Бресті кращий танкіст Третього рейху Гудеріан та червоний комбриг Кривошеїн. Дата – 22 вересня 1939 року.

Колись ця кінохроніка замовчувалась радянською пропагандою, тепер кожен може переглянути її в Інтернеті. З показу стрічки розпочалася розмова за «круглим столом», організованим Фондом «Демократичні ініціативи». На думку учасників, уроки історії вельми повчальні для сьогодення, коли знов набули актуальності поняття «імперська агресія», «поділ на сфери впливу», «інформаційні війни».

Професор історії Європейського університету в Кракові Михайло Кирсенко нагадує історичний контекст горезвісного параду. 23 серпня 1939-го року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, яким Сталін і Гітлер розмежували сфери своїх державних інтересів у Східній Європі. Через тиждень після цього, 1 вересня, почалася Друга світова війна. Те, як вона була розв`язана, викликає певні аналогії з подіями наших днів, – каже професор Кирсенко:

«Більшість людей вважає – цілком слушно вважає, що війна почалася з нападу нацистської Німеччини на Польщу. Але 1 вересня Адольф Гітлер виступив з поясненням для свого народу, що насправді це поляки були агресорами, напали на маленьке містечко в Сілезії Гляйвіц, і Німеччина тільки хоче покарати поляків за їхню агресію. Це дуже характерно для будь-якого мілітаристського авантюрного режиму: покладати на свою жертву відповідальність за власну агресію».

Друга світова війна уже тривала три тижні, а радянські та німецькі війська привітно зустрілися під Львовом і 22 вересня провели у білоруському Бресті спільний парад. Минає іще тиждень – і СРСР підписує з Німеччиною знаковий договір:

«Договір, який мав дуже цікаву назву, якщо врахувати, що він був підписаний під час Другої світової війни, розв`язаної нацистською Німеччиною. Договір називався «Договір про дружбу» між Радянським Союзом і Німеччиною. І з нагоди цієї дружби відомі сюжети. В Кремлі Сталін пропонував тост за здоров`я вождя німецького народу Адольфа Гітлера, оскільки, як знає Сталін, німецький народ так само любить свого вождя, як радянські народи люблять свого».


Укладаючи пакти, проводячи спільні паради, підписуючи договори про дружбу, два агресори ділили світ. Україна тоді опинилася в «сірій зоні» небезпеки. Який висновок вона має зробити з історичного уроку? Директор Інституту Євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко вважає, що потрiбна реальна система колективної безпеки:

«Як досвід 39-го року, так і досвід сьогоднішнього дня доводить одну річ: жертвами стають країни, які необачно, абсолютно необґрунтовано покладаються на те, що гарантією національної цілісності і суверенітету може бути таке явище, як нейтралітет. 39-го року низка країн хором оголосили про свій нейтралітет. Там були і Нідерланди, і Норвегія, Бельгія. Чим це допомогло цим країнам – ми бачили. Нейтралітет чи позаблоковість це капкан. Це означатиме постійну загрозу національній безпеці. І тільки система колективної безпеки – не паперова, а реальна – може бути дієвою.



На погляд iншого учасника дискусiї професора політології Києво-Могилянської академії Олексія Гараня, вихiд для України зараз лише один:

«Для нас постає питання про модель нашої безпеки. І я думаю, що якщо говорити про реальну модель безпеки, то вона, звичайно, полягає в приєднанні до тієї моделі колективної безпеки, яка зараз існує в Європі. Іншої, крім НАТО, поки що немає».

Водночас як визнають політологи, долучитися до такої системи непросто. Як кажуть вони, сьогодні існує дефіцит політичної волі з боку західноєвропейських країн, аби взяти на себе відповідальність за долю України чи Грузії. Тим більше що й сама Україна додає їм приводів для сумнівів. Бо навіть перед загрозою реальної небезпеки продовжує сперечатися, чи потрібен їй реальний захист, чи краще без нього обійтися.