Російський вектор зламався!
"Повернення окупованих територій Донбасу. Український план" — круглий стіл під такою назвою був організований тижневиком "Дзеркало тижня" за підтримки "Інтерньюз-Україна", USAID і Української школи політичних студій. Під час заходу авторитетні й кваліфіковані експерти поділилися своїми поглядами на перспективу зшивання розпоротих автоматними чергами українських земель і на те, наскільки готове до цієї реінтеграції українське суспільство й населення тимчасово окупованих територій.
Серед учасників обговрення — Ірина БЕКЕШКІНА, провідний соціолог, директор фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва:
До вашої уваги – фрагменти з її виступу:
— Ми звикли до умовного поділу України на дві частини, одна з яких орієнтується на Захід, інша — на Схід. Зрозуміло, соціологи до цього долучилися, задля репрезентативності об'єднуючи області в регіони. Донбас приєднували до Дніпропетровщини, Харківщини, Запорізької області; Крим — до південних областей, і особливості стиралися.
А потрібно було ці регіони вивчати спеціально. І я хочу відзначити дуже важливу роботу, яку виконав на замовлення DT.UA ще в квітні 2014 року Київський міжнародний інститут соціології. Тоді репрезентативно для кожної області були опитані респонденти в східних і південних областях. І стало дуже добре видно, що взагалі немає ніякого єдиного Південного Сходу. Він чітко ділиться на Луганську, Донецьку області і — решту. Саме це дослідження завдало відчутного удару по концепції так званої Новоросії, бо довело, що ніякої Новоросії не існує. А є дві області, які теоретично можуть піддатися певному зовнішньому впливу. А можуть і не піддатися.
Показовими були відповіді на запитання щодо можливого від'єднання від України і приєднання до Росії. Приміром, на Дніпропетровщині це підтримували 7%, а на Донеччині — 27. Це, звісно, не 90%, але теж чимало. На Луганщині це підтримували 30%, а, наприклад, у Запорізькій області — 6. Різниця істотна.
Ключовою відмінністю громадської думки на Луганщині та Донеччині була її монолітність. Ішлося про одностайність поглядів, на відміну від інших, зокрема сусідніх, областей, де ці погляди були все ж таки більш розмаїтими. Це виразно прослідковувалося, наприклад, у ставленні до можливого членства в НАТО. Загальнопоширена точка зору: на Півдні і Сході переважало негативне ставлення до вступу України в НАТО. Так, переважало. Проте в більшості областей 25—30% відповідали "важко сказати". А в Донбасі 2013 року підтримка членства в НАТО становила 0,3%, проти висловилися 90%. До початку сумнозвісних подій Донбас вирізняла масова, чітко окреслена орієнтація на Росію, на Митний союз, на російську мову. В інших областях такої одноманітності не спостерігалося. Саме тому в Донбасі Росія досить легко розв'язала гібридну війну, а в інших місцях — ні.
Що змінилося? Істотну зміну маємо в ідентифікації. Раніше переважала регіональна належність — люди вважали себе насамперед жителями свого регіону. Нині вже переважає відчуття себе громадянином України.
По-друге, жителі Донбасу більше не хочуть від'єднуватися від України. Звісно, маю на увазі людей, що мешкають на контрольованих територіях. Ще на початку 2015 року 35% населення цих регіонів хотіло приєднатися до Росії. А вже в липні від них залишилося 5%, і далі ця цифра не зростала. Треба зазначити, що за останні два роки громадська думка на диво стабільна. Стабільна в цьому регіоні і взагалі, я би сказала, по Україні — стабільна у ставленні до проблем Донбасу.
Російський вектор зламався. Люди розчарувалися в Росії. Підтримувати самостійність якоїсь "ДНР" чи "ЛНР" взагалі ніхто не хоче, принаймні до нашої вибірки такі не потрапили. Їхні прихильники, можливо, просто відмовляються брати участь в опитуваннях. Але ж раніше про це казали, тому є підстави говорити про зрушення.
Ще одна показова зміна: раніше, скажімо 2015 року, 40% вважали, що Україні потрібен федеративний устрій. Тепер таких залишилося 22%. При цьому я не перебільшую українськості більшості цих людей. Їхній загальний настрій, мені здається, добре передала одна жіночка на фокус-групі в Маріуполі: "Ну ми ж думали, що буде, як у Криму. А так, як на Донбасі, — ні, не хочемо".
Треба розуміти, що люди там дуже прагматичні. Серед пріоритетів передують матеріальні, соціальні питання тощо. Росію під час опитувань згадували переважно в утилітарному контексті, на кшталт — "Раніше ми збували свою продукцію в Росію, а що тепер нам з нею робити?" Відновлення економічних зв'язків з Росією цікавить, усе інше — не дуже.
Наприклад, ідея надання російській мові статусу офіційної або другої державної все ще має підтримку, але рівень цієї підтримки зменшується. До речі, до переліку найважливіших проблем ця тема там і до цього не потрапляла. Пригадую, що надання російській мові статусу державної в Донецькій області було на 12-му місці, в Луганській — на 17-му, а в Криму — на 4-му.
Але прагматизм населення не варто ототожнювати з підприємницькою ініціативністю, бізнесовою мобільністю. Ретельно цю тему ми, чесно кажучи, не досліджували. За попередніми підрахунками, там справді хотіли би займатися власним бізнесом не більше ніж 10%, і це переважно молодь. Отже, навряд чи варто сподіватися, що підтримка дрібного та середнього бізнесу може стати ефективною запорукою економічного відродження Донбасу.
Як люди ставляться до різних варіантів вирішення проблеми окупованих територій? По-перше, очевидно: громадяни негативно сприймають результати Мінських домовленостей. По-друге, 70% погоджуються, що треба розв'язувати проблему мирним шляхом, проте лише 23% вважають, що це мають бути компроміси за будь-яку ціну. Надання "ДНР" і "ЛНР" спеціального статусу вважають прийнятним 24%, неприйнятним — 55. Ухвалення закону про нейтральний статус України: прийнятним — 30%, неприйнятним — 45. Стверджують, що це є виправданою умовою, — насамперед у самому Донбасі. Надання російській мові статусу офіційної як один з можливих компромісів 54% вважають неприйнятним, 24 — прийнятним.
Промовисті результати дало опитування щодо можливої амністії учасників воєнних акцій: лише 12% це підтримують як можливий компроміс. До речі, не підтримують це і в самому Донбасі, що мене, чесно кажучи, трошки здивувало.
Проведення місцевих виборів на умовах "ДНР" і "ЛНР": 71% вважає неприйнятним, 10 — прийнятним. 43% вважають, що вибори на цих територіях неможливі за будь-яких умов; 23 — що можливі під контролем міжнародних організацій; 20 — можливі тільки тоді, коли Росія прибере звідти свої збройні сили; 21 — можливі відповідно до українських законів; 18% — що вибори можливі тільки після того, як Україна встановить повний контроль над кордоном із Росією. Формування поліції, судів і прокуратури виключно за рахунок місцевих кадрів підтримують до 13%. Тобто населення — за мир. Але мир не за будь-яку ціну.
Що, на думку людей, мають зробити політики, щоб урегулювати конфлікт у Донбасі? Якоїсь загальноприйнятної позиції немає. 25% зізнаються, що не бачать якогось виходу. Гарантування спеціального статусу територій як умову врегулювання конфлікту підтримують 14%. За визнання цих територій окупованими Росією та повну їх ізоляцію — 17%. За продовження нинішньої політики (що передбачає воєнні дії, часткову ізоляцію, включаючи можливість соціальних виплат, обмеження прав і свобод на цій території, — 14%. Ну, і нарешті — 29% вважає, що відновити суверенітет територій, відповідно до української Конституції та вітчизняних законів, повинні військові.
Майбутній статус цих територій. Можна сказати, що громадська думка тут достатньо стабільна, з роками істотно не змінюється. Переважна більшість за те, що ці території мають повернутися до своїх областей на колишніх умовах. Думку щодо надання автономії, спеціального статусу чи особливих повноважень — загалом населення не підтримує. 25% вважають, що неконтрольовані території повинні повернутися під контроль України, але з більшими повноваженнями. За їх відокремлення від України — 7%, за приєднання до Росії — 2.
Мені здається, що особливості цього регіону, як і особливості ставлення громадян до розв'язання проблем Донбасу мають бути враховані під час вироблення повноцінної стратегії та розробки тактики повернення цих територій. Реального, а не формального повернення до українського простору. І, звісно, реалізація цієї стратегії передбачає велику роз'яснювальну роботу. Якщо метою є реінтеграція не тільки територій, а й людей.
Оригінал: Дзеркало тижня
