Що коли Донбас завтра знову наш? (історики, економісти та бізнесмени виписують рецепт возз'єднання Донбасу з Україною)

ПРО ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ

Ціна зворотного квитка

Скільки Україні коштуватиме відновлення зруйнованої інфраструктури та розграбованої банківської системи на сході країни і хто за це заплатить?

Андерс Аслунд,
старший науковий співробітник американського
аналітичного центру Atlantic Council, автор книги
"Україна: що пішло не так і як це виправити"

   
Окупація Донбасу коштує Кремлю занадто дорого. Проект Новоросія розвалився, а сам регіон не має жодної цінності для росіян. Щоб позбутися задушливих фінансових санкцій, РФ буде змушена пожертвувати Донбасом.

Скільки Україні коштуватиме реінтеграція Донбасу і хто за нього заплатить?

Це здаватиметься дивним, але наразі невідома кількість осіб, які проживають в окупованому Донбасі. Спочатку населення регіону становило близько 4,5 млн. Із них 1,4 млн значаться в Україні як внутрішньо переміщені особи, 100 тис. поїхали до інших країн, а 0,5–1 млн подалися до Росії. Таким чином, 2-2,5 млн осіб залишилися. Але чимало пенсіонерів реєструються як такі, що проживають і в Україні, і в Донбасі, щоб отримувати одночасно російську й українську пенсії. Це населення, що в кілька разів перевищує кількість жителів на території інших зон заморожених конфліктів Росії. Витрати на пенсії та зарплати держслужбовців, мабуть, стають майже в $1 млрд на рік.

Донбас — типовий "іржавий" пояс. Свого часу таким "поясом" були і Рурська область, і Верхня Сілезія та Піттсбург. Про що мова? Багато підприємств не працюють або мають бути закриті як неприбуткові та застарілі. Близько половини шахт є державними, що говорить про відсутність будь-якої комерційної цінності. На сьогодні чимало затоплені, та лише деякі, ймовірно, будуть відкриті знову. Два великих хімзаводи — Стирол і Сєверодонецький азот — застаріли і навряд чи стануть прибутковими за умов ринкових цінах на газ. Також нежиттєздатними є кілька важких машинобудівних і металургійних заводів.

Логічно припустити, що частину важкої промисловості в регіоні відновлювати не слід. Прямі видатки для держави можна обмежити очищенням довкілля. Аграрний сектор постраждав незначно, але забруднення полів уламками зброї є проблемою.

2014 року російські інженерні команди систематично підривали мости. Відновлення цих об'єктів, а також іншої постраждалої інфраструктури коштуватиме мільярди доларів. Значні витрати будуть потрібні й на ремонт постраждалих від обстрілів і бомбардувань будівель. Додамо до цього розграбовану та зруйновану банківську систему, а також більшість торгових центрів, над якими попрацювали мародери.

Загальні витрати становитимуть понад $10 млрд, ймовірно, навіть ближче до $20 млрд — майже половина нинішнього ВВП України. Це капітальні видатки. Утім, навіть поточні витрати найближчими роками будуть набагато більшими, ніж фінансові надходження з регіону.

Хто має платити за відновлення Донбасу? Очевидна відповідь — агресор, Росія. У справедливому світі Україна додала б вимогу ще $20 млрд військових репарацій за Донбас до мінським переговорів. Але в реальності військові репарації виплачують лише переможені.

У найближчому майбутньому важко уявити, що Україна зможе самостійно профінансувати відбудову Донбасу. Позичити ці гроші теж не вийде — країна вже в боргах. Тому доведеться більшу частину окупованих територій залишити індустріальною пусткою, що ускладнить реінтеграцію населення.

Єдине розумне рішення — ЄС і США мають надати Україні великі гранти на відновлення та реінтеграцію Донбасу. Заради стабілізації постраждалих від війни територій в Європі $20 млрд — не такі вже грубі гроші. Порівняйте їх з $300 млрд, які ЄС витратив на фінансову кризу в Греції.

ПРО ПРИМИРЕННЯ

Донбаська квадратура кола

Ми повинні прийняти той факт, що хорошої розв'язки в донбаській кризі більше немає

Ярослав Грицак,
історик, професор Українського
католицького університету,
учасник Несторівської групи

Мій хороший варіант розв'язки полягав у проведенні радикальних реформ. Щоб Донбас повертався у нову Україну, а не зразка 2013 року — в ту країну, я б і сам не повернувся. Але зараз, через два роки після перемоги Євромайдану, стало зрозуміло, що таких реформ не передбачається. Принаймні, найближчим часом.

Втім, добру розв'язку не бачать і по іншу сторону. Я спілкуюся з соціологами, які ухитряються вимірювати суспільні настрої в ДНР та ЛНР, а також тими, хто був там і тільки повернувся. Так от — більшість вимучилась від війни і не довіряє владі, розуміючи, що Росія їх "кинула". При цьому повернення в Україну розглядається як найгірший з можливих варіантів.

Тому, якщо хорошої розв'язки немає ні для однієї зі сторін, то реальний вибір лежить між поганими розв'язками і дуже поганими. Найгірший сценарій пропонує Росія: негайно повернути Донбас до складу України, але з особливим статусом і амністією всіх бойовиків. Це, як кажуть англосакси, to add an insult to injury — не просто завдати збитків, але й принизити.

Тому розв'язок необхідно шукати між найкращим сценарієм, який, на жаль, поки неможливий, і найгіршим, який ми зобов'язані зробити неможливим. Але жодна проблема не вирішується тільки одним способом. Розв'язка повинна враховувати кілька вимірів та включати кілька підходів.

Почну з геополітичного виміру.

Ситуація з Донбасом не вирішиться, поки існує нинішня Росія, яка є spoiler state, який псує найкращу розв'язку. Мій російський колега-історик (не буду називати його ім'я) жартує над деякими українськими інтелектуалами, які звинувачують владу в тому, що вона нічого не зробила для запобігання донбаської кризи. Це, на його думку, нагадує ситуацію зі згвалтованою жертвою, яка намагається зрозуміти, чому з нею це сталося, можливо, занадто коротка спідниця? Такий спосіб мислення неправильний. Правильний: винна не жертва, а ґвалтівник — і його необхідно знайти і знешкодити.

Наведу приклади. Чи перемогла б Солідарність у Польщі в 1981 році, якщо б не існував СРСР, тодішній spoiler state? Чи отримали б шанс на перемогу революції в Будапешті в 1956‑му чи в Празі в 1968‑му? Будь-яка спроба цих країн вийти з‑під контролю Кремля і повернутися в Європу каралася прямою військовою агресією або введенням військового стану. Ці спроби стали успішними лише на початку 2000‑х. Але передувало цьому падіння комунізму та СРСР.

Те ж відбувається і зараз: кожна спроба колишніх пострадянських країн вийти з‑під контролю Кремля карається замаскованою або прямою військовою агресією — проти Молдови, Грузії чи України. Тому початковою умовою для розв'язки донбаської проблеми так само, як і для Абхазії, Осетії і Придністров'я, має стати падіння путінського режиму з його ідеологією "руського міра".

Це не означає, що ми повинні сидіти, склавши руки. Знову дозволю собі історичну дигрессію. Наріжним каменем післявоєнної Європи стало французько-німецьке примирення 1950‑х років. Але його ідею озвучив міністр зовнішніх справ Франції Робер Шуман ще під час війни, коли країна була окупована німцями.

Каменем спотикання були спірні території Ельзасу та Лотарингії, схожі з індустріальним сходом України: там видобували вугілля і виготовляли сталь. План Шумана полягав у тому, щоб, повернувшись до довоєнних кордонів і залишивши землі у складі Франції, укласти договір про їх загальноєвропейську експлуатацію. Щоб зробити війну між Францією та Німеччиною (цитую) "не просто немислимою, але і матеріально неможливою". Створення Європейського об'єднання вугілля і сталі доповнили символічним штрихом: заявою Шарля де Голля і Конрада Аденауера про історичне примирення двох народів.

Французько-німецька розв'язка може послужити прикладом для майбутнього Донбасу. У той же час, коли мова заходить про амністію військових злочинців, згадується південноафриканський приклад. Після падіння режиму апартеїду там створили Комісію правди і примирення. Жертви і їхні родичі публічно розповідали свої історії. Злочинці також могли пройти через публічні слухання, щоб зізнатися перед обличчям жертв — і тільки в цьому випадку просити про амністію.

Подібні розмови стали своєрідним катарсисом для суспільства. Щоб суспільство могло примиритися, йому треба виговоритися. Це одне з правил примирення: легше мирити людей, які розмовляють не ідеологічними штампами, а своїми життєвими історіями. Зрештою, ми робимо це заради себе, а не заради політиків та геополітики. Перші відходять, друга змінюється, а нам на цій землі ще жити і жити.

ПРО БОЙОВИКІВ

Бандитське розформування

 

Голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука — про те, як довго протягнуть самопроголошені республіки в Донбасі без російського фінансування

  

  

Президент Петро Порошенко заявив, що до кінця року окупована частина Донбасу повернеться в Україну. На вашу думку, це можливо?

— Непросто, але можливо.

— Чи змінилася останнім часом поведінка бойовиків?

— Для мене став великою несподіванкою той факт, що нам дали згоду на відкриття контрольно-пропускного пункту в районі міста Золоте. Ми домагалися цього чотири місяці. Для такого рішення необхідна згода обох сторін, і ми завжди стикалися з відмовою бойовиків, оскільки там Первомайськ — закрите місто. Що в ньому такого важливого — ядерна бомба або розплідник ідіотів, я не знаю. Але згоди не було.

Минулого тижня ми почали шукати альтернативні точки для організації пункту. Але тут з'явилося повідомлення: за півгодини до закінчення переговорів бойовики самі вийшли з ініціативою відкриття КПВВ в Золотому. Якихось пояснень такої зміни у мене немає. Головне, щоб пропозиція не виявилася пасткою.

— Як зараз дотримуються режиму припинення вогню?

— Якщо порівняти ситуацію в Донецькій і Луганській областях, то у нас набагато спокійніше, хоча обстріли чути майже щодня. Переважно вони мають провокативний характер. Вважаю, що їх здійснюють або неконтрольовані бандитські угруповання, або військовики, які зловживають алкоголем і час від часу вирішують "пальнути в укропів".

— Чи змінилося ставлення мирних жителів до української армії й України в цілому?

— Настрої, безумовно, змінюються. По-перше, більшість жителів окупованих територій не в захваті від того, в якому стані вони зараз опинилися (я маю на увазі соціально-економічний аспект). По-друге, вони вже зрозуміли, що проекти ДНР і ЛНР — повна маячня і Росія не має наміру брати їх під свою опіку. Отже, потрібно повертатися в Україну. Тому нам час змістити акценти в переговорах і не вислуховувати неприйнятні умови на кшталт зміни Конституції, озвучені Захарченком [головою невизнаної ДНР]. Час жорсткіше відстоювати наші інтереси.

До того ж Росія через санкції зараз хитається. Навіть з'явилися ролики із закликом: "Повернімо їм цей Крим!" Бюджет РФ не витримує тягаря ДНР і ЛНР. Тому потрібно продовжити тиск, і вже найближчим часом на нас чекають суттєві зміни.

— Якщо Росія перекриє фінансування ДНР і ЛНР, як довго вони протримаються самостійно?

— Гадаю, максимум півроку. Власних ресурсів там практично немає. Все, що можна було розграбувати, розграбували. Але мене більше турбує наступний крок. Припустімо, мир — Донбас повертається. Що робити з його знищеною інфраструктурою, чиїм коштом її відновлювати?

Вони вже зрозуміли, що проекти ДНР і ЛНР — повна маячня

— Раніше ви казали про пошук інвестицій для відновлення Луганської області. Йдеться про допомогу Заходу?

— Не тільки. Є й українські компанії, готові інвестувати. У березні в Києві заплановано захід Дні Луганщини в Україні, в межах якого відбудеться також інвестиційний форум. Безумовно, зараз складно говорити про інвестиції. Приказку "Гроші люблять тишу" не я придумав. І під канонаду обстрілу, на тлі викрадень і вбивств жоден інвестор нікуди не піде. Нестримного оптимізму в цьому сенсі у мене немає — мовляв, завтра підписуємо мир, а післязавтра у нас вкладають гроші. Тут доведеться показати приклад державі. Тільки після неї приєднаються приватні інвестори.

— У скільки ви оцінюєте відновлення регіону?

— Чесно кажучи, ці цифри лякають, оскільки на багатьох зруйнованих підприємствах навіть відновлювати нема чого: вони або вирізані та вивезені, або доведені до такого стану, що відбудувати їх фізично неможливо.

— Як роззброювати бойовиків?

— Складне питання. Оптимальним був би варіант, якби росіяни та тисячі їхніх військовиків, які перебувають на окупованих територіях, забрали весь свій військовий металобрухт, та й зрадників теж. Але треба бути дорослими людьми: частина найманців і люмпенів залишиться. В Росії на них ніхто з розкритими обіймами не чекає. У нас же важливо не допустити повної амністії, оскільки є чимало тих, хто йшов воювати не заради політичних переконань, а від бажання вбивати та грабувати.

— Що Україна може запропонувати мирним жителям окупованих територій?

— Для початку — впевненість у завтрашньому дні. Крім того, відчуття належності до єдиної української нації. Їм 25 років втовкмачували штучно вигадану ідею особливості "донецького народу".

Звісно, за півроку або рік усього не зміниш. Але починати потрібно вже зараз. Ми, наприклад, надсилаємо дітей та молодих людей з Луганщини до різних регіонів України. Також група дітей поїхала вчитися в Литву. Три дні тому я проводив з ними Skype-конференцію, напередодні якої був у дуже напруженому стані: побоювався їхніх сліз і розчарувань. Але побачив усмішки. І закінчилося наше спілкування тим, що вони самі вигукнули: "Слава Україні!".

ПРО СТРАТЕГІЮ КРЕМЛЯ

Черевик у дверях

 

Москва подбала про те, щоб залишити для себе в Мінських угодах різні лазівки. За допомогою них вона зможе впливати на Україну завжди

  

Дмитро Орєшкін,
російський політолог

Віддати Донбас Україні безкоштовно абсолютно не в інтересах Кремля, де сподіваються за допомогою бунтівного регіону зберігати сусідню державу у хворобливому стані та тиснути на неї у разі необхідності.

При цьому поводитися із колишньою хвацькістю Росії не вдається: позиції все більш невигідні, а економіка нікудишня. Доводиться прислухатися до товаришів з Європи і США. Так, що б там не казали, а в Кремлі прислухаються до Заходу. Але при цьому продовжують підписувати різні невиразні документи, які можна інтерпретувати і так, і сяк. Мінські угоди — яскравий приклад того.

Що таке контроль над кордоном? Що таке вибори за українськими законами? Що таке внесення змін до Конституції? Це рідкі слова, які будь-якої миті можна розтлумачити по‑своєму. Наприклад, Москва напевно вимагатиме міжнародного контролю над кордоном і спробує домогтися пріоритетних прав для пропуску тих, кого вона вважає за необхідне. Далі все просто: друкуєш десятки тисяч дипломатичних паспортів і пускаєш кого хочеш. Інакше кажучи, простір для маніпуляцій дуже великий.

Ще один варіант: піти шляхом Придністров'я та запропонувати жителям Донбасу російське громадянство. Гадаю, багато хто погодиться. Відповідно, в межах врегулювання Москва заходиться обговорювати пріоритетні права для своїх громадян на цій території. Якщо є громадяни — значить, потрібно захищати їхні інтереси. Для цього необхідний миротворчий контингент — наприклад, російський, а не тільки ОБСЄ.

Поводитися із колишньою хвацькістю РФ не вдається

Кремль не піде з Донбасу остаточно та безповоротно. За задумом Росії, там обов'язково має залишатися "черевик у дверях", щоб ті в жодному разі не захлопнулися.

Так, у Кремля все менше козирних карт, і подальші дії залежатимуть від економічної ситуації всередині країни. Але тут є важливий момент: у росіян високий больовий поріг, населення готове багато чого терпіти, воно до цього привчене, чим влада успішно й користується. Отже, ситуація така. З одного боку, Володимиру Путіну не можна втрачати обличчя ні за яких обставин: він — переможець, борець проти української хунти. А з іншого — час потроху валити з Донбасу, там для нього пахне смаженим, навіть горілим. Але зробити це потрібно з переможним виразом обличчя. Для чого підключається телебачення і ще наявні важелі впливу на Донбас за допомогою громадянства і збереження якихось військових сил в регіоні.

Україні своєю чергою також слід скористатися тим, що Мінські угоди прописані нечітко. Як казав Наполеон, пишіть коротко і неясно. Ось і тут все написано коротко і неясно: що робити перш за все, а що — дещо пізніше, можна трактувати по‑різному. До того ж мінський процес продовжили на 2016 рік, тобто гуму і далі жуватимуть. В України, відповідно, з'являється можливість зволікати. І її позиція вигідніша: у неї відібрали територію, проти неї почали війну. Таким чином, вона ще довго може звалювати свої помилки та недоробки на Путіна. Чого не скажеш про російського президента — у нього жодних виправдань на міжнародній арені немає.

ПРО ВИБІР

Український залізобетон

 

Нам так чи інакше доведеться виробити свідому позицію щодо цих окупованих територій. І офіційну, і громадянську

  

Сергій Жадан,
письменник

Про Донбас говорять останні два роки. Говорять усі. Говорять різне. А ось тепер, схоже, будуть говорити ще більше – питання про особливий статус окупованих територій, про зміни в Конституції, про виконання Мінських угод раптом нагадали, що так чи інакше потрібно визначатися щодо багатьох речей, і визначатися доведеться не просто в себе на кухні – визначатися доведеться офіційно. І ось тут з’являються проблеми. 

Хоча, скажімо, в тих, хто не визнає присутності на Сході України російських військових, і загалом – задіяності в усьому цьому конфлікті Росії, проблем немає. У них усе чітко й прозоро – Україна свідомо знищує нелояльний Донбас, тому що населення України – фашисти, а при владі в Києві – хунта. А хунта інакше не може – лише бойові дії. Все просто й зрозуміло – вся відповідальність за військові дії, за обстріли та вивезення українських заводів на російську територію автоматично перекладається на Україну, яка дивовижним чином вирішила окупувати власну територію й воювати з народами (саме так, у множині) Донбасу.

Складніше тим, хто присутність російських військ визнає, але так чи інакше у всіх проблемах звинувачує Донбас, з можливих стратегій дотримуючись тієї, згідно якої все, що у нас відібрали, краще залити бетоном.

Виникає природне питання – якщо з нами воює Кремль, чому заливати бетоном потрібно українські території? Якщо українська армія воює з росіянами, чому в патріотичних середовищах ворогами вважають усіх, кому випало мешкати в зоні конфлікту? Так-так, я не перебільшую – адже щойно заходить мова про те, що слід за електоральними відсотками бачити перш за все живих людей, відразу ж чуєш щось на кшталт того, що, мовляв, «усі нормальні звідти виїхали», і загалом – «говорити там немає з ким». Це при тому, що говорити не те, що немає з ким – говорити насправді немає як, немає де, і поки що – немає про що. 

В подібних закидах є кілька відверто сумнівних моментів.

По-перше, сам поділ на тих, хто залишився по цей бік фронту, і тих, кому випало опинитися з боку іншого. Адже що значить – усі нормальні виїхали? Так, ніби більшість переселенців та біженців із окупованої частини виїхали саме з ідеологічних міркувань, а не керуючись елементарними питаннями безпеки та виживання. Так, ніби після перетину українських блок-постів у їхній свідомості сталися тектонічні зсуви та розлами. Так, ніби перетнувши лінію фронту, вони перестали бути собою.

Знову ж таки – говорячи про Донбас та його потенційну «лояльність до України» (що від початку звучить доволі дивно – як «невід’ємна частина України» може бути лояльною чи нелояльною щодо самої себе?), в разі її, цієї частини, нелояльності, що саме ми готові «заливати бетоном» – лише окуповані міста, чи визволені так само?

І ще – є щось до болю сталінське в тому, аби в окупації звинувачувати саме окуповане населення. Може це тоді не окупація? А якщо все таки окупація – може слід якось подумати про співгромадян, які в ній опинились?  

Що означає "всі нормальні звідти виїхали"?

По-друге, суто арифметично – якщо ти стійкий прихильник, скажімо, опоблоку, то в такому разі донецька чи луганська прописки мають якесь значення? Ідуть тобі в мінус, чи якоюсь мірою полегшують тяжкість твого відхилення? І чи з пенсіонерами, які з маніакальною впертістю голосують за Кернеса, теж немає про що говорити, оскільки всі нормальні пенсіонери з Харкова давно виїхали? І куди вони виїхали, можна дізнатись?

Гадаю, на нас усіх так чи інакше чекає необхідність вироблення притомної позиції з приводу цих наших територій, позиції чіткої та злагодженої – і офіційної, і громадянської. Позиції, яка б фіксувала основні точки допустимого та неприйнятного, позиції, яка б давала відповіді на питання про окупацію та колаборацію, про права та обов’язки, і, відповідно, не давала б підстав для спекуляцій та безвідповідальності.

Поки що такої позиції не має ні українська влада, ні українське суспільство. Поки що все зводиться до офіційної невизначеності, суспільних маніпуляцій та особистих істерик. А війна тим часом триває. 

ПРО МЕШКАНЦІВ СХОДУ

Битва за уми

 

Переконати всіх, хто свято вірить кремлівському ТБ, можливо, так і не вдасться. Головне — не намагатися перегнати Москву в масштабах брехні

  

Пітер Померанцев,
британський журналіст, дослідник
російського медіапростору

   
Росія вивела маніпулювання свідомістю на принципово новий рівень. Журналістів і ньюсмейкерів останньою чергою цікавить, чи правдива розказана історія. Єдине, що має значення,— удар по емоціях глядачів і читачів, новий удар, а потім ще один, і ще. Навіть якщо людина розуміє, що їй брешуть, вона все одно відчуває потрібні емоції — як у кіно.

Україні в цій ситуації буде дуже непросто спілкуватися як зі світом, так і всередині країни, намагаючись повернути на свій бік тих, хто оброблений російськими медіа. Перш за все йдеться про жителів Донбасу. Головна якість, що знадобиться для цього,— безмежне терпіння.

Доведеться зіткнутися з недовірою, стереотипами про карателів та іншими труднощами. Частково в роботі з населенням Донбасу допоможуть ті місцеві жителі, які схиляються на бік Києва. Важливо правильно використовувати їхню позицію, досвід і розуміння ситуації.

При цьому не можна обманювати себе: ментальне повернення Донбасу — тривалий і трудомісткий процес, який може затягнутися на невизначений строк. Тривалий до такої міри, що найкращою стратегією для України може стати фокусування на боротьбі за уми наступного покоління. Адже тих, хто свято вірить російському телебаченню і бере за щиру правду будь-яку вигадану ним легенду, переконати, можливо, так і не вдасться.

Росія набагато довше навчалася цій стратегії, тому має значну перевагу в нинішньому ментальному конфлікті. Я не став би використовувати термін інформаційна війна — він здається невдалим. Створюється враження, що сторони конфлікту змагаються в тому, хто захопить більше екранного часу в прайм-тайм. Однак в інформаційному протистоянні між Україною та Росією мова зовсім не про це.

Сторони конфлікту борються не за те, чиї історії або ідеологія кращі. Важливий ефект цих історій — можливість переконати місцевих жителів або створити необхідну думку Заходу про те, що відбувається. Більш точне визначення в цьому разі — перетворення інформації на зброю. У російсько-українському конфлікті інформація перетворилася на інструмент підпорядкування, саботажу та шантажу.

Щоб вистояти, Україні доведеться докладати максимум зусиль на всіх рівнях спілкування. Зрештою, все зведеться до старої доброї дипломатії, але при цьому важливо не вдатися до очевидної помилки — не викорінювати подібне подібним. Україна не повинна намагатися наздогнати і перегнати РФ у масштабах брехні.

А з людьми, постраждалими від російської пропаганди, краще працювати, наче х тими, хто потрапив у секту. Акуратно налагоджувати контакт за допомогою медіа, соціальних мереж, а також державних програм. У цьому разі можна звернути увагу на практику з реабілітації ісламських екстремістів або жертв саєнтологів.

ПРО ПРОЕКТ РЕІНТЕГРАЦІЇ

6 кроків до порозуміння

 

Що потрібно зробити, щоб люди повірили в мирний процес і усвідомили, які перспективи та дивіденди принесе із собою мир

  

Наталя Ємченко,
директор зі зв'язків із громадськістю
та комунікацій СКМ

Джок Мендоза-Вілсон,
директор з міжнародних зв'язків
і відносин з інвесторами СКМ

Успішна реінтеграція — це передусім люди, а не території. Україна може і має впоратися з цим надзавданням самостійно. Ось ключові та необхідні кроки для цього.

Transitional Justice (правосуддя перехідного періоду). В ході конфлікту в Північній Ірландії саме концепція правосуддя перехідного періоду відіграла ключову роль у становленні миру. Перший крок полягав у проведенні амністії для учасників бойових дій, що зміцнило довіру до процесу. Потім були узгоджені надійні посередники та спостерігачі, які користуються повагою серед всіх сторін конфлікту, для проведення переговорів. У результаті учасники багаторічного конфлікту склали зброю та повернулися до мирного життя. При цьому ті, хто скоїли злочини проти людяності, не були звільнені від відповідальності за свої дії в минулому.

Діалог на всіх рівнях. Після амністії необхідні діалоги за участю посередників як на політичному рівні (де представлені сторони конфлікту), так і на регіональному та локальному рівнях. Головна мета: розпочати відновлення соціальної довіри між спільнотами, які брали участь або постраждали в результаті конфлікту. У більшості країн, які закінчили військові конфлікти, створені Національні інститути діалогу.

Truth Commissions (Комісії історичної правди). Надалі, в міру тривання мирного процесу, суспільству необхідно обговорити, осмислити і прийняти все, що сталося протягом конфлікту, щоб залікувати рани й усунути будь-які нерозв'язані питання щодо конфлікту. У Північній Ірландії створили консультативну раду, в якій були представлені всі зацікавлені. Їхнє завдання полягало у розгляді проблем, що накопичилися за роки конфлікту, й аналізі випадків насильства, порушення прав людини або громадянських свобод з однією метою — зміцнення миру, недопущення нових суперечок та ескалації насильства.

Комунікації, зокрема так звані мирні медіа (Peace Media). З історії останніх конфліктів у Північній Ірландії, Аахені, Шрі-Ланці тощо ми знаємо: що ширша підтримка амністії та мирного процесу з боку суспільства, то більше шансів на успіх. Для забезпечення цього необхідні довіра до лідерів усіх сторін, а також їхня здатність донести свій меседж громадянам, щоб переконати їх повірити в мирний процес і вигоду від отриманих результатів. Міцного миру неможливо досягти там, де слабкі лідери. Де компроміс вважається ознакою слабкості, а не сили.

Відновлення. У постконфліктний період виникне гостра необхідність як соціальної, так і економічної реінтеграції. Збитки, що завдаються і без того ослабленій інфраструктурі — водоканалам, енергооб'єктам, автомобільним шляхам і залізницям,— відбивається по обидва боки лінії конфлікту на повсякденному житті людей, на можливостях і умовах ведення бізнесу і здатності регіону до відновлення. Реконструкція потребує значного фінансування та інвестицій. Міжнародні інституції, такі як ООН, вважають створення робочих місць підґрунтям для якнайшвидшого відновлення. Для цього потрібні ресурси міжнародних донорів, українського уряду, бізнесу та місцевих громад, щоб якомога швидше розпочати реалізацію важливих проектів і допомогти громадянам повернутися до звичайній мирного життя. В цьому разі слід провести швидкий аудит необхідних проектів з відновлення й узгодити питання фінансування. Зазвичай пріоритетом фінансування стають соціальні об'єкти — насамперед школи та лікарні, які постраждали під час конфлікту.

Бачення спільного майбутнього. Зокрема — загальна економіка. Люди мають розуміти перспективи, відчувати і знати, які дивіденди принесе з собою мир. У нашому разі принципово важливим буде якомога швидше забезпечити свободу пересування та нормалізувати економічні відносини між підконтрольними і непідконтрольними територіями, допомогти налагодити торговельні відносини, забезпечити доступ для товарів і послуг і дати людям можливість відновити сімейні стосунки, знову почати працювати та повертатися додому без страху.

ПРО ДІАЛОГ

Поговоріть із нами

 

П'ять порад донеччанина офіційному Києву

  

Енріке Менендес,
донецький підприємець,
волонтер

Одразу хочу зазначити, що не висловлюю інтереси всього Донбасу. Навіть у Донецьку є ті, хто не згоден зі мною, і ті, з ким не згоден я. Головне — це можливість говорити завдяки інструментам демократії. За час конфлікту всі переконалися в тому, що силовий сценарій веде у глухий кут, у прірву. Тому нашій країні потрібен діалог. Усі мають бути впевнені, що у влади є той, хто представляє їх інтереси.

Часто з материкової України здається, ніби ми в Донбасі хочемо — ні, навіть вимагаємо — якогось особливого ставлення. Кращого, ніж до інших регіонів. Саме так люди пояснюють значення "особливого статусу" або "широкої автономії". Так відбувається, оскільки політики і експерти не пояснюють, що стоїть за цією термінологією.

Але я ніколи не чув розмов у Донбасі про те, що ми кращі від інших, що нам потрібні права, які суперечать інтересам іншої країни. Чого ми хочемо насправді, так це захисту права кожного бути іншим. Поваги до відмінностей, якими багата наша країна. Так, у Донбасі, як і в багатьох інших регіонах Лівобережної України, є ті, хто орієнтований на Росію. Нерозумно ігнорувати історію, культурні та родинні зв'язки. Економіку, зрештою. У результаті навіть ті, хто асоціює себе з Україною, часом не пізнають країну, яку так люблять.

Я ніколи не чув розмов у Донбасі про те, що ми чимось кращі від інших

Мене попросили дати п'ять порад від жителів Донбасу владі України. Що допоможе реінтеграції? Ми пережили обстріли, смерті, руйнування, і, звісно, наш погляд варто оцінювати з поправкою на це. Не хочу, щоб мої слова звучали нахабно, але в Донбасі питання стоїть так: якою має бути Україна, до якої ми готові повернутися? Це країна, готова врахувати економічні інтереси та зв'язки кожного регіону. Нам не подобається жити в Україні, де кожна згадка Росії в позитивному контексті автоматично перетворює тебе на рупор Кремля.

Є й прагматичні рекомендації:

1. Поговоріть з нами! Цінність діалогу абсолютна, і зараз його бракує катастрофічно. Ми шукаємо причини не говорити замість того, щоб запитати себе: "Як поговорити?"

2. Нехай кожен визнає свої помилки. Їх багато зроблено з обох сторін.

3. Давайте обговоримо, за яких умов проходитиме реінтеграція? Чому від неї виграють всі? Якою має бути амністія? Як знайти правильну формулу спільного життя? Це не просто питання, це виклики для експертної громади.

4. Відповідальність за виконання базових функцій держави. Потрібно обговорювати перспективи зняття блокади, відновлення банківської системи і соцвиплат. Те, що описано в Мінських угодах.

5. Привабливий образ спільного майбутнього. Ми мало говоримо про майбутнє, яке по‑справжньому об'єднає всю країну.

Примирення — це не всепрощення і тим більше не капітуляція. Це пошук розумного компромісу заради щасливого майбутнього наших дітей.

P. S. Текст написаний до того, як я дізнався про рішення влади ДНР про мою депортацію з Донецька. Але мої погляди на механіку розв'язання ситуації не змінилися. Буде складно, але ми зможемо.

ПРО ПРИФРОНТОВІ МІСТА

Пояс безпеки

 

Справжня боротьба за майбутнє регіону вирує в сірій зоні, яка має стати зоною контрасту

  

Мустафа Найєм,
народний депутат (БПП)

Останні півроку я провів у регулярних переїздах між Києвом, Сєверодонецьком, Краматорськом і Маріуполем. Військові та цивільні в столиці називають ці території сірою зоною. У відповідь жителі сірої зони жартома називають все, що на мирній території, великою землею.

В одному з містечок сірої зони щодня о восьмій ранку і шостій вечора у відділенні міліції грає гімн України. Голосно, в усіх коридорах і кабінетах. Це не самодіяльність, а традиція, що збереглася після звільнення міста від сепаратистів.

Гімн, звісно,— лише символ. Але не в цій реальності, де немає роботи, де окупація, ціни на газ і вугілля знищили всю хімічну промисловість, а адмінбудівлі досі оточені протитанковими спорудами. Безліч держустанов опалюються слабко й не завжди, люди рятуються тепловими вентиляторами "дувалками", які естафетою переходять з кабінету в кабінет. Але і з ними треба обережніше: мережі не пристосовані, й коли дві такі "дувалки" зустрічаються на одному поверсі, вибиває пробки.

Типова історія місцевого переселенця — на мирній території не прижився (донецьким раді не скрізь), довелося повернутися і тулитися сім'ями в однокімнатних квартирах. Бідою користуються місцеві ділки: розцінки на оренду житла досягають рівня столичних, через що сюрреалізм воєнного часу наближається до маразму. У це складно повірити, але поки представники міжнародних місій, що піклуються про права переселенців, живуть у комфортних номерах, самі переселенці (наприклад, з числа співробітників міліції) змушені жити в камерах міського ізолятора.

Після виборів проукраїнські громадяни звільнених міст знову опинилися заручниками домовленостей. Те, що зараз відбувається в Луганській і Донецькій областях,— зрада щодо тих, хто лише рік тому насмілився підняти український прапор над своїми містами. Певний час ними захоплювалися, потім звикли, а коли шум обстрілу вщух, їх знову кинули напризволяще.

На жаль, для більшості наших співгромадян лінія фронту починається десь за Харковом, Дніпром чи Запоріжжям. А між тим справжня боротьба за майбутнє Донбасу вирує саме тут, у сірій зоні.

І я переконаний: ця зона має стати зоною контрасту. Тут потрібно реалізувати найкраще з усього, що держава пропонує виборцям на мирній території. Від травня цього року в шести прифронтових містах Луганської та Донецької областей з'являться департаменти патрульної служби Національної поліції. Близький і той час, коли Донбас зможе підключитися до прозорої системи держзакупівель ProZorro. А на початку року ми спільно з військово-цивільною адміністрацією, мерами семи міст Донецької області та міжнародними донорами спланували пілотний проект зі створення зразкових центрів надання адміністративних послуг.

Але це тимчасові заходи. Від початку війни населення прифронтових територій практично подвоїлося. За два-три роки тут неминуче стартують системні інфраструктурні перебої, починаючи від комунальних служб і закінчуючи дитячими садами, школами та медициною.

Що з цим робити, не розуміють ані тут, ані в Києві. Для того щоб з'явився хоч якийсь план, ми всією країною — в парламенті, уряді, адміністрації президента, на вулицях і в маршрутках — маємо відповісти собі на одне просте питання: чи ми готові боротися за цю територію не тільки зі зброєю в руках? Завоювати Донбас може виявитися легше, ніж повернути.

У більшості країн, що пройшли через такі конфлікти, рано чи пізно створювався національний план реінтеграції. І тут потрібно чітко розділяти стратегію щодо окупованих і прифронтових територій, яка більшою мірою стосується питань безпеки і оборони, і безпосередньо план реінтеграції населення, яке проживає на всій території Донбасу, зокрема — на окупованих територіях. Без єдиного плану відновлення регіону у нас є всі ризики назавжди втратити населення Донбасу. А це значно трагічніше, ніж втрата територій.

  

 

Редактор: Віталіна Приходько

Фото: Наталія Кравчук, Сергій Лойко, Іван Богдан

  .