Східне Партнерство без Угоди про асоціацію з Україною: на межі можливостей?
Угода про асоціацію між Україною та ЄС – це історичний шанс для України здійснити докорінні реформи і стати повноцінною частиною європейського простору, навіть не будучи кандидатом на членство в ЄС. Саме так, крізь призму її важливості саме для України, Угоду про асоціацію найчастіше і оцінюють. Зараз, коли шанси на підписання Угоди цього року у Вільнюсі катастрофічно мізерні, хотілось б закцентувати увагу не на Україні, яка руками влади робить все можливе, аби підписання було зірване, а на ЄС. Чому ця Угода настільки важлива для ЄС?
Марія Золкіна, аналітик "Фонду Демократичні ініціативи"
Чому ЄС зі свого боку робить практично все можливе, аби Угода у Вільнюсі біла підписана? Звичайно, існує низка дуже вагомих економічних, міжнародних та геополітичних чинників, але я би воліла зупинитися на одному з них – Східному Партнерстві.
Угода про асоціацію з Україною – це успіх Східного Партнерства, ініціативи, що була неоднозначно сприйнята як в ЄС, так і поза його межами, ініціативи, що об’єднала різні держави лише на основі одного чинника – регіональної приналежності до східного виміру Європейської політики сусідства.
Європейському Союзу потрібен результат у вигляді підписаної Угоди з Україною, на переговори і розробку якої пішло шість років напруженої роботи. Результат потрібен Штефану Фюле, який як ніхто лобіював українське питання протягом останніх років. Результат потрібен і Єврокомісії в цілому, і Європарламенту, і окремим державам-членам ЄС, що переконували, передовсім, старих членів ЄС у необхідності інтеграції України в європейський простір.
Східне Партнерство в разі підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС доведе свою ефективність та спроможність. Це особливо важливо сьогодні, коли Вірменія різко розвернулася в бік Митного Союзу, перспективи відносин з Грузією туманні після зміни влади, а Молдова, хоч і є лідером серед країн Східного партнерства, втім, навряд чи підпише Угоду про асоціацію з ЄС, бо незрозуміло, як бути з Придністров’ям у цьому випадку. Тому, з усіма її внутрішніми проблемами з демократією, правами людини, і виконанням свого домашнього завдання Україна є найкращою можливістю довести, що Східне Партнерство відповідає потребам часу, і є адекватною по своїй формі і змісту ініціативою по відношенню до сусідів ЄС.
Якщо Угоду підпишуть, то у Східному Партнерстві розпочнеться нова віха, бо ж буде доведено, що ЄС спроможний більш-менш ефективно «експортувати» власні практики і норми у країни, що мають статус не кандидатів, а сусідів ЄС, а відтак мають більші проблеми з імплементацією європейських стандартів, бо відсутня головна і найбільш вагома мотивація – перспектива членства.
Якщо Угоду не підпишуть з Україною у Вільнюсі, то результат буде, відповідно, протилежний. Виникнуть питання щодо подальшої долі ініціативи Східного Партнерства та й взагалі моделі, інтенсивності та доцільності глибоких відносин з країнами, що наразі об’єднані під дахом цієї ініціативи. Непідписання Угоди з Україною однозначно змінить підхід ЄС до формування східного виміру своєї політики. Як саме – питання інше. Цілком ймовірно, що ЄС зосередиться на більш раціональній, передовсім торгово-економічній моделі кооперації, що базуватиметься не на штовханні національних владних еліт до змін, а на очікуванні, коли ці еліти самі ініціюють зміни зсередини і будуть їх підтримувати. Можливий і інший сценарій, звичайно, коли ЄС ще більше сконцентрується на більш глибокій співпраці з країнами ініціативи, зробивши висновки після провалу української історії. Головне одне - зміни будуть, і зміни стратегічного характеру у зовнішній політиці ЄС.