Слово на захист опозиції

Олексій Сидорчук

Події ранку 5 червня в стінах та поблизу будівлі Верховної Ради викликали навдивовижу одностайну реакцію переважної більшості представників публічної Інтернет-сфери: журналістів, експертів, блогерів і пересічних користувачів. Їхні дописи відрізнялися переважно емоційним забарвленням слова, яке вони використовували для характеристики дій опозиції під час ухвалення закону про державну мовну політику: «злила», «здала», «зрадила» тощо. Проте чи справді існує достатньо підстав, аби фарбувати поведінку опозиційних депутатів лише в темні фарби? І про що можуть свідчити такі схожі оцінки цього епізоду її діяльності?

Спершу спробуємо відповісти на просте запитання: чи могла опозиція 5 червня зірвати ухвалення мовного закону? Теоретично, так. Якби знову влаштувала бійку в стінах парламенту. Не просто вирвала 30 карток депутатів-«тушок», що нібито мало стати її планом, від якого вона (чи то пак – її лідери) відмовилася в останню мить, адже це призвело б лише до зниження загальної кількості голосів до 228 (із групи «Реформи за майбутнє» закон підтримали лише 6 народних обранців), а справді повторила силові методи ведення переговорів 24 травня. Чи дало б це результат у довгостроковій перспективі? Навряд чи. Впертість, із якою «регіонали» проштовхують закон напередодні початку виборчої кампанії, свідчить про те, що вони змогли б ухвалити його за будь-якої наступної зручної нагоди. І тут варто визнати, що за нинішніх умов ефективних механізмів протидії законодавчим інтервенціям влади просто не існує. Що лишається в таких умовах опозиції? Переїхати до зали засідань Верховної Ради на постійне місце проживання? Зламати систему «Рада»? Викрасти картки для голосування депутатів більшості? Взяти в заручника спікера? Меж людської фантазії, звісно, не існує, але поки що в Інтернет-дискурсі тих, хто регулярно критикує опозицію за її низький коефіцієнт корисної дії, не прозвучало жодної реалістичної пропозиції щодо того, як потрібно себе вести, аби не допустити ухвалення подібних рішень парламентською більшістю. Можливо, тому що таких методів просто не існує?

Із тим, що нинішня опозиція дуже слабо протистоїть украй загрозливим ініціативам влади, сперечатися важко. Однак за останній рік ми принаймні побачили декілька різних за своїми формою і суттю спроб це зробити. Хоч як дивно, всі вони зазвичай стикалися з нерозумінням або критикою представників журналістського, експертного і громадського середовищ. Коли опозиція залишала зал засідань Верховної Ради на знак протесту проти грубого порушення законодавства (як у разі сфальсифікованого голосування та приведення до присяги судді Верховного Суду Анатолія Головіна), її звинувачували у злочинній пасивності. Коли вона намагалася внести зміни до написаного в президентській адміністрації виборчого закону, її представників клеймували зрадниками і запроданцями. Коли опозиційні депутати кулаками заблокували першу спробу голосування за мовний законопроект, їй закидали нездатність досягти свого цивілізованими методами. Те саме ми бачимо й сьогодні. Будь-кому можуть не припасти до вподоби дії опозиції у будь-якому з перелічених вище випадків, і для цього справді можуть бути причини. Однак украй дивним виглядає огульне засудження всього, що б не робила опозиція. Коли де-факто протилежні засоби досягнення мети спричиняють однаково негативну реакцію оглядачів, постає велике питання з приводу обґрунтованості такої критики. Тим паче в умовах, коли натомість практично ніхто не намагається висувати альтернативні моделі поведінки опозиції.

Зрозуміло, що за будь-якого політичного режиму слід критикувати не лише владу, а й опозицію. Очевидно й те, що сучасна українська парламентська опозиція заслуговує на таку критику – не в останню чергу внаслідок нездатності провести до Верховної Ради достатню кількість відповідальних перед виборцями депутатів. Проте, з одного боку, така критика не повинна бути сліпою. Перефразовуючи відомий спортивний вислів, опозиція зараз може діяти лише в таких рамках, в які її поставила влада. Однак багато хто, здається, іноді забуває про це, вимагаючи від опозиції парламентськими методами боротися з нахрапистими і шулерськими наскоками влади. Чи багато резонансних законопроектів опозиції було ухвалено за останні два роки? Який відсоток опозиційних поправок враховували депутати більшості під час голосування за закони? Як часто «регіонали» та їхні сателіти брали до уваги зауваження головного науково-експертного управління та профільних комітетів парламенту? Відповіді на ці запитання досить очевидні. З іншого боку, окрім самої опозиції, відповідальність за її прорахунки й невдачі варто розділити і на кожного з нас. Адже зрозуміло, що головним поштовхом до містичного перетворення парламенту на штампувальний апарат стало обрання президентом Віктора Януковича. А опозиційні поразки могли б і не набувати таких загрозливих форм без виразно пасивного ставлення багатьох громадян до проявів згортання демократії та обмеження прав людини. Можливо, робота над помилками має стосуватися не лише опозиції, а й нас самих?

Відповідальність, зрештою, – не лише зворотний бік свободи, а й неодмінна передумова демократичного поступу держави й суспільства. І навряд чи вона проявляє себе десь більшою мірою, ніж під час виборів. Артикульоване в публічному просторі негативне ставлення до української опозиції в цьому контексті несе серйозні загрози. Не лишилося сумнівів, що процес управління країною нинішньою правлячою командою не має нічого спільного ні з пошуком суспільного блага, ні навіть з політикою як боротьбою виразників тих чи інших інтересів. Відповідно, повернення країни в русло плюралізму, без якого її політична, економічна й соціальна сфери перманентно стагнуватимуть, неможливе без зміни нинішньої влади. Простий аж до банальності спосіб досягнення цього – підтримка на майбутніх парламентських виборах «прохідних» опозиційних сил. Якими б поганими вони не були чи не здавалися, альтернативи їм немає і в найближчий час не буде. Якщо ж і далі просто чекати, коли вона нарешті з’явиться, можна проґавити той момент у часі, коли саме слово «опозиція» стане анахронізмом.