Українські лідери: кого не люблять дужче?
Створення нового політичного об’єднання, яке б стало альтернативою українській партійній номенклатурі старого зразка, – не нова тема для України. Проте за період незалежності вона хоч невпинно декларувалася (надто з наближенням виборів), та жодного разу не була реалізована вповні. Втім, упродовж останніх років представники не одної демократичної партії заговорили про створення нової згуртованої політичної сили. На їхню думку, саме вона зможе стати гідною заміною чинній владі на президентських та парламентських виборах у 2019 році.
Про те, чи матимуть ці розмови практичне застосування і які реальні розклади на політичній карті України, розповідатиме спецпроект «(НЕ)ОБ’ЄДНАНІ», що його започатковує інтернет-видання «Zbruč» – цикл інтерв’ю з політичними експертами, лідерами опозиційних демократичних партій та окремими політиками нового покоління, які підтримують створення єдиної неолігархічної платформи.
Тож, чому бізнес боїться перемоги Юлії Тимошенко, яка партія може стати ручною для олігарха Ігоря Коломойського та чому президент Росії Владімір Путін чекає українських виборів, – у першому матеріалі із цього циклу «Zbruc», в інтерв'ю з Олексієм ГАРАНЕМ.
Український політолог, професор Києво-Могилянської академії та науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань з 1989 року консультував виборчі кампанії, медіа, міжнародні організації. На початку червня пан Гарань, разом із командою Фонду «Демократичні ініціативи», презентував результати соціологічного дослідження про рейтинги політичних партій та можливих кандидатів у Президенти України.
"МИ НЕ МОЖЕМО СЬОГОДНІ ПЕРЕДБАЧИТИ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ"
– Отже, пане Олексію, які несподіванки у результатах останнього соціологічного опитування Фонду "Демократичні ініціативи"?
– Зараз складається ситуація, коли немає чітких лідерів, і такого в принципі досить давно не було в історії українських виборів. До цього було відомо, між ким відбуватиметься основне змагання.
Так було в 1999-му, 2004-му, 2010-му, у 2014 році також був чіткий лідер перегонів – Порошенко. А зараз ми бачимо ситуацію, коли всі йдуть дуже щільно, і тому дуже важко передбачати, хто може вийти у другий тур. Я виступав перед представниками західного бізнесу, які працюють в Україні, і ми обговорювали ці результати. Вони казали, що навряд чи можна говорити про фаворита чи лідера гонки, посилаючись на ці опитування.
– Чим би пояснили електоральне «воскресіння» Юлії Тимошенко? Це наслідки популізму чи щось інше? У неї в партії багато молодих політиків, тих же «єврооптимістів», для прикладу. Чи це могло вплинути на рейтинг?
– Певним чином могло, але я думаю, що тут є різні фактори. Наприклад, той, що «Батьківщина» – це політична сила з тривалою історією: у неї є організаційні структури на місцях, люди, які пройшли з «Батьківщиною» тривалий період, в тому числі і важкий період для опозиції. Але якщо говорити безпосередньо про рейтинги Тимошенко, то в неї дуже зручна ніша – ніша критики. Вона часто має підстави, а часто це просто критика заради критики. Є також великий елемент популізму. Наш виборець часто забуває, хто за що відповідає і хто за що відповідав. Ми пам’ятаємо, який низький результат Тимошенко показала на виборах 2014-го, а потім, восени, «Батьківщина» ледь подолала 5% бар’єр. Враховуючи те, що зараз вона перебуває в опозиції, це дає їй хорошу можливість для відродження свого рейтингу.
Ми, скажімо, не ставили питання про другий тур виборів, а інші компанії ставлять. І бачимо, що Тимошенко на цей момент виграє у Порошенка, хоча ситуація може й змінитися безпосередньо перед виборами. А от в тандемі з Гриценком вона програє, тому що насправді має великий рейтинг антидовіри. Друге місце Гриценка пояснюється тим, що він говорить про приналежність до новіших лідерів. Хоча він не є новим політиком, але він не був ні президентом, ні прем’єром, тобто не несе відповідальності за провали, які були, і таке позиціонування посилює можливість виходу в другий тур. Якщо він виходить, у нього дуже добрі перспективи, як в парі з Порошенком, так і з Тимошенко. Однак, я думаю, у Гриценка буде велика проблема, тому що для нього традиційно характерно, що на передвиборчій стадії у нього непогані рейтинги, а потім вони падають. Побачимо, чи буде ця закономірність у ході цієї кампанії, у всякому разі, зараз Гриценко потрапить під «обстріл» як з табору Порошенка, так і з боку Тимошенко, бо він постає як їхній електоральний конкурент.
На виборах 2010 була також спроба появи нового лідера – Арсенія Яценюка, який позиціонував себе третім кандидатом, на противагу Януковичу і Тимошенко як старим політикам. На початку кампанії він мав дуже добрий рейтинг, але тоді він і Тимошенко змагалися в одній електоральній ніші, і з табору останньої Яценюка дуже сильно критикували. Зрештою він показав непоганий результат, але в другий тур так і не потрапив.
Для усіх кандидатів, які працюють у ніші постмайданного електорату, проблема є в тому, що їх завжди забагато. Зараз це і Порошенко, і Тимошенко, і Гриценко, і Ляшко, і Тягнибок, і Садовий, і, умовно, Вакарчук. Всі вони, значною мірою, змагатимуться за один електорат. І тут велика інтрига, хто виходить в другий тур.
– В 2014-му році проти Гриценка була розгорнута кампанія щодо буцімто зловживань на посаді міністра оборони України. Ця кампанія може повторитися з новою силою? Які тоді будуть його шанси?
– У мене не відклалася інформаційна кампанія проти Гриценка 2014-го. Але думаю, що зараз йому будуть багато чого згадувати. Ми розуміємо, що тут не все так просто і однозначно, тому що я вважаю, що Гриценко зробив важливі речі, коли він був міністром оборони. Так, йому закидають, що він розпродував майно, згадують справи його заступників. Мені це важко коментувати, бо детально я цим не володію, і думаю, що надалі будуть інформаційні вкиди всіх проти всіх. Але люди зараз сприймають Гриценка як більш нового політика, ніж Порошенко і Тимошенко.
По-друге, Гриценко намагається позиціонувати себе як людина рішуча – це свого роду «сильна рука». І це може мати двоякий вплив, бо він легко може бути звинувачений в авторитаризмі. І в одному з нещодавніх інтерв’ю, де він казав, що авторитаризм – це не завжди погано, він навів великий список авторитарних лідерів. Мені, чесно кажучи, дивно було читати, бо там в одному ряду опинилися і Піночет, і Лі Куан Ю, і Рейган, і Тетчер, і де Голль, і Рузвельт – зовсім різні політики. Тетчер, де Голль, Рейган, Рузвельт взагалі не були авторитарними політиками. Можна говорити про стиль керівництва, вони були сильними політиками, але вони діяли винятково в демократичних правилах гри. Чомусь вони у нього опинилися у списку з Піночетом і Лі Куан Ю. Тому думаю, що Гриценкові будуть закиди в авторитаризмі і це може мати негативний ефект для нього.
– Його рішення об’єднатися з Фірсовим і Добродомовим зіграє на користь чи навпаки?
– Це скоріше символічні акти підтримки, і це будуть використовувати в іміджевому плані. Електоральні рейтинги цих сил невеликі. Це як демонстрація, що Гриценко може об’єднуватися. Хоча насправді, наскільки я розумію, з ним об’єднуватися непросто, тому що в нього такий стиль, що він все-таки чує більше самого себе, ніж інших.
– Але він заявляє, що в нього триває переговорний процес з березня 2017-го з «Самопоміччю» та іншими демократичними опозиційними силами…
– Заявляє – побачимо. Будемо дивитися на результат. На жаль, значна частина постмайданних політичних сил є маловпливовою. Кажу «на жаль», бо дуже б хотілося, щоб постала якась потужна політична сила серед активістів Євромайдану, але цього не стається. Навіть «Демальянс» і «Сила людей» не змогли об’єднатися і діють окремо. Це послаблює всі ці політсили. Наскільки відомо, щодо об’єднання «Самопомочі» і Гриценка з боку «Самопомочі» підтвердження немає, тому побачимо. Заяв робиться багато. Проблема об’єднання є традиційною для української політики, вона є досить складною. Таких прикладів небагато, хіба що «Наша Україна» і БЮТ на виборах 2004-го, але успішні об’єднання скоріше виняток, ніж правило.
– Згідно з опитуванням, Порошенко програє президентську гонку, але багато експертів вважає, що він балотуватиметься вдруге і має шанс переобратися. Які ваші міркування з цього приводу?
– Ми проводили експертне опитування, і більшість з них каже, що складно, але є шанс. Можливо, це не найкраще порівняння, але коли Кучма йшов кампанією 1999 року, то у нього були дуже низькі рейтинги і тоді вважалося, що він програє. Зрештою, він мобілізувався, вони вивели в другий тур Симоненка, і на цьому тлі Кучма виявився найменшим злом та переміг з величезним відривом.
Є наші дані, де відрив між Тимошенко і Порошенком серед усіх опитаних (а не лише серед тих, хто планує йти на вибори) 5%, але це тому, що в дослідженні окремо виділяється Вакарчук, Гройсман, Яценюк та інші. Якщо дивитися на ті опитування, де їх немає, то розрив невеликий – 3%. Я підтримую ту точку зору, що Тимошенко і Порошенко – основні конкуренти, але вони і прагнуть одне одного, бо це змагання, умовно кажучи, старих політиків. Якщо з’являється нова кандидатура, яка позиціонується як нова сила, то програють вони обоє. Хоча зараз опитування показує, що Порошенко програє Тимошенко, це не так однозначно, як здається. Так, зараз недовіра до Президента величезна, але є й величезний антирейтинг Тимошенко. Все буде залежати від тої ситуації, яка буде на час виборів.
У Порошенка є козирі: все-таки економіка зростатиме цього року, 3% – помірковане зростання ВВП. Питання в тому, як це трансформується в гаманцях виборців. Влада може традиційно піти на підвищення пенсій, зарплат, стипендій, якщо буде сприятлива економічна ситуація, навіть додатково не включаючи друкарського верстата. Не відкидаю, що може бути і погіршення економічної ситуації, тому що Україна залежить від зовнішніх ринків, плюс війна, можлива ескалація на фронті. Але Порошенко навіть речі, за які його критикують, буде намагатися представити як власні здобутки. Наприклад створення Антикорупційного суду. Він намагався це подати як свою перемогу, що він зміг переконати в цьому парламент і західних переговорників. Також Порошенко зараз буде чітко позиціонуватися в патріотичній ніші: питання війни, посилення обороноздатності української армії, державність української мови, автокефальна Церква, декомунізація, відновлення історичної справедливості щодо українських діячів минулого. Саме тут він намагатиметься показати, що він не говорив, а зробив. Тому шанси залишаються. Ну і подумаймо про еліти, бізнес-еліти. Бізнес побоюється перемоги Тимошенко, тому що пам’ятає діяльність її першого уряду 2005 року, коли вона заявляла про необхідність масової реприватизації. І економіка тоді пішла вниз. Другий уряд Тимошенко також показав, що її політика – це ручне управління.
– Але в цьому сенсі Порошенко теж доволі авторитарний.
– У випадку з Порошенком це стосується насамперед Коломойського, але націоналізація "ПриватБанку" є виправданою. Це те, чого від нас вимагав Захід. Коломойський таки довів "ПриватБанк" до критичної межі. Порошенко також послабив вплив Коломойського на "Укрнафту", по Фірташу послаблення впливу також виправдане.
Його звинувачують у спробах монополізації влади, але погляньмо, чи вдалося це йому. Так, він намагається розставити своїх людей, розширити вплив, впливати на процес відбору до суду, але його можливості все одно залишаються обмеженими. А коли говорять про Тимошенко, одразу постає загроза монополізації влади. Вона вміє діяти залізною рукою і при цьому переконлива у своїй риториці.
– Якою ви бачите Україну під керівництвом лідерів президентської гонки – Порошенка, Тимошенко та Гриценка?
– За Порошенка будуть зигзагоподібні реформи, які повільно йдуть, але які йдуть. Він намагатиметься поширювати свій вплив на рівні інституцій, не беручи на себе додаткових конституційних повноважень, а розставляючи своїх людей у різних гілках влади. Думаю, монополізація влади йому не вдаватиметься.
Порошенко – це буде продовження того, що є зараз. Причому як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному курсі.
Щодо Тимошенко, експерти ставлять питання, якою буде її політика щодо конституційних повноважень, щодо бізнесу, щодо Росії і урегулювання конфлікту на Донбасі. Бо позиція Порошенка більш-менш зрозуміла, і вона полягає в тому, що формально ми дотримуємося Мінських домовленостей, але за цей час Україна нічого не здала. Щоправда, йдуть переговори про миротворців, які знову можуть поставити питання про виконання Києвом політичної частини угод.
У Путіна є досвід співпраці з Тимошенко. Можливо, вона продовжить те, що зараз робить Порошенко, а можливо, вона буде шукати якісь нові компроміси з Путіним. Бо ми розуміємо, що політика для Тимошенко значною мірою є інструментальною: вона прагне влади і домовляється заради її досягнення і збереження.
Як би не критикували Порошенка за Мінські домовленості, але зараз для Путіна ворог №1 – це Порошенко, бо сам дискурс Порошенка, заяви, підписання указів базуються на декларації прозахідного курсу і розриву з Москвою. Того, що він говорить про Путіна, про Кремль, про «Мордор», Тимошенко не говорить.
Очевидно, перш ніж іти на якісь поступки в конфлікті на Донбасі, у Путіна буде спокуса дочекатися результатів наших виборів. Бо не виключено, що в парламент пройдуть дві популістські сили з проросійськими заявами – «Опозиційний блок» і «За життя», які розширять там своє представництво, і у нього буде більше сподівань, що буде нова конфігурація українського парламенту і уряду.
Щодо Гриценка (а ще більшою мірою це стосується такої постаті, як Вакарчук), то найбільший ризик полягає в тому, чи зможе він контролювати ту вертикаль влади, яка є. Я завжди наводжу приклад, коли в Грузії і Азербайджані, на відміну від інших пострадянських республік, до влади пройшли спочатку не комуністи, а представники дисидентського середовища. В Грузії це був Гамсахурдія, а в Азербайджані це був Ельчибей, але в результаті ці люди просто не змогли проконтролювати ситуацію. Вертикаль розвалилася – і вони були швидко усунуті від влади. Натомість в Грузії повернувся Шеварнадзе, а в Азербайджані Алієв-старший, які самі колись керували республіканськими КГБ, а потім стали першими секретарями компартії цих республік. У варіанті Гриценка я побоююсь, чи вдасться йому створити команду, яка працюватиме ефективно, і втримати вертикаль, бо якраз Гриценко дуже схильний слухати самого себе.
Проте незалежно від того, хто стане президентом, позитивним є те, що в Україні відбулася конституційна реформа, діє уряд, який опирається на парламент, поступово створюється нова судова гілка влади, створюються антикорупційні інституції. Так, вони почали битися між собою, що призводить до падіння рейтингів і тих, і тих, але все одно вони створені. Є активне громадянське суспільство, громадська думка, телеканали не є монополізованими державою. Знову ж таки, якщо говорити про олігархів, то існує певний баланс. Немає Сім’ї, яка була за часів Януковича. І це створює можливості для того, щоб країна залишалася плюралістичною. І якщо говорити про зовнішню політику, то все-таки закладені певні підвалини нашого зовнішнього курсу. Очевидно, що людина, яка стає президентом, може багато що змінити, але далеко не все. І ми пам’ятаємо, де зараз Янукович, який намагався підім’яти все під себе.
– У списку «нові лідери» Святослав Вакарчук набрав 7%. Яка ймовірність того, що він взагалі балотуватиметься, і які шанси має?
– Чи буде він балотуватися, чи ні, це питання до нього. Питання щодо Вакарчука – це команда, це фінансування, яка його програма, чи готовий він сам, бо в нього немає: а) політичного досвіду, б) управлінського досвіду. Якщо він братиме участь у виборах, то може розраховувати на вагомий результат, але для цього йому треба відповісти на всі ці запитання. Між ним і Зеленським не можна ставити знака рівності, тому що у Вакарчука все-таки послідовна громадянська патріотична позиція. І він її демонстрував.
Не можна також відкидати варіанту, коли великі гравці погодяться на проведення конституційної реформи і зменшать повноваження президента, перенісши основний центр сили в парламент. Ми знаємо, що таке вже робилося і що ціна президентського крісла дуже висока, – ця людина отримує великі повноваження, попри те, що вони зменшені порівняно з повноваженнями Януковича і Кучми.
Є сили, які агітують до суто парламентської моделі, в тому числі «Народний фронт». Медведчук теж за парламентську модель. Зараз система збалансована: є президент, є уряд, який спирається на парламентську більшість. Якщо ми послаблюємо повноваження президента до символічного, то ми отримуємо парламент, в якому будуть нестабільні фракції, які будуть за ниточки смикати ляльководи, олігархи, і це може бути мінусом. Такий варіант можливий, але ймовірність його не така висока в тому числі й тому, що для цього треба 300 голосів і голосування на 2-х сесіях. Але час до виборів ще є…
– 6% респондентів сказали, що Євгеній Мураєв може бути новим лідером. Це людина, яка називає політв’язня Олега Сенцова терористом, не вважає Росію агресором і так далі. Як таке можливо?
– Він просто заповнює колишню нішу «Партії регіонів» і Януковича. Насправді це була людина Януковича, але він пробує робити собі «благообразний» імідж, і це, знову ж таки, те, що готові слухати люди на сході і півдні. Звісно, що все це неприємно: і постать, і його канал NewsOne. Так само, коли я чую, що на 112 каналі буде програма «Кандидат», яку вестимуть Шуфрич та Рабінович, які відбиратимуть «нових» кандидатів. Але варто додати, що ніша, в якій працювала «Партія регіонів», все-таки зменшилася майже вдвічі.
– Як у «Опозиційного блоку» та партії «За життя» може бути такий високий рейтинг, враховуючи російську агресію і похідні чинники?
– Це все-таки пояснюється соціально-економічною ситуацією. Люди невдоволені зростанням цін і комунальних тарифів. Але якщо в центрі країни і на заході ці невдоволені повертаються до Тимошенко або Гриценка, то на сході-півдні значна частина повертається до «Опозиційного блоку» і «За життя». В основі цього не стільки проросійськість, а саме соціально-економічна ситуація, і тому що це той виборець, який свого часу голосував ще за «Партію регіонів».
– А як ви пояснюєте високий рейтинг «Радикальної партії» і самого Олега Ляшка?
– Популізм. Якщо Бойко-Рабінович-Мураєв – це більше спадщина «Партії регіонів», там орієнтація на Росію, то Ляшко формально – проукраїнська сила, але реально ми зараз розуміємо, що вона контролюється Ахметовим.
– Якщо опиратися на результати дослідження, то в парламенті опиняється багато різних партій з різними курсами для країни. Чого очікувати від цього складу Верховної Ради?
– Там ще ледь долає бар’єр «Cамопоміч». Рейтинги партії впали, і одне із пояснень – це перетікання електорату до Гриценка. Тому я думаю, що це ще одне застереження союзу «Самопомочі» з Гриценком, бо потім може знизити її рейтинг ще більше. Може пройти фіктивна партія «Слуга народу» із 5,0%. «Свобода» поки що не дотягує, але, можливо, якщо буде якесь об’єднання з іншими націоналістичними угрупованнями, то вона зможе пройти до парламенту. В принципі, майбутній парламент за цими даними стане більш фрагментованим і більш популістським, але це якщо говорити про його формування суто на партійній основі.
Багато що залежить від того, яка буде система виборів. Якщо в основі буде лежати пропорційна партійна система, то результати будуть приблизно кореспондувати з рейтингами, а якщо буде мажоритарна частина, то ми побачимо, що пройдуть мажоритарники, які потім так чи інакше співпрацюватимуть з партією влади.
– Для чого, на вашу думку, реєструється партія «Слуга народу»? Щоб у разі чого збити рейтинг Вакарчука? І як можна пояснити високий рейтинг Зеленського?
– Це не лише тенденція України, ми бачимо її і в інших країнах, де якісь коміки створюють партії, приходять до влади, як в Італії, наприклад. Тобто люди реагують на поп-шоу зірок, які з’являються в політиці, які кажуть, що ми нові політики, ми не такі, як старі, і люди на це реагують. Дійсно, була зареєстрована партія «Слуга народу». Партії нема, а рейтинг вже є. Мабуть, хтось хотів би бачити її в парламенті. І тут є великі підозри, що за цим може стояти власник каналу 1+1, який захоче мати фракцію в майбутньому парламенті. «Укроп» не проходить до Ради, а «Слуга народу» має процент, хоча ніякої роботи, ніякої діяльності нема.
– Тобто Коломойський хоче зробити для себе контролюючу політичну силу в парламенті?
– Можливо. Тут людське питання: як поведе себе Зеленський – талановитий комік. Захоче він грати в цю гру для того, щоб бути шоуменом не тільки в мистецтві, а ще й в політиці, і чи захоче він грати в це заради когось.
– В одному з останніх розслідувань «Схем» зафіксовано, що Зеленський приїздив в Женеву до Коломойського.
– Я не володію цією інформацією. Але буде прикро, коли розумна людина почне виконувати роль чужої ляльки.
– Який оптимальний план для таких партій, як «Демальянс», «Самопоміч», «Хвиля» та інші, враховуючи їхній низький рейтинг?
– Як на мене, потрібне об’єднання. Ми бачимо, скільки розмов про це і які результати, на жаль. Насправді була б потреба створити силу, яка б об’єднала саме активістів Майдану. Вони не встигли на вибори 2014-го, але треба було далі працювати, щоб створювати таку силу. Якщо б до «Демальянсу» приєдналася «Сила людей», наприклад, а вийшло так, що кожен почав створювати свою силу, і ми бачимо результат, коли до об’єднання не доходить.
– «Рух нових сил» має шанс без Саакашвілі?
– Він і з Саакашвілі не мав шансів, бо до скандалу він мав 1,8%. А зараз я навіть не дивився на рейтинги, бо вони дуже низькі.
– У 2017-му «Національний корпус», «Свобода» та «Правий сектор» підписали об’єднавчий меморандум. Які шанси у цих націоналістичних сил?
– Вони підписали декларацію про співпрацю, але треба ж іти під одним партійним прапором. Не впевнений, що їхнє об’єднання є реальним. Очевидно, що найбільші рейтинги має «Свобода». Чи погодяться інші іти під прапором «Свободи» – це знак запитання.
– Якщо пофантазувати, який виборчий розклад для України був би ідеальним? Кого Україна потребує зараз?
– Україні потрібні сильні програмові партії, які не орієнтуються на одного лідера і які не створюються під вибори як проект чи телепроект. Це потрібно було б для сталості парламенту. При цьому у нас немає ні чіткої ліберальної сили, ні правоцентристської, ні соціал-демократичної сили. Насправді ідеологічних партій у нас фактично немає, і це недобре. Після Помаранчевої революції були сподівання, що буде потужна правоцентристська сила «Наша Україна», що соціалісти Мороза стануть соціал-демократами, але все розвалилося, тому наш спектр взагалі дуже важко класифікувати за стандартною політичною схемою «ліва-права».
– Але на Заході зараз також багато партій з гібридною ідеологією?
– Вони є, і в деяких країнах відбувається переструктуризація, як ми бачимо в Італії. Та все одно Великобританія – це лейбористи-консерватори, Німеччина має усталений політичний спектр. Якщо ми подивимося на Іспанію – є ліві, лівий центр і правий центр. У Франції відбулося переструктурування через останні вибори Макрона, тобто все одно зміни відбуваються, але ми можемо оперувати в таких категоріях лівий, лівий центр, правий, правий центр. У нас це дуже умовно. Наприклад, на правий центр претендує і БПП, і «Народний фронт», і «Батьківщина», хоча, скоріш за все, остання – лівоцентристська. Соціал-демократичний спектр у нас взагалі відсутній. В ідеалі для мене була б стабілізація української політичної системи. Навряд чи це відбудеться на цих виборах. Хотілося б мати політичні сили, в яких основну частину не становитимуть люди бізнесу, які орієнтуються на владу і їм ця політсила потрібна тільки для того, щоб підтримувати канал зв’язку з владою для того, щоб захищати власний бізнес. Це шлях в нікуди. Коли в нас будуються політичні партії, то питання, який бізнес за цим стоїть і які привілеї хоче отримати в парламенті та при владі.
Але найголовніше, що вибори будуть конкурентними. І те, що ми не можемо передбачити їхнього результату, це добре, і свідчить про те, що в Україні вибори важливі, важлива роль виборців і все залежить від того, як вони проголосують. Для перемоги недостатньо мати телерекламу, гроші, адмінресурс. В історії України було багато прикладів, коли такі сили програвали або навіть не опинялися в парламенті. Все-таки люди зважають на те, які є політики і хто за ними стоїть, українці мають відчуття не голосувати за псевдопроекти. При всіх проблемах країна змінилася, законодавство приймається, повільно, але йде процес створення інституцій, йде процес децентралізації, в рази зросли бюджети на місцях. Ризики на цих виборах великі, бо поруч Росія, яка неодмінно намагатиметься дестабілізувати ситуацію в Україні, вплинути на ці вибори, отримати для себе користь. Але не можна опускати рук і, тим більше, посипати голову попелом.
Розмовляла Дарія ГІРНА