Англійський соціолог Ентоні Ґіденс відзначив стійку тенденцію до зростання впливу телебачення на суспільство впродовж останніх десятиліть. Однак невідворотним є і вплив у зворотному напрямку - суспільство також певною мірою визначає програмну політику телебачення. Адже якщо канали взагалі не зважатимуть на запити й потреби глядачів, їх просто не будуть дивитися.
Як взаємодіють телебачення та суспільство в Україні? Чи намагався хтось справді вивчати реальні запити вітчизняної телеаудиторії? Яких змін зазнав ефір після Революції Гідності? Про це, а також про особисті теле-смаки - у коментарях українських соціологів.
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.
«ОБ'ЄКТИВНІСТЬ» ПЕВНОГО КАНАЛУ ВЕЛЬМИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ОСОБИ ВЛАСНИКА»
Володимир ПАНIОТТО, генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології, професор кафедри соціології НаУКМА, доктор філософських наук:
- Я дивлюся телевізор, зокрема новини, ток-шоу - інколи навіть через силу. Лише таким чином можна дізнатися, як саме формуються соціальні настрої. За нашими даними, близько 90% новин люди дізнаються саме завдяки телебаченню. Часто, прочитавши щось в Інтернеті, українці чекають на «офіційне» підтвердження цієї інформації в телевізорі. Особисто я люблю Animal Planet, зокрема програми про кішок, також - про боротьбу сумо на каналі «Боец». Український канал «Культура», на жаль, доволі нудний, він дуже програє російському, який я раніше часто вмикав. Разом із дружиною-піаністкою нерідко дивимось французький канал класичної музики Mezzo. На українських загальнонаціональних каналах такого контенту, зокрема опери чи концертів симфонічної музики, здається, взагалі немає.
На замовлення каналів в Україні періодично проводять соціологічні дослідження щодо запитів телеаудиторії, але зазвичай ми не маємо права розголошувати їхні результати. Складно однозначно сказати, чи справді канали більшою мірою намагаються задовольнити запити глядача, або ж навпаки - пробують нав'язати йому власні смаки. Очевидно, що має місце вплив як в один, так і в другий бік. Звичайно, якщо ТБ взагалі не враховуватиме вподобання аудиторії, воно втрачатиме рейтинг. Щоб трансформувати смаки глядачів у певному напрямку, канали змінюють свій контент дуже поступово. Особливо добре це помітно, коли канал намагається знищити або ж навпаки «відбілити» репутацію якогось політика. Зазвичай це робиться дуже обережно, потроху. Залежно від сфери (наприклад, музика або політика) різняться технології й коефіцієнти впливу - каналів на аудиторію і аудиторії на канали. Звичайно, ідея «виховання» глядача у тій формі, у якій вона втілювалась за радянських часів, сьогодні, в ринкових умовах - практично неможлива.
Якщо порівнювати українське телебачення з російським, можна сміливо стверджувати, що перед нами зразок об'єктивності. Проте, очевидно, що «картинка», яку вони створюють, не є ідентичною реальності. Візьмімо до прикладу нинішній рівень корупції. Наші дослідження показують, що він дещо знизився, принаймні точно не зріс. Адже ситуація сьогодні невизначена й доволі ризикована для потенційних корупціонерів - зріс рівень публічності, змінюється законодавство. Навіть якщо більшість із них залишилась на своїх місцях, можна припустити, що вони зараз займають вичікувальну позицію. Однак за часів Януковича канали, які здебільшого були контрольовані владою, тему корупції взагалі замовчували. Натомість зараз про це можуть говорити всі охочі. Крім того, влада тепер не така монолітна, як раніше, й часто критикує сама себе. Не дивно, що приблизно 50% респондентів нині стверджують, що рівень корупції не змінився, а 40% навіть переконані, що він зріс. Бачимо також, що «об'єктивність» певного іншого каналу вельми залежить від особи власника.
Як соціолог, я не маю підстав стверджувати, що після Революції Гідності українське суспільство зазнало якихось радикальних змін. Можемо відзначити хіба що декілька параметрів, зокрема зростання рівня патріотизму та підтримки ідеї європейського вибору України. Не дивно, що говорити про якісь радикальні зміни в сітці мовлення українських каналів також не доводиться. Із позитивних тенденцій можна назвати певне послаблення контролю над телебаченням, зменшення рівня заангажованості. Щодо художньої площини, то особливих трансформацій я не помітив.
«ТРЕБА БІЛЬШЕ ПОКАЗУВАТИ ІСТОРІЇ УСПІХІВ КОНКРЕТНИХ ЛЮДЕЙ»
Iрина БЕКЕШКIНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Iлька Кучеріва, кандидат філософських наук:
- Маю вкрай мало часу на телебачення. Переважно я його не дивлюся, а слухаю - зокрема новини. Паралельно ж займаюсь іншими справами - прибираю, готую. Мені здається, саме такий «перегляд» програм - доволі поширена сьогодні практика. Багато хто нині взагалі відмовляється від телебачення. Найперша об'єктивна причина цьому - Інтернет. Останні новини тут можна дізнатися значно раніше. Телевізор дивлюся, щоб дізнатись, як ті чи інші події інтерпретують канали, що належать різним олігархам, - «1+1» дуже відрізняється від «Інтеру»... Спостерігати, як олігархи чубляться між собою на екранах, навіть трохи весело.
Щодня вмикаю «Йогу з Кариною Харчинською» на каналі Maxxi TV, займаюся разом із нею. Це - хороша практична програма. Взагалі в ефірі не вистачає передач, які б пояснювали людям різні практичні речі. «Школу доктора Комаровского» дивляться ті глядачі, в яких є діти, - вони можуть знайти тут якусь корисну інформацію. З тієї ж причини глядачі вмикають кулінарні програми. Бракує аналогічних практичних передач на соціальну тематику - наприклад, про те, куди звертатися, щоб захистити власні права. Адже в нашому житті чимало ситуацій, за яких ми можемо виявитися абсолютно безправними. Наприклад, в Україні дуже непросто зареєструвати власну земельну ділянку. Тут стала б в пригоді порада юриста. Про такі випадки можна прочитати в Інтернеті, але на телебаченні цього жанру бракує.
Ми не бачимо на екрані громадських організацій - лише окремих активістів. Було б корисно, якби вони розповіли в ефірі, чим, власне, займаються, поділилися досвідом. В Україні є чимало доволі активних громадських організацій, але широкий загал про них знає мало - адже, якщо чогось немає в «ящику», цього, вважай, не існує. Особливо доречними такі програми були б на регіональному телебаченні.
Політичні ток-шоу не дивлюся через брак часу. Навіть ті, в яких беру участь сама, - бо ніколи собою не задоволена. На жаль, на українському телебаченні майже немає української культури - відповідно, здається, що її немає взагалі. Хоча, насправді, це не так - маємо багато нових цікавих вистав, книжок. Інколи вмикаю канал «Культура», але там все якесь старе, неактуальне... Не залучена до ефірів і наукова спільнота. Але тут є також інша об'єктивна проблема - мало хто з науковців здатний доступно розповісти про те, чим займається, й зовсім немає журналістів, які б могли про це запитати... Багатьох серйозних експертів журналісти просто не знають - адже у кожного є свій обмежений список, який він видзвонює. Скільки разів мені вже доводилося «відбиватися» від коментарів, пояснюючи, що я не спеціаліст у тій чи іншій темі. А ще - на телеекранах дуже мало позитиву. Вважаю, що ми маємо більше показувати історії успіхів конкретних людей. І долати таким чином свій комплекс неспроможності - повірити у власні сили. Люди повинні зрозуміти: якщо ми всі разом об'єднаємося й діятимемо спільними зусиллями, то зможемо досягнути всього.
«ПЕРШІ ТЕЛЕКАНАЛИ, ЯКІ ЗАПРОПОНУЮТЬ ЯКІСНИЙ ПРОДУКТ,
ОДРАЗУ ВИРВУТЬСЯ ВПЕРЕД»
Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Iнституту соціальної та політичної психології НАПН України, доктор психологічних наук:
- По телевізору дивлюся переважно новини - ТСН на «1+1» або «Вікна-Новини» на «СТБ», бо ці програми виходять в ефір у найбільш зручний для мене час. Ось майже й усе... Інколи спорадично можу подивитися якийсь фільм, серіали терпіти не можу. Розважальні передачі мені також не цікаві. Але, оскільки я вивчаю масову свідомість, намагаюся загалом орієнтуватися, що здебільшого дивляться люди в Україні, тому часом можу подивитися, наприклад, частину передачі «Х-фактор» або «Холостяк». Ще періодично вмикаю англомовний France 24 - щоб підтягувати свій рівень мови. Загалом на вітчизняному телебаченні мені найбільше бракує сучасних якісних україномовних передач. Якщо 20 років тому я був переконаний, що з часом вони з'являться, то сьогодні песимізму в мене значно більше.
Вплив між телебаченням та суспільством взаємний. На жаль, не пригадую, щоб останнім часом проводились якісь глобальні дослідження запитів української телеаудиторії - переважно вони мають доволі специфічний характер. На мою думку, канали орієнтуються передусім на запити більшості й майже відмовилися від своєї місії формувати смаки і потреби громадян, піднімаючи їх на якийсь вищий рівень. Водночас велику роль, вочевидь, відіграють смаки та вимоги самих медіа-власників. Масова культура, яка присутня нині на ТБ, справді задовольняє смаки великої частини суспільства. Але відтінок похабщини, який ми бачимо на екрані, це великою мірою втілення особистих смаків телеменеджерів, яких наймають власники. Саме їм імпонує такий «стиль» телебачення.
Інформаційний простір України вже давно заполонила російськомовна попса. Вона домінує навіть на заході України. Україномовна масова культура практично відсутня. Це - велика проблема, оскільки абсолютна більшість аудиторії не заперечує. Звісно, частина людей просто не слухає і не дивиться такий контент, але більшості - байдуже. Саме тому складається враження, що такий підхід відповідає запитам суспільства. У 90-х роках у респондентів запитували, якою мовою вони хочуть слухати пісні, приблизно 20% відповідало - українською, 20% - російською, а решта говорили - обома. Сьогодні ситуація дуже змінилася на користь української мови, але в ефірі відображення це не знайшло. Водночас люди не виявляють активності, вони не готові публічно засвідчувати свою позицію - не скаржаться, не телефонують на студії.
Оскільки масова культура в Україні низькопробна, виникає запитання, що роблять ті 10-20% глядачів, у яких є потреба на якість. Вочевидь, ця меншість, не знайшовши свого контенту на екрані, шукає його в Інтернеті, інших джерелах. На жаль, інтелектуальній публіці ще й традиційно бракує солідарності, тому вона не здатна ефективно захищати свої інтереси. Звісно, справа ще й у тому, що хороший контент коштує дорожче. Водночас я впевнений, що перші телеканали чи радіостанції, які запропонують якісний продукт, одразу вирвуться вперед.
