В політиці декомунізації важливі її незворотність і зміни у свідомості людей

Такої спільної думки дійшли учасники дискусії «Шостий рік декомунізації: підсумки та прогнози», які обговорили результати опитування про ставлення українців  до заборони символів тоталітарного минулого,  проведеного  Фондом «Демократичні ініціативи» імені Кучеріва разом із Київським міжнародним інститутом за участі фахівців Українського інституту національної пам'яті.

Третина українців засуджують СРСР як комуністичний тоталітарний режим

Третина громадян України засуджують Радянський Союз як комуністичний тоталітарний режим, що здійснював політику державного терору,  – розпочав презентацію даних аналітик  Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Кучеріва Сергій Шаповалов.

«Близько 34% ставляться до цього позитивно. Схожа за розміром частка людей ставиться до цього негативно – 31%. І ще приблизно третині громадян або байдуже – 15%, або важко сказати – 19%», – сказав він.

У Західному регіоні більше тих, хто погоджується із засудженням СРСР, у Центральному – думки розділилися майже навпіл, на Сході та Півдні дещо більше негативних ставлень. А от щодо вікового розподілу, то серед різних вікових груп частка тих, хто засуджує СРСР, приблизно однакова. Ті, хто більше не засуджують,  лише у віковій категорії старше 60 років.

«Що насправді дуже важливо - що зростає кількість тих, кому байдуже. Серед наймолодшої категорії, 18-29 років, близько чверті людей говорять, що їм ці проблеми байдужі. І, навпаки, серед старших вікових категорій, тих, кому байдуже, найменше – близько 10%. Що відбувається? Молоде покоління зростає байдужим до цих питань і замість того, щоб переміститися в категорію тих, хто засуджує СРСР, вони переміщаються в категорію тих, кому байдуже», – зауважив Шаповалов.

Він наголосив, що це стосується загальношкільної освіти.

«Це велике питання, який зміст нашої освіти з історії, яким чином це викладається – чи виникає симпатія до того, що наші школярі вивчають, чи це стає для них просто набором фактів, з якими вони себе не асоціюють, не відчувають, що це про них», – зазначив аналітик.

Водночас близько половини громадян України підтримують визнання діячів Української народної республіки борцями за незалежність України.

 «Тут ми бачимо справді позитивний консенсус серед українців. Близько половини наших громадян ставляться до цього позитивно – 48%. Негативно – лише 16%. Решта відповіли, що їм байдуже або важко сказати. Тобто це люди, які можуть змінити свою думку і з якими треба працювати», – зазначив  Сергій Шаповалов.

А от перейменування населених пунктів  майже половина українців не схвалює.  

 «Перейменування населених пунктів – це, напевно, той захід державної політики, який викликав найбільше негативних ставлень. 44% ставляться до цього негативно. Позитивно – 30%. Ще близько 20 відсоткам це байдуже», – сказав аналітик.

Діячі УНР та воїни УПА вже у нашому пантеоні героїв

Результати опитування неоднозначні, але прогрес є, зазначив  Олексій Гарань, професор політології НаУКМА, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

 «Ми пам'ятаємо, як на початку 90-х років важко йшла реабілітація діячів УНР –  Грушевського, Винниченка, Петлюри.  Зараз ми бачимо, що це сприймається у суспільстві нормально,  в тому числі і на сході країни. Уявити, що більшість українців вважатиме учасників УПА борцям за визволення України, тоді було практично неможливо. Це питання розколювало суспільство. А тепер воно має більшість прихильників по країні, і лише на сході України ділиться приблизно порівну. І сьогодні ці діячі вже в нашому пантеоні героїв», – каже науковець.

У ставленні до  історичного минулого та Сталіна Україна й Росія ідуть у різних напрямках

 «Коли ми запитуємо  абстрактно, чи підтримуєте ви процеси декомунізації,  50% громадян в опитуванні 2019 року відповідали,  що підтримують, а третина, що не підтримує. Якщо це не викликає незручностей, то люди здебільшого підтримують ініціативи влади з декомунізації», –  долучився до розмови Володимир Паніотто, директор Київського міжнародного інституту соціології.

Він навів приклад опитування жителів Кропивницьокого, які 2016 року більшістю голосів – 80% – були категорично проти перейменування свого міста.

За два роки  розподіл голосів змінився:  19% цілком підтримували перейменування,  24% –  підтримували цю ініціативу загалом, хоча воліли б іншої назви, і вже 50% (а не 80%)  вважали, що треба було залишати стару назву Кіровоград.

«Але за два роки на 30% противників  перейменування менше – це вже суттєві зрушення», – прокоментував Володимир Паніотто.

Зміни є, і якщо порівнювати ситуацію з Росією, каже соціолог. Половина українців не шкодує про розпад  СРСР (шкодують лише 33%), тоді як в Росії таких 65%.  Ще виразніша різниця у ставленні до   Сталіна.  Якщо 2012 року в Україні позитивно ставилися до цієї постаті 23%, і  його прихильників було лиш на 5 % менше, ніж в Росії, то сьогодні в Україні  таких залишилося 14-16%, тоді як в Росії ця цифра постійно зростає. Сьогодні  там Сталін  стає національним героєм, де 52%  ставляться до нього позитивно.

 «Ми бачимо, що Україна й Росія в питаннях історичного минулого рухаються в різних напрямках – і цьому сприяє політика декомунізації.  Але заходи з декомунізації не повинні бути формальними», – зауважив Володимир Паніотто.

Програма декомунізації, на думку соціолога, має орієнтуватися на кінцеві показники у свідомості людей,  а не на кількість перенайменувань чи повалення ідолів. Перед тим,  як скидати пам'ятники, має бути на певний час поставлено «щит» – розповісти людям про цю постать і  його злочини.

«Адже важливі не темпи декомунізації, а їх незворотність, – каже Володимир Паніотто. –  Методи донесення інформації мають бути розширені, це не має бути якийсь символічний  простір. А кінцевий результат – це зміни у свідомості людей».

А ще Володимир  Паніотто запропонував колегам виробити стандартизовані запитання, які можна було б  моніторити на постійній основі і стежити за динамікою  ставлення українців до  реформи декомунізації.

Ленінопад – природне явище

Таким  природним і неформальним явищем був ленінопад  у 2014 році, який розпочався внаслідок Євромайдану та інших змін у країні, в тому числі і на сході, –  додав Олексій Гарань.

 «Мені розповідали, як в одному з прифронтових  містечок стояв пам'ятник Леніну, і в одну ніч він  завалився, –  пригадав політолог. –  Приїхала поліція і почала розслідування. А це було ще до закону про декомунізацію. Тоді керівник місцевої влади пояснив,  що був обстріл і була буря, і все це наклалося, й пам'ятник Леніну впав, не ставити ж його назад. Тобто люди  не чекали, коли громадська думка зросте до 50%, а зробили свою справу».

 На думку Олексія Гараня, у суспільстві зазвичай великий відсоток байдужих і тому не завжди резонно чекати, коли думка суспільства зміниться.

«Якби так чекали в Німеччині, коли робилися денацифікація,  можна тільки уявити, на  скільки часу вона розтягнулася б, –  порівняв ситуації науковець. – Але до людей  справді треба доносити цю політику, проводити роз'яснення, обрахувати наперед і доводити  свою думку».

За роки декомунізації демонтовано більше 1300 пам’ятників Леніну

За п'ять років дії закону про декомунізацію в Україні змінено понад 51 тисяч об'єктів топоніміки, під тисячу населених пунктів,  26 районів, 75 закладів освіти, понад 30 залізничних та морських портів тощо. Понад 2,5 тисячі монументів  і пам'ятних знаків із комуністичною  символікою були демонтовані й прибрані з публічного простору, із них  1300 – це монументи Леніну. Про це повідомив Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті.

Він наголосив, це було зроблено відповідно до закону, але фактично це і данина пам’яті, історична справедливість щодо тих людей, які були замучені, вбиті комуністичним режимом.

«За сучасними дослідженнями, йдеться про близько 20 мільйонів людей, які були замучені, вбиті тоталітарним комуністичним режимом. Відповідно всякі публічні символи, пам’ятники, пов’язані з якимись борцями за комунізм, – як Кірову, Петровському, які обидва причетні до встановлення комуністичної влади, до командування загонами, що вбивали місцевих людей, які були проти радянської влади, і відповідно причетні до поширення цієї влади, її наслідків – як ГУЛАГ, Голодомор, приховування наслідків Голокосту, депортація – це все на совісті тих людей, як були в партійній верхівці, КДБ…», – зазначив голова УІНП.

Антон Доробивич  так само наголошує: комунікація, освітній процес, діалог із суспільством – це те, що призведе до докорінних, глибоких змін у декомунізації.

«Це те, над чим в першу чергу треба працювати. І тут не йдеться про якусь пропаганду і створення демонічних образів, а йдеться про те, щоб називати речі своїми іменами, говорити про все, що нам не подобається в Радянському Союзі. Говорити правду, і цього достатньо, щоби люди просто ніколи більше не хотіла мати з тим справу», – каже він. Для цього, за його словами,  має бути якісний культурний продукт, який найкраще донесе людям інформацію про «систему цінностей»  Радянського Союзу – доноси одне на одного, ГУЛАГ, КДБ, НКВД та інше.

Цим мають займатися не тільки органи влади, а й небайдужі громадські активісти, культурні діячі, щоб  суспільство ставало здоровішим і не озиралося назад, наголосив Антон Дробович.

 «Бо якщо цим не займатися, залишатимуться такі показники – третина «за», третина  «проти» і третина невизначених. Потрібно боротися за цю третину,  яка не визначилися, і доносити до неї  правдиву інформацію. А тих, хто сумує за комуністичним минулим, переконувати в зворотному, адже переважно через непоінформованість про  злочини  тоталітаризму вони виступають за нього», – закликав голова Українського інституту національної пам’яті.

Він також повідомив, що Верховна Рада  сьогодні не має ніяких перешкод для того, щоб здійснити перейменування Кіровоградської та Дніпропетровської областей цього року.

«Зараз м’яч на стороні Верховної Ради. Всі бажаючі, всі зацікавлені громадяни — йдіть до своїх народних депутатів і кажіть “шановні народні обранці, будь ласка приймайте рішення», — сказав  Антон Дробович.

Він нагадав, що Конституційний суд в лютому минулого року виніс рішення, що обидва законопроекти про перейменування областей конституційні.

Постаменти не повинні залишатись порожніми

Прибирання пам'ятників з публічного простору без освітньої роботи немає ніякого сенсу, погоджується з колегами  Вадим Поздняков, голова ГО «Декомунізація. Україна» –  оганізації, яка провадить декомунізаційні заходи на Харківщині. 

 «Не тішать результати опитування серед молоді,  бо  в її колах ми бачимо тенденцію до збайдужіння, – ділиться думками громадський активіст. –  Справа в тому, що ми недопрацьовуємо, не заходимо в популярні молодіжні соціальні мережі, не виготовляємо і не поширюємо просвітницькі ролики та фільми. А їх має бути  дуже багато. І цим мала би займатися й держава в тому числі».

Декомунізація має відбуватися не тільки в публічному просторі, а спочатку в головах  людей, зауважує Вадим Поздняков. Скидаючи пам’ятники комуністичного минулого, треба пропонувати  на ці постаменти своїх героїв, адже в кожному селі чи містечку були видатні постаті, які розвивали свій край.  

«Дуже багато людей  не проти декомунізації, а  проти того, що в їхньому селі демонтували  пам'ятники,  а нічого навзамін не ставиться, – передає докори людей громадський активіст. –  Люди цим незадоволені. Постаменти не повинні залишатися порожніми. У будь-якому разі треба заповнювати їх і вшановувати пам’ять своїх героїв».

Саботаж на рівні місцевої влади також виявляється саме з причини нерозуміння процесів декомунізації, каже  Вадим Поздняков.

 «Але і з місцевою владою можна працювати, іноді все це відбувається на особистих контактах. Треба виїжджати у  райони і пояснювати все на місцях. Причому це мають робити фахівці, скажімо із того самого Українського інституту національної пам’яті. Люди у невеликих містечках люблять увагу центральних інститутів і вони будуть прислуховуватися і сприймати це як крок назустріч», – переконаний голова ГО «Декомунізація. Україна».

Є закон, і його треба виконувати

Дмитро Браславський,  співзасновник громадської ініціативи «Паперовий фронт», загострив увагу на проблемі вибірковості виконання Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів».

 «Посадовці на щось заплющують очі, на щось – ні, самі визначають, які питання більш пріоритетні, які менше», –  зауважив громадський активіст.

Він розповів, що, наприклад, у Слов’янську зафіксувано всі  об'єкти з комуністичною символікою і надіслалано до місцевої  влади звернення про їх демонтаж  чи перейменування.

«Ті об'єкти, які можна було демонтувати без звернення, прибрані. Але  в місті  залишається  понад 10 об’єктів,  перейменування яких саботується. Серед основних «відмазок» місцевої влади  – це відсутність фінансування,  проведення опитувань серед людей, щоб потім сказати, що вони проти, або ж  пошук  у  горе-героях якихось позитивних характеристик», – розповідає громадський активіст. І тут же додає –  в такому разі можна звертатися до суду, адже є закон,   і його треба виконувати.

 «Бо насправді чиновники бояться розслідувань  і кримінальних проваджень. Одного зареєстрованого провадження в тій же Одеській області у Кіровоградському районі, де стояло три Леніна, вистачило,  щоб одного Леніна демонтували», –  навів приклад  він.

Боротьбу за перейменування вулиць і демонтаж об’єктів з комуністичною символікою Дмитро Браславський називає «паперовим фронтом», власне як і названа його організація.

 «Це насправді паперовий фронт,  написання постійних звернень… І писати їх потрібно правильно, бо інакше  ідуть відписки. Є об'єкти, над якими треба було працювати рік, щоб відбулися  якісь зрушення. Бо особисті прийоми до чиновників не працюють, треба все фіксувати на папері. Думаю, що це ще затягнеться  на років п'ять. Тому що майже щотижня ми знаходимо новий об'єкт – розміри пропаганди, які вибудовувалися під час радянського періоду, неосяжні, армія цих пам'ятників чимала»,  – каже  Дмитро Браславський.

 «П'ять років займатися паперовим фронтом –  це ще оптимістична перспектива,  – прокоментував Антон Дробович. –  Бо в таких  питаннях, як формування пам'яті та ідентичності,  викорінення радянських догм потрібні десятиліття, як це робив  Радянський Союз упродовж 70 років, спотворюючи нашу історичну пам’ять».

І третина підтримки процесів декомунізації, зважаючи на результати соціології, на його думку,  «це достатнє підґруннятя для того, щоб  брати на себе ризик і ухвалювати рішення, які допоможуть майбутнім поколінням не жити в країні, де їх вбиватимуть, засилатимуть в концтабори, розстрілюватимуть і змушуватимуть їсти землю голоду».  

«Це неприпустимо. Тому заради  цього майбутнього,  позбавленого комуністичної спадщини,   ми повинні послідовно зробити цю роботу», – підсумував Антон Дробович.

______________________________

Прес-конференція «Шостий рік декомунізації: підсумки та прогнози» проводиться Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалів заходу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.