Володимир Василенко: Наслідки Голодомору 32–33-х років для українців були катастрофічні, адже нація відчуває їх і нині
Як багато й глибоко українці знатимуть про трагедію Голодомору – це питання державної політики. Так вважає Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор НУ «Києво-Могилянська академія» Володимир Василенко, який взяв участь у круглому столі «80-ті роковини Голодомору – уроки минулого для майбутнього». Саме тому громадськість має чинити тиск на владу, щоб вона щодо проблематики Голодомору зайняла проукраїнську, державницьку позицію. «Адже це питання і національної ідентичності, і нашої гідності та честі, і виховання в національному дусі нашого майбутнього покоління, і формування громадянського суспільства патріотами нашої країни», – наголошує правник.
Володимир Василенко акцентував, що наслідки Голодомору 32–33-х років для українців були катастрофічні, і нація відчуває їх донині. «Переважна більшість селян в Україні була українцями, а переважна більшість українців була селянами, тоді ж винищувались одночасно і українці, і селяни, – пояснює професор. – Питому частину української нації знищили свідомо. Грабунків, переслідувань, вбивств зазнавали найпродуктивніші представники нації, так звані куркулі, здібні люди, які нормально вели господарство. Але поряд з цим було винищено значну частину української еліти, інтелігенції. Після голодомору й усіх супутніх репресій українська нація була позбавлена нормальної структури».
Науковець вважає, що попри те, що Україна відновила свою незалежність у 1991 році, неструктурованість нації відчувається й сьогодні. «Наприклад, кажуть, що немає нині еліти в Україні, – доводить свою думку Володимир Василенко. – Ні, еліта – є, просто внаслідок радянського і комуністичного режиму в українців весь час виховувався комплекс страху і меншовартості. І це ще один страшенний результат Голодомору».
Таким самим лихим наслідком Голодомору науковець вважає те, що після трагедії 30-х Україна на певний час перестала співати. «Цей жахливий факт підтверджують дослідники, – каже професор. – Справа в тому, що українці – унікальна нація, яка за свою тисячолітню історію створила таку кількість, якої не народила жодна нація. Називають цифру у 200 тисяч пісень, а знаний народознавець Іван Гончар, свого часу казав, що їх 700 тисяч. Але в ті лихоліття українська пісня завмерла. Тоді як пісня це все – вона зберігає історичну пам’ять, передає її з покоління в покоління».
Володимир Василенко вважає, що власне те, що українську пісню, як і українську мову, блокують і сьогодні, це є прямим відлунням тих часів, але вже сучасним «культурним геноцидом». «Це робиться навмисне, – каже науковець. – На українських радіостанціях присутні лише 2% українських пісень. В державі, де 78% населення – українці. Жахлива ситуація, і знову-таки вона є певним наслідком тієї політики, яка була спрямована на витіснення всього українського з найважливіших сфер суспільного життя».
Володимир Василенка зазначає, що у юристів немає жодних сумнівів у тому, що Голодомор це геноцид нації. Відповідно до Міжнародної конвенції ООН 1948 року, яка дає визначення геноциду, події останніх місяців 32-го року та першої половини 33-го року однозначно слід трактувати геноцидом.
«Голодомор був організований навмисно, – розповідає науковець. – Якщо проаналізувати акти режиму 30-х років, то вони є прямим доказом того, що в українських селян силоміць вилучали збіжжя, виконуючи плани врожаю, встановлені державою. Документи містили прямі вказівки вилучати всі їстівні запаси. Крім цих прямих доказів, існує ціла система непрямих. Наприклад, у розпал голоду українським селянам заборонили виїздити за межі України, що позбавляло людей можливості шукати харчі для порятунку. До голів колгоспів, які намагались уберегти людей, вживались каральні заходи. В державних запасах зберігалась значна частина збіжжя, яке можна було використати для порятунку селян, але цього не було зроблено. Величезні обсяги зерна відправлялись за кордон, тоді як в Україні вмирали мільйони. І насамкінець, комуністичний тоталітарний режим оголосив голод неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від будь-якої допомоги, яку пропонували з-за кордону. Штучний характер голодомору підтверджує і той факт, що він був контрольований – як почався у чітко визначений період, так і завершився у визначені строки шляхом видання певних актів».
Говорячи про юридичні аспекти цієї трагедії, Володимир Василенко привернув увагу до того, що в 2006 році Верховна Рада України ухвалила закон, який кваліфікує Голодомор як акт геноциду. СБУ, вивчивши численну кількість архівних матеріалів, 22 травня 2009 року порушила кримінальну справу за фактом голодомору в Україні й, відповідно до національного кримінально-процесуального законодавства, передала її в Київський апеляційний суд. І хоч суд у 2010 році ухвалив постанову про припинення кримінальної справи за фактами Голодомору і геноциду (тому що мертвих не судять – пояснив В. Василенко), проте цінність цього документа – непересічна. «Адже він підтверджує доведеність факту штучного голоду в Україні і відповідність цього злочину всім ознакам геноциду», – підсумував науковець.