Ясники
Перегляди: 4162
30 квітня 2006

Ясник 22. Вступ України до НАТО оздоровить та покращить відносини України з Росією

Реакція Росії на розширення НАТО — один із важливих міжнародних наслідків вступу до НАТО нових членів. Основною причиною протидії Росії розширенню НАТО є не шкода інтересам безпеки Росії внаслідок розширення НАТО, на чому офіційно наголошує сама Москва, а бажання Москви запобігти центральній ролі у сфері безпеки в Європі організації, до якої Росія не належить.

Сьогодні відносини Росії з НАТО, оформлені Основоположним Актом Росія–НАТО від 2002 року та Радою Росія–НАТО, забезпечують Росії право голосу у справах консультації з ключових проблем безпеки, які не стосуються території відповідальності Альянсу. Водночас Росія не має права вето на рішення Альянсу. Жодної загрози для безпеки Росії вступ України до НАТО не може нести. Конституція України, для зміни якої треба 300 голосів парламентарів із 450, забороняє розташування на території України іноземних військових баз, роблячи єдиний виняток для Чорноморського флоту Росії лише до 2017 року. Отже, вступ України до НАТО може бути лише “паперовим”, тобто без розміщення на території України будь-яких військових баз. Це саме стосується й приєднання до НАТО держав Центрально-Східної Європи, на території яких не було відкрито жодної військової бази НАТО і армії яких не здатні становити загрози безпеці Росії. Більше того, за умов сучасних ракетних озброєнь наявність чи відсутність військових баз суттєво не впливає на результат глобального протистояння. НАТО не розташовує значні контингенти звичайних збройних сил чи ядерну зброю на території нових членів та заявляє, що не планує цього робити. Тобто, по суті, Росія остерігається зовсім не військових можливостей НАТО, а втрати зони свого впливу. Розширення НАТО справді створило бар’єр для відновлення влади Росії в Центральній і Східній Європі. Поширення НАТО на країни Східної Європи робить для Росії значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії менше шансів бути успішною у тривалому протистоянні із Заходом, аніж їх свого часу було в СРСР. Отож, реакція Росії на вступ до НАТО країн Східної Європи, і зокрема України, може лишатися гострою лише дуже обмежений час. Саме так, як це мало місце щодо держав Східної і Центральної Європи. Водночас розширення НАТО вже послабило можливості геополітичного тиску з боку Росії на країни колишнього СРСР.

Перед розширенням НАТО в Україні звучала думка, що Росія спробує дістати компенсацію за розширення НАТО у вигляді посилення свого геополітичного впливу на окремі держави СНД. Однак на практиці поширення НАТО, навпаки, зміцнило незалежність країн СНД. Можна стверджувати: вступ до НАТО України, як і у разі держав Центрально-Східної Європи, спричинить прагматизацію і довгострокове поліпшення відносин з Росією. Росія розумітиме безперспективність спроб встановити свій вплив над Україною і змушена буде розвивати відносини, що визначаються не логікою боротьби за зони впливу та геополітичне домінування, а логікою відносин між двома великими сусідніми державами, суттєвими економічними та культурними просторами. Вступ України до НАТО дасть змогу вибудувати добросусідські відносини України з Росією, посилити в НАТО вплив тих країн, які виступають за дружні та партнерські відносини з Росією.

Приєднання країн Центральної і Східної Європи до євроатлантичних структур затвердило ідею, згідно з якою ці країни мають право самостійно обирати пріоритети своєї політики у галузі безпеки. Цим було підтверджено суверенність цих держав. У 1996–1997 рр. у Росії виникла концепція, згідно з якою в Європі існує так звана “червона лінія”, за межі якої НАТО не повинна розширюватися і яка має відмежовувати територію виняткового геополітичного впливу Росії. Ця “червона лінія” була окреслена по периметру кордонів колишнього СРСР, включно із зовнішніми кордонами колишніх прибалтійських республік СРСР. Однак розширення НАТО на країни Балтії, а також зміцнення присутності США в Грузії і Центральній Азії зруйнувало цю політичну конструкцію. Так було суттєво зменшено конфліктний потенціал регіону, що міг бути реалізований у разі, якби НАТО визнав особливі права Росії.

Коли стало очевидно, що хвилі розширення НАТО є невідворотними, відбулася корекція політики Росії щодо розширення НАТО. Це сталося під час підписання Основоположного Акту Росія–НАТО у травні 1997 р., незадовго до Мадридського саміту НАТО, на якому до НАТО було запрошено Польщу, Чехію і Угорщину; а також у травні 2002 р. Тоді було укладено Угоду про створення Постійної Ради Росія–НАТО, в рамках якої Росія здобула право на рівних з членами НАТО консультуватися і ухвалювати рішення з таких питань, як боротьба з тероризмом, захист від надзвичайних ситуацій тощо. Тоді ж, під впливом саміту НАТО, Росія визнала територіальну цілісність України та уклала відповідний двосторонній Договір. Із середини 2001 р. в повному обсязі відновився діалог Росія–НАТО, після його припинення під час операції НАТО проти Югославії в 1999 р. Сьогодні відносини Росії з НАТО навіть багато в чому випередили відносини України з НАТО. Зокрема, місія Росії при НАТО значно більша за українську.

Після того, як стало очевидно, що питання про вступ країн Балтії до НАТО розв’язано, Москва припинила свою тактику економічного тиску і почала виявляти більшу зацікавленість у покращенні відносин з цими країнами. Ймовірно, керівництво Росії змирилося з розширенням НАТО, маючи надію, що в майбутньому ця організація перетвориться на здебільшого політичну, а не військово-політичну структуру, та сподіваючись, що чим більшим є НАТО і чим більш політичною стає ця структура, тим легше на неї впливати Росії. Після завершення основної фази війни на Північному Кавказі, Росія демонструє наміри відновити свої позиції в регіоні Центральної і Східної Європи, насамперед у державах СНД, а також отримати матеріальні дивіденди від свого домінування в цих державах через здійснення економічної експансії та вирішення на свою користь прикордонних питань. Зусилля Росії сконцентровані на відновленні її політичної і військової могутності, про що свідчить, зокрема, факт потроєння щорічних витрат на оборону упродовж 2000–2005 рр. До того ж зміщення акцентів зовнішньої політики США на антитерористичну боротьбу в Азії і на Близькому Сході сприяло певному відновленню позицій Росії в регіоні.

На противагу популярним твердженням середини 1990-х, у результаті розширення НАТО не утворилося нових зон впливу в Європі. До російської зони впливу належить винятково Білорусь, як це було й до обох раундів розширення НАТО у 1997 і 2002 рр. Натомість іншим країнам регіону розширення НАТО надало нові геополітичні можливості, як то Україні, яка в травні 2002 р. оголосила про свій намір вступити до Альянсу і підтвердила його 2005 року. Не виправдалися прогнози щодо того, що Росія нібито зможе застосувати якісь серйозні санкції проти нових членів НАТО. Пік тиску на деякі країни-кандидати на членство припав на весну 1998 р. Цей тиск стосувався насамперед найбільш вразливої з цих країн – Латвії, яка залежить від російських транспортних потоків. Однак після ухвалення рішення про розширення НАТО тиск на держави Балтії та інші країни, що оголосили про намір вступити до НАТО, суттєво зменшився і звівся нанівець після приєднання трьох країн Балтії до НАТО.

Про економічний тиск з боку Росії на країни-претенденти на членство в НАТО, крім Латвії і Естонії, а останнім часом і України, мова не йшла. Росія сама занадто зацікавлена в торговельних відносинах із Європою, щоб створювати у цій сфері штучні перешкоди.