Ясник 6. Найближчими десятиліттями годі чекати розвалу НАТО. Країни добровільно вступають до НАТО і ніхто звідти не виходить
Вступ до НАТО надає новому членові однозначні гарантії безпеки з боку найпотужнішого військово-політичного альянсу. Саме тому до НАТО шикуються черги з охочих вступити країн. Хоча діалог 26 країн стосовно таких важливих питань, як безпека, дуже важко вести без конфліктів і суперечностей, досі НАТО лише розширювалася і ніколи не зменшувалася в кількості членів. Європейські союзники НАТО не готові до ліквідації цієї організації та позбавлення гарантій, що їх надає НАТО. Навіть під час найбільших криз євроатлантичного партнерства досі жодна зі сторін на офіційному рівні не заявляла про намір вийти з НАТО. Натомість, за час існування НАТО відбулося шість хвиль розширення Альянсу – 1952 (Греція і Туреччина), 1955 (ФРН), 1981 (Іспанія), 1989 (Східна Німеччина), 1999 (Польща, Угорщина, Чехія), 2004 (Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія). Аби НАТО лишалася міцною структурою, є бажання обох сторін Атлантики – і Європи (особливо Центрально-Східної), і США. Тому сьогодні треба мати велику фантазію, щоб вгледіти перспективу розпаду НАТО хоча б у середньостроковій перспективі (10–15 років).
Рівень участі членів в оборонних структурах НАТО є індивідуальним для кожної країни і може перебувати під впливом національних законодавств. Так, наприклад, національне законодавство Норвегії та Данії забороняє розміщення на територіях цих держав ядерної зброї або іноземних військ у мирний час.
Європейські союзники НАТО не готові ліквідувати цю організацію та позбавлення гарантій, що їх надає НАТО. Навіть під час найбільших криз євроатлантичного партнерства досі жодна зі сторін на офіційному рівні не заявляла про намір вийти з НАТО. Франція 1966 року через конфлікт зі США припинила участь у військовій структурі НАТО, водночас залишившись у політичній, а Португалія з 1977 по 1981 р. не брала участі у військовій структурі НАТО через критику з боку НАТО політичного режиму в цій країні. Проте, за час існування Альянсу ані ці країни, ані будь-які інші не ініціювали вихід зі складу НАТО.
Натомість, за час існування НАТО відбулося шість хвиль розширення Альянсу – 1952 (Греція і Туреччина), 1955 (ФРН), 1981 (Іспанія), 1989 (Східна Німеччина), 1999 (Польща, Угорщина, Чехія), 2004 (Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія).
Європейські члени НАТО не готові позбавитися ядерних гарантій, що їх надають Сполучені Штати в межах союзницьких відносин у НАТО. Відповідно до Стратегій Альянсу 1991 і 1999 років ядерні сили НАТО в Європі мають такі цілі: політична, як демонстрація можливостей відповісти на агресію; рівномірний розподіл ризиків, через розміщення ядерних сил НАТО в різних країнах Європи, що одночасно означає і певні гарантії безпеки цим країнам, і відповідні ризики для них; зміцнення солідарності, коли наявність ядерної зброї в Європі забезпечує “важливий політичний та військовий зв’язок між європейськими та північноамериканськими членами Альянсу”.
Отже, НАТО для країн Європи надає гарантії безпеки, зокрема ядерної, якої ці держави не можуть досягти самотужки. Функція НАТО як механізму гарантій від агресії з використанням зброї масового знищення актуальна насамперед для європейських членів НАТО, оскільки США здатні самостійно гарантувати свою безпеку в цій сфері.
Дехто починає стверджувати, що США може втратити інтерес до НАТО, а подальший розвиток процесу технологічного відриву США у сфері оборони може змусити Сполучені Штати переорієнтуватися на використання двосторонніх союзів, замість багатостороннього союзу НАТО. Однак насправді все відбувається навпаки – США є одним із головних прихильників розширення і зміцнення НАТО.
У НАТО регулярно виникають суперечності й дискусії. Однак досі вони не досягали рівня, здатного загрожувати дієздатності Альянсу. Найгостріший такий інцидент стався 2003 року. Франція й Німеччина опонували війні США і Великої Британії проти Іраку. Франція також виступила проти надання превентивної збройної допомоги НАТО Туреччині. Однак рішення про таку допомогу НАТО все ж провела в обхід Політичного комітету НАТО, через Військовий комітет, членом якого не є Франція.
Суперечності навколо Іраку між США, Великою Британією і Польще, з одного боку, та Німеччиною і Францією – з іншого, навіть спровокували виникнення дискусії щодо можливої кризи трансатлантичних зв’язків.
Однак насправді єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії – під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в цій організації Сполучених Штатів і Великої Британії. 1958 року він запропонував створити тристоронній Директорат НАТО за участі Франції, США і Великої Британії. Не домігшись своєї цілі, яка, як заявляли США, могла розколоти інших європейських союзників, президент де Голль вивів французький Середземноморський флот з-під командування НАТО, заборонив розміщення іноземної ядерної зброї на території Франції, у результаті чого з країни було виведено 200 американських військових літаків, та 1960 року провів випробування французької ядерної бомби. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної. 1967 року штаб-квартира НАТО була переведена з Парижа в Брюссель. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли її від військ СРСР відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу (тобто Бельгія, Нідерланди і Люксембург). Слід наголосити, що під час основних подій “холодної війни” Франція послідовно стояла на боці НАТО. 1993 року країна почала повернення до участі в спільному військовому командуванні.