Executive Director
Найбільшого успіху у протистоянні з Європою Росія досягає завдяки вдалому маскуванні своїх цілей. Чим швидше їх позбавитися, тим легше буде завдання примусити Путіна до миру
Мірою того, як російські війська відступають із окупованих українських сіл та містечок Херсонщини та Харківщини, для військових, судових, медичних експертів та світових медій відкриваються глибини російських воєнних злочинів.
Київське передмістя Буча у ХХІ сторіччі набуває моторошного значення, яке у ХХ сторіччі закріпилося за Аушвіцем. Починаючи з квітня 2022 р., «Буча» стала синонімом не лише спланованого, систематичного знищення людей за належність до української спільноти, а й викриттям цинізму європейських еліт, які попередні два десятиріччя заплющували очі на характер російського режиму та практики новітньої російської державності.
А як все пристойно починалося!
Блеф про «цивілізовану країну» і «загрозу з боку Заходу»
У лютому 2007 року, напередодні завершення другого (як виявилося, не останнього, хоча Конституція РФ цього не передбачала) президентського строку, Володимир Путін на Мюнхенській конференції з безпеки виступив із різкою критикою односторонньої силової політики США. Він говорив про те, що тільки на підставі Статуту ООН можливе застосування сили у міжнародних відносинах. Він наполягав на тому, що енергоносїі не можна використовувати як зброю чи засіб шантажу проти споживачів. Він обіцяв створити вільну та відкриту ринкову економіку в Росії, насамперед із допомогою Німеччини.
Водночас Путін заперечував, що опозиція в Росії жорстко придушується; не визнавав, що права людей у Чечні систематично придушуються з допомогою тортур, убивств і викрадень; спростовував участь у передачі ракетних технологій Ірану та допомогу його ядерній програмі.
Все це створювало враження, що керівництво Росії прагне побудувати відкриту та демократичну країну, яка веде відповідальну та передбачувану політику й готова до вигідної, багатомільярдної економічної співпраці з європейськими сусідами.
В обмін на це Путін хотів зовсім «небагато». По-перше, перетворення НАТО з оборонного альянсу на політичну організацію, в якій європейські держави проводили б політику незалежно від США. Оскільки саме США, на думку Путіна, розміщенням своїх військ на території держав, які стали членами НАТО після 1991 року, створюють загрозу російському суверенітету та напруженість у Європі в цілому.
По-друге, Путін не хотів, щоб розвиток відносин з Росією європейські держави ставили у залежність від оцінки демократичності чи авторитарності російського режиму. Його помічник Владислав Сурков навіть винайшов спеціальний термін – «суверенна демократія», щоб виправдати путінський авторитаризм та поманити європейців перспективою повільної демократичної «еволюції» Росії.
Одним словом, Путін вимагав поваги, рівного ставлення і безпеки. Хіба це не ті самі принципи, на яких засновані НАТО та ЄС?! Вдало маніпулюючи цими цінностями та прибутковими економічними угодами, Путін домігся своїх цілей.
Аж до 24 лютого 2022 року багато європейських політиків, або поділяли думку про те, що Росія заслуговує на довіру, бо продовжує розвиватися і економічно лібералізуватися. Або розмірковували, що Росія має привід для погроз і демонстрації сили, щоб захистити свої кордони від розширення НАТО.
Путін примусив європейські уряди закрити очі на вбивства десятків тисяч чеченців у 1994 – 2007 роках. Йому вдалося уникнути осуду та покарання за відкриту агресію проти Грузії у 2008 році. Навіть у 2014 році він домігся, щоб Франція та Німеччина визнали його роль «миротворця» у створеній ним самим «українській кризі» та гібридній війні на Донбасі.
Насправді, факти говорили про те, що з приходом Путіна до влади Росія почала рухатися в бік автократії. Проте це була навіть не партійна автократія, як у Китаї, яка передбачала внутрішню конкуренцію та опору на розгалужену мережу технократів-управлінців, що так чи інакше переймали західні стандарти.
Путін на посаді президента почав відтворювати вертикаль правління КДБ – радянської секретної політичної поліції та розвідки, яка всю історію свого існування вважала демократичний світ екзистенційним ворогом та мішенню для знищення. Як вихованець КДБ, він природно хотів реваншу за розпад СРСР, який вважав і своєю поразкою.
Коли Путін обіцяв побудувати демократію та ринкову економіку в Росії, він блефував. Його розрахунок спирався на уявлення про нестійкість та корумпованість європейських політичних та бізнесових еліт, які заради високих і стабільних прибутків будуть готові виправдовувати «ексцеси» влади та «слабкість» російського громадянського суспільства.
Коли Путін вказував на загрозу з боку НАТО, він просто шукав виправдання всередині країни для постійного збільшення видатків на армію та оборонну промисловість, нехтуючи модернізацією соціальної та транспортної інфраструктури у більшості російських регіонів. У зовнішніх стосунках Путін винагороджував лідерів та уряди, які не поспішали втілювати спільні цілі в рамках НАТО чи плекали свої національні інтереси на противагу загальноєвропейським чи американським. Саме цим можна пояснити як таким різним політикам як Сильвіо Берлусконі, Ніколя Саркозі, Герхард Шрьодер, Роберт Фіцо та Віктор Орбан вдавалося налагодити тривалі союзницькі відносини з Кремлем.
Незважаючи на шок від російської брехні та злочинів, які супроводжують агресію проти України, Путін продовжує активно використовувати старий блеф про «нормальну Росію» та погрожувати відплатою за посягання на «російську безпеку», маючи на увазі контроль над українськими землями.
Блефом є оголошення Путіним окупованих українським областей російськими і відповідна погроза захищати їх силою ядерної зброї. Російські війська тікають з Херсонщини та Донбасу без жодних ознак підготовки до застосування зброї масового знищення.
Так само, обираючи між відступом із Криму та ризиком втратити геть усе внаслідок ядерної конфронтації, Путін обере відступ та збереження влади. Бо Крим така ж «невід’ємна частина» Росії, як і Херсон та Харківщина, звідки росіяни відступають унаслідок воєнних поразок.
Проте Путін може піти небезпечним шляхом ескалації, якщо у Європі продовжать лунати голоси про необхідність визнання його загарбань шляхом укладення перемир’я. Заклики з Кремля про готовність до переговорів розраховані на поширення невпевненості серед європейських політиків щодо цілей Росії. Цей маневр здійснюється, щоб примусити усіх раптом закрити очі на масові страти, катівні та бомбардування мирних українських міст, посіяти сумнів у тому, що Росія веде війну на знищення цілої європейської нації.
Путін знову пропонує повірити у те, що безпечні відносини з керованою ним Росією можливі, якщо його вимоги будуть враховані. Якщо у Європі відновляться дебати за нав’язаною Путіним логікою, він застосує всі засоби терору, щоб довести до розколу континенту та всередині окремих держав на табори «безкомпромісних» та «поміркованих». А за відсутності солідарності у Європі Росії буде набагато легше, безкарно і безжально продовжувати війну. В тому числі, далеко за межами України.
У Росії все ще є достатньо гібридних засобів для розколу Європи.
Мова йде про торгівлю нафтою, вугіллям та природним газом. Ще з початку 2021 року російський Газпром відмовлявся постачати в Європу газ понад законтрактовані обсяги, штучно сприяючи біржовій спекуляції та зростанню ціни. Це болюче вдарило по витратах домогосподарств на комунальні послуги. Це також призвело до зростання споживчих цін через дорожчу електроенергію, генеровану завдяки спалюванню російського газу та мазуту. Використовуючи загальне тло суспільного невдоволення російські спецслужби мобілізують російську діаспору для видовищних протестів у Німеччині та Чехії, нав’язуючи тезу про «шкідливість» антиросійських санкцій ЄС.
І такі дії мають політичний ефект. У Франції Марін Ле Пен активно критикувала відмову від російських енергоносіїв, обіцяючи в разі обрання зберегти закупівлю в Росії нафти. У Італії партії «Ліга» та «Вперед Італіє!», які стали частиною правлячою коаліції так само виступали проти санкцій, які шкодять італійській промисловості. У Німеччині ще більш відкриті тези про необхідність «порозумітися» з Росією заради енергоносіїв висловлювали опозиційні «Альтернатива для Німеччини» та «Ліва партія». Кремль уважно стежить за такими процесами, і вони переконують його, що така політика розколи приносить бажані плоди. Особливо небезпечними російським зусилля будуть якраз цієї зими.
Маскування ідеології «русского мира» та роль міфу про «Велику перемогу»
Ще однією небезпечною рукотворною ілюзією, яку Росія все ще вдало використовує проти Європи, є уявлення про те, що війна проти України є продовженням російської політики виключно з «українського питання». Путін продовжує своє ефектне навіювання, розповідаючи про бажання «демілітаризувати» та «денацифікувати» Україну. Його посібники, на кшталт самопроголошеного білоруського диктатора Лукашенки, навіть розповідають про можливість окупації частини західних українських земель Польщею, Угорщиною чи Румунією.
Таким чином, нав’язується думка, що отримавши всю чи частину України, навіть просто зберігши Крим, Путін заспокоється, припинить агресію та зрештою відступить. Однак цю тезу заперечують факти, які вказують на витоки справжніх ідей, які виношував та поділяв Путін.
По-перше, щороку після нападу на Україну в 2014 р. російський президент виправдовує агресивну, завойовницьку політику особливою історичною місією Росії. Вона полягає у відновленні історичної справедливості – кордонів російської держави, які мають об’єднати усіх носіїв «російських традиційних цінностей». Це російська мова, православна віра, виховання у традиціях російської культури та літератури. Це химерне поєднання Кремль називає ідеологією «руського світу». Зважаючи на те, що саме зараз російська діаспора дуже активно проявляє себе по всій Європі, від Італії та Німеччини до Латвії й Фінляндії, з точки зору російської верхівки, це створює достатній легітимний привід поширити заходи прямої та гібридної агресії проти нових країн.
По-друге, Путін усі роки свого правління плекав міф про «Велику перемогу» та потурав зростанню частки росіян, які щиро захоплювалися Йосипом Сталіним та сталінською політикою, бо хотів привчити російське суспільство до великої жертовності, яку вимагає агресивна зовнішня політика, підготовка та ведення війни. Саме ця тотальність права держави розпоряджатися життями і долями людей заради масштабних завоювань є важливою спільною рисою сталінізму і гітлерівського нацизму.
Зараз Путін проводить жахливий соціальний експеримент із мобілізацією всього населення Росії заради продовження війни. Проте таке зосередження ресурсів та контролю виглядає невиправданим, якщо мова йде лише про збереження контролю над зруйнованим Донбасом, херсонськими степами та Кримом. Натомість, повне розгортання економічної та військової мобілізації при слабкій та спізнілій реакції Заходу дозволить Путіну ставити цілі з контролю більшості сусідніх європейських держав.
По-третє, Путін постійно розповідає про неминучість «багатополярного світу», в якому Росія стане одним із «полюсів». Тоді як доля Європи, у його уявленні, занапащена через надмірний американський вплив. Саме тому він часто апелює до Ялтинської конференції 1945 року, яка зробила сталінську Росію власницею половини європейського континенту, а інша половина була підконтрольна союзниками на чолі із США. У стосунках з Європою Путін хоче бачити себе не просто «вето-гравцем», лідером «великої державою», яка входить до вузького кола собі подібних (США та КНР), які мають вирішальний вплив у світовій політиці, а гегемоном. Правителем держави-переможця, якому решта вдячні за свою безпеку та існування. Ось тому він, попри поразки в Україні, продовжує говорити, що «по-справжньому ми ще нічого не починали». Очевидно, те саме могли б сказати Гітлер і Сталін, коли у вересні 1939 захопили та розділили Польщу, готуючись до нових конфліктів.
Поки що, та історія має низькі шанси на повторення. Проте вільним європейським націям варто позбавитись небезпечних російських міфів, щоб лишити Путіна і без таких розрахунків.
