«Бачимо еволюцію монобільшості». Політолог Олексій Гарань згадує, коли російські політтехнологи вийшли з моди, і оцінює владу Зеленського

Ресторан ізраїльської кухні Аdelle у Києві — місце підкреслено антиестетське. Воно про їжу, до того ж їжу веселу, вуличну, на що натякають і незграбні вінтажні меблі, свідомо притягнуті сюди звідусіль, і зістарені стіни, і посуд, різномастий, наче збираний по хатах наших бабусь.

Саме тут пообідати з НВ пропонує український політолог професор Києво-Могилянської академії Олексій Гарань.

— Узагалі‑то я хотів зустрітися в ресторані Цимес, але його закрили. Ви ж знаєте, що таке на ідиші цимес? — питає він мене, прилаштовуючи речі на стільці поряд із собою.

— Як страва чи фігурально — як найцінніша родзинка якоїсь справи? — перепитую я.

— О, то ви наша людина, — радіє мій співрозмовник.

Згодом він розкаже, що дитинство, проведене із друзями-євреями в центрі старого Києва наштовхнули його на роздуми про різні культури та народи, а врешті-решт привели в політологію. Гарань, сам людина відома у своїй професії, науковий директор фонду Демократичні ініціативи, професор, вже 30 років навчає в Могилянці майбутніх політологів, і можна без перебільшення стверджувати, що фактично до всіх процесів, які відбуваються у сучасній українській політиці, причетні його колишні студенти.

Розглядаючи меню, ми разом дивуємося, що за наявності потужної єврейської спільноти, в Києві майже немає ресторанів єврейської кухні.

— Але до нашої розмови — зустріч тут символічна, — все ж зауважує Гарань, — бо саме в ізраїльському кафе ми можемо згадати, як радянський антисемітимзм виштовхував євреїв на еміграцію, натомість у незалежній Україні ми створюємо політичну націю, яка є інклюзивною.

— Але якщо поглянути на соц­мережі, то тяжіння до етнічного виміру національності нікуди в нас не зникло, особливо в періоди загрозливі, — обережно коментую я.

— Знаєте, важливо не те, що люди кажуть, а те, що роблять, — усміхається Гарань.

Він вважає, що у вирішальні моменти української історії — Майдани чи під час набуття незалежності, всі дискусії навколо етносу вщухають і своїм стає той, хто ціннісно свій, незважаючи на мову чи віру.

— Поява мемів «жидо- і кацапобандерівців» показова. Якось на фронті я зустрів у Правому секторі бійця з позивним Мойсей, дуже здивувався, а він каже російською: по‑перше, я єврей, а по‑друге, я проповідую. І це, мені здається, найкращий приклад того, як політична українська нація функціонує, — підбиває риску політолог та розкриває меню.

— А де ж риба-фіш? — зацікавлено питає він.

— Ось тут ми й торкнулися різниці між східноєвропейською єврейською та ізраїльською кухнями, — усміхаюсь я.

Врешті-решт ми замовляємо набір близькосхідних закусок мезе, баклажан на вугіллі з тхіною та фетою, форшмак, який тут готують із грушею, та шабатний єменський суп.

— Сьогодні ж не шабат, — зауважує офіціантові політолог.

— Так склалося, що в нас тут завжди шабат, — з посмішкою реа­гує офіціант.

Отримавши напої, ми занурюємося в розмову.

— Чи є у вас дотепне визначення, в чому різниця між політологом та політтехнологом? Бо люди й досі плутають ці два фахи, — цікавлюся я в Гараня.

— Немає в мене дотепного визначення, бо насправді мені це дуже гірко і прикро! — раптом емоційно відповідає мій співрозмовник. — Відбулася така дискредитація слова «політологія», що мені іноді незручно вже називатися політологом, кажу, що я професор політології.

Відпивши соку, він трохи спокійніше пояснює різницю тим, що політтехнолог насамперед працює на клієнта та зароб­ляє цим гроші, а ось академічний політолог працює на розуміння політичного процесу, не може переступити через певні цінності та факти.

— Я завжди кажу своїм студентам, що ви, звісно, можете працювати на політичні партії та мати великі гроші, але не працюйте на розкол країни. Моє завдання власне навчити їх бачити, де не можна переступати межу, — пояснює Гарань.

— Свого часу окремою модою в українських політиків було запрошувати на виборчі кампанії російських політтехнологів. Як після 2014 року змінилася кон’юнктура цього ринку? — цікавлюся я.

— Я думаю, ця мода потроху почала відходити ще у 2010 році, тому що направду вони не були ефективні, бо не розуміли Україну та українців, — відповідає політолог, спостерігаючи, як на столі з’являються мезе. — Я згадую, якими брудними були вибори 2004 року. До них в українській політиці діяло правило, що родину політика не зачіпають, а тут ми побачили «американську агентку Катерину Ющенко», самого Ющенка в нацистській формі, а головне — отой підкреслений розподіл українців на «три сорти», на які він начебто ділить Україну.

Трохи подумавши, він додає, що регіональні розбіжності існували завжди, а ось розуміння їх як таких, що розділяють країну навпіл, з’явилося саме тоді, з подачі політтехнологів із пулу Медведчука та Кремля.

Офіціант розставляє на столі основні страви, баклажан — для мене і форшмак та суп — для мого співрозмовника. Він пропонує розділити страви, аби спробувати все. Єменський шабатний суп дуже нагадує той, що готують у ресторані біля Ісламського культурного центру в Києві. Відзначаю певну культурну спорідненість страв і пропоную поговорити про те, як змінилася Україна за останні 30 років.

— Почнімо з того, що не вдалося, — пожвавлюється Гарань, відволікаючись від супу, і робить жест, наче загинає пальці. — Не вдалося позбутися популізму, він у нас усюди — і у владі, і в опозиції. Можна, звісно, казати, що це світова біда, але Україна чи не єдина країна у світі, де людина поза політикою одразу стрибнула в президентське крісло.

Як я розумію, тут Гарань має на увазі Володимира Зеленського.

— Але ж є Італія, — зауважую я.

— Навіть там, перш ніж очолити країну, політична сила П’ять зірок мала парламентський досвід, — виправляє мене Гарань, гарно обізнаний у таких тонкощах.

Над тарілкою із супом він пояснює український феномен:

— Дуже складно робити непопулярні реформи та провадити політику під час війни в умовах свободи слова. Коли владу всі критикують, — каже він і одразу оговорюється, — це я не вигороджую команду Порошенка, вони припускалися фатальних помилок, але Зеленський побудував свою передвиборну кампанію у вдалий момент на тотальній критиці всіх політиків. Квартал-95 зображував дебілами всіх політиків, насміхався над тими, хто говорив українською, вдягав вишиванку.

— Проте будь-який український президент, хоч би з чого стартував, за два-три роки стає проукраїнським президентом із гаслами «армія, мова, віра», і Зеленський не виняток, — нагадую я і про позитивне.

— У цьому дуже допомагають дії самої Росії, і це, до речі, доводить, що українці не є такими вже страшними рогатими націоналістами, якими їх малює російське ТБ, — іронізує Гарань.

Він згадує, що й Порошенко намагався досягти перемир’я з бойовиками, а коли зрозумів, що це неможливо, дав команду йти у наступ. Із Зеленським сталося те саме, каже політолог.

— Маємо також зважати на українське суспільство, яке в Євразійський союз із Росією вже не хоче, марні всі ці російські сподівання, що от-от до влади в Україні прийде «нормальний» президент, який хоче миритися з Росією, це вже навряд чи можливо, — додає він.

Завершуючи із супом, я пропоную обговорити останні події, пов’язані зі зміною спікера парламенту, та дії монобільшості загалом.

— Вам не здається, що в Україні відбувається монополізація влади президентом, парламентсько-президентської республіки як такої вже нема? — цікавлюся я.

— Я б казав не про монополізацію парламенту, а про монополізацію доступу до тіла президента, — трохи подумавши, зауважує Гарань. — Ми вже бачимо певну еволюцію монобільшості, якщо згадати вересень 2019 року й турборежим, то було видно, що президент штампує рішення, які хоче, все в нього під контролем. Але за два роки монобільшість суттєво ускладнилася, вона все ще монобільшість, але не така дисциплінована, на неї вже треба тиснути, як у Трускавці зразка 2021 року, часто-густо добирати голоси назовні.

Знову відпиваючи сік, він продовжує:

— Набагато ризикованіше те, що президент слухає лише пана Єрмака [Андрій Єрмак, голова Офісу президента], який вже очолює все на світі.

— І українське суспільство може це все проковтнути? — допитуюся я.

Усміхнувшись, Гарань відставляє від себе порожню склянку.

— В Україні з початку 90‑х існує плюралізм by default, жодна політична сила не може монополізувати владу. Зеленський не буде винятком.

Він пояснює, що це пов’язано і з політичними, і з регіональними відмінностями, і з традиційною недовірою до влади, з потужним громадянським рухом і навіть із наявністю олігархів.

— Ми маємо згадати, що сучасна демократія постала зі змови баронів проти британського короля у 1215 році, коли було підписано Magna carta, де барони обмежили короля у праві грабувати їх.

Відкинувшись на спинку стільця, Гарань прогнозує, посилаючись на опитування, що після виборів представництво Слуг народу в парламенті скоротиться вдвічі.

— Саме тому Зеленський так прагне перемогти спочатку на президентських виборах, а потім проводити парламентські. Умови, за яких це вийде, мені здаються небезпечними. Будь-які спроби авторитаризму, навіть неуспішні, додають нам вразливості у війні з Росією, вони гарно вміють грати на наших протиріччях.

Ми замовляємо каву та чай, а я пропоную поговорити про партійну історію України.

— Ви самі кажете, що в нас доволі плюралістичне суспільство з гарними горизонтальними зв’язками, проте ми й досі не маємо прикладу стійких програмних, навіть ідеологічних партій. Чому так відбувається? — цікавлюся я, куштуючи імбирний чай із чашки, що нагадує керамічні витвори 70‑х.

— Це складне питання, — жвавішає Гарань. — Знаєте, чим відрізнявся перехід до демократії після фашизму в Італії чи Іспанії від нашого досвіду переходу до демократії від комунізму? — питає він й одразу відповідає: — Фашизм не винищував приватну власність, яка є основою демократії, ми ж стартували з нуля, одразу вирішуючи і питання відстоювання незалежності, і питання розвитку демократії. І якщо всі наші західні сусіди, навіть Польща, впоралися із цим ще 20 років тому, в нас ці обидва завдання залишаються актуальними, і сьогодні вони позаідеологічні, можливо, тому нам складно робити наступний крок, до ідеологічних партій.

— Чому ж тоді така сумна доля в партій центричних, які обирає умовний середній клас, ці 10−13 %, людей, які віддають свої голоси Самопомочі, Голосу, а ці партії не здатні їх підтримати та гинуть у внутрішніх чварах? — запитую я.

— Якщо не дивитися на складність доступу таких партій до олігархічних ТБ, то це якась українська традиція — не визнавати лідерства рівного серед рівних. Тільки-но створюється демократична партія, починається боротьба амбіцій. Ніхто ж не бився за перше місце в Партії регіонів, там хазяїн був. А в Нашій Україні — можна було, і в Голосі після відходу Вакарчука — можна, — зітхає Гарань та зауважує, що цей проєкт, який потенційно виглядав цікавим, ще більше позбавив надій тих, хто за нього голосував.

Після цих останніх фраз розмова сама собою зупиняється, ми прощаємося, і професор політології залишає ресторан.

П’ять запитань Олексію Гараню

— Найдорожча річ, яку ви купили особисто собі за останні п’ять років?

— Я небагата людина, і не кажу, що це добре. Я би сказав от що: для мене дуже важливі поїздки. Нещодавно в мене була поїздка в Тибет і потім навіть у Сіньцзянь.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— На громадському транспорті. Треба більше пішки ходити.

— Якою була найнезвичніша подорож у вашому житті?

— Зустрів Новий 2015 рік «на нулях» у Пісках, а Різдво на метеостанції Донецького аеропорту. Побував із добробатами в Широкиному, Промзоні, на звільненні Лисичанська. Це неоціненний досвід для розуміння того, шо відбувалося на фронті.

— Наймудріша людина, з якою ви говорили останнім часом?

— Мені щастило на мудрих людей. Якщо так з ходу, останнім часом — Леонід Фінберг, наприклад. Буквально нещодавно ми саме розмовляли.

— Чи є у вас те, що ми називаємо guilty pleasure?

— Залежний від зовнішнього визнання, хоча насправді не заради ж медальок працюємо. Швидко захоплююся розумними жінками. А ще кажу, що я чемпіон по з'їданню тортиків, як Карлсон, тут сили волі немає.

ЧЕК

Adelle

вул. Велика Васильківська, 29

Баклажан на вугіллі з тхіною та фетою — 199 грн

Сет мезе — 159 грн

Шабатний єменський суп — 159 грн

Форшмак — 139 грн

Чай імбирний — 89 грн

Кава флет вайт — 79 грн

Чай зелений — 59 грн

Фреш морквяний — 39,50 грн

Фреш яблучний — 39,50 грн

Загалом: 962 грн