Європа не запитуватиме Росію, що їй прийнятно чи неприйнятно: Путіна поставлять перед фактом – Тарас Жовтенко про розгортання європейських армій в Україні
Європейські партнери погодилися надати Україні військову допомогу на понад 21 мільярд євро. Про це повідомив міністр оборони Великої Британії Джон Гілі. Це рекордне збільшення фінансування було затверджене на черговій зустрічі у форматі Рамштайн, яка цього разу відбулася в штаб-квартирі НАТО. До неї дистанційно приєдналися представники Пентагону та голова Об’єднаного комітету начальників штабів США – після інциденту із затриманням українськими військовими двох китайських найманців. Про це рекордне фінансування військових потреб України, перспективу розгортання європейських сил стримування, а також плани Путіна й інтереси Трампа щодо Росії в контексті перемовин з Іраном – в інтерв’ю Радіо NV розповів безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Тарас Жовтенко.
– Президент Зеленський, виступаючи на Рамштайні з Кривого Рогу, згадав про потребу в посиленні ППО, РЕБах та іншій допомозі. Європа погодилася підтримати. Але чи було в цьому Рамштайні щось принципово нове, порівняно з попередніми?
– Є дві примітні риси, які відрізняють цей Рамштайн від попередніх. По-перше – віртуальною присутністю США. Американці заздалегідь заявили, що не братимуть участі в цьому засіданні, але врешті долучилися онлайн. Це справді, мабуть, пов’язано з інформацією про участь китайських найманців у боях на боці російської армії безпосередньо на території України. Це інша ситуація, ніж з північнокорейцями, які хоч офіційно і служать у лавах російської армії, але перебувають винятково на території РФ. Китайські найманці, не будучи афілійованими ні з армією КНР, ні з китайськими ПВК – діють безпосередньо на території України. І на тлі антикитайського курсу, який намагається просувати Дональд Трамп, інтерес до такої китайської гібридної участі в бойових діях на боці росіян на території України в США зростає.
Водночас не варто перебільшувати участь американців у засіданні Рамштайн. Америка насправді продовжує донадавати Україні допомогу за тими програмами, які були затверджені ще за Джо Байдена. Але не треба мати ілюзій, що найближчим часом США активно долучатимуться до роботи цієї ініціативи.
Друга важлива річ, яка в цьому засіданні проглядалася, – європейські партнери починають розглядати Рамштайн не просто як один із інструментів надання військової допомоги Україні, а, очевидно, надалі опрацьовуватимуться ідеї його синхронізації з роботою «коаліції охочих» – коаліції волі, яка стоїть за розробкою практичних планів розгортання сил стримування в Україні. Їхня діяльність також потребуватиме технічної та логістичної підтримки. І мета в них спільна – посилення ЗСУ. Тож імовірно, ці дві ініціативи – Рамштайн і сили стримування від «коаліції охочих» – поступово інтегруються в єдиний механізм – і надання гарантій безпеки для України, і підтримки ЗСУ у вигляді розгортання сил стримування на території України.
– Є різні заяви, що європейські країни реально розглядають можливість відправки військових до України. Але чіткого розуміння, що саме вони тут робитимуть, досі немає: патрулюватимуть чи, можливо, візьмуть у руки зброю і підуть у бій. Наскільки партнери вже визначилися зі своєю роллю? Чи можливо, що Велика Британія таки направить свій військовий контингент до України?
– У відповіді на це питання є два виміри – безпековий і геополітичний. У суто безпековому вимірі наші партнери досі мають труднощі з розумінням, якою має бути структура цих сил стримування. За замовчуванням планувалося, що їх розгортання буде прив’язане до успішних переговорів Трампа з Росією. Йшлося про те, що Трамп міг би змусити російського диктатора погодитися на режим припинення вогню з чітко визначеними умовами. І під ці умови, які далі диктували би безпекову ситуацію, вже мали б формуватися контури місії: де ці сили стримування перебуватимуть, які завдання виконуватимуть.
Але наразі стало очевидно: росіяни продовжують крутити Дональда Трампа на своєму «Орєшніку» і затягувати час з переговорами, не даючи жодних сигналів щодо готовності припинити вогонь. Навпаки, вони налаштовані вести війну щонайменше до кінця 2025 року. А восени того ж року в росіян з білорусами заплановані чергові стратегічні навчання «Запад», і є ризик, що саме під їхнім прикриттям може бути реалізований сценарій гібридних провокацій на прикордонній території якоїсь з балтійських країн – членів НАТО. Так само, як це сталося з навчаннями у 2021 році, які переросли у повномасштабне вторгнення в Україну на початку 2022-го.
І тут ми підходимо до геополітичної частини відповіді на це питання. Адже чим далі, тим більш очевидним для наших європейських союзників стає те, що цілком можливо, що їм доведеться розгортати сили стримування в Україні без припинення вогню. Іншими словами, Трамп в кінцевому підсумку зазнає невдачі у своїй розхваленій місії великого укладача угод з Володимиром Путіним – і, зрештою, європейцям доведеться фактично під російським вогнем розгортати свої підрозділи.
– Але чи встигнуть вони розгорнути ці сили? Адже ми живемо у війні, а не в ілюзіях, і ми розуміємо: мирної угоди не буде, Путін не збирається зупинятися, він грає на виснаження, чекає, поки європейські лідери змінюватимуть один одного, як каже Путін «відпрацьовуватимуть свої кілька років». І якщо постане необхідність вводити сили стримування в умовах активних бойових дій, чи встигнуть вони це зробити?
– Наші європейські партнери чудово розуміють, із ким мають справу. Вони так само чують реакцію російських нацистів про те, що розгортання європейських армій в Україні – це неприйнятно, що жодна країна НАТО не має права заводити туди контингент. І відповідь, яка вже пролунала з боку того ж Макрона чи Стармера, абсолютно чітка: ніхто не запитуватиме Кремль, що йому прийнятно, а що ні, тим більше, коли йдеться про суверенну державу – територію України.
Європейські партнери усвідомлюють, що сам факт розгортання військ в Україні буде використаний Росією для провокацій, гібридних операцій, інформаційного тиску. Саме тому зараз формується підхід, який синхронізується з логікою стратегічної невизначеності, про яку постійно говорить Макрон. Сенс цієї логіки – тримати Путіна в стані постійної невизначеності, що відбувається, як та коли діятиме Захід.
У цьому контексті підхід до розгортання військ буде таким самим гібридним. Росіян просто поставлять перед фактом, коли сили стримування почнуть заходити в Україну – поступово, без офіційних заяв, під супровід коментарів європейських політиків у стилі: «Можливо, ми не знаємо, давайте спитаємо Трампа, може, вони все-таки домовляться... А як же режим припинення вогню?».
Як приклад – кілька тижнів тому в британській пресі з’явилася інформація про те, що частину підрозділів сил спецоперацій армії Великої Британії приведено у повну бойову готовність. Їм поставили завдання: бути готовими протягом 36 годин розгорнутися на території України. Інформація була – але ніяких коментарів, ніякого розвитку теми. Це дуже показово.
Фактично, європейські партнери будуть реалізовувати сценарій поступового, тихого розгортання. Це буде відбуватися абсолютно непублічно. Адже офіційне оголошення про те, що вони починають розгортати сили стримування на території України, означатиме, по-перше, надання росіянам фори в часі, по-друге — можливість підготуватися, а по-третє – додаткову небезпеку для їхніх військових, які вже перебуватимуть на території України.
І от коли контингент буде вже на території України – тоді Кремль просто поставлять перед фактом. Скажуть: «Ось ваша нова безпекова реальність, живіть з цим».
З цієї точки зору, хочеться вірити, що стратегічне планування наших союзників враховує геополітичну й безпекову невизначеність, і європейці, готуючи розгортання, намагатимуться мінімізувати для себе ризики – передусім з боку Росії. А мінімізація ризиків означає максимальну непублічність. І тоді президент Франції Макрон справді постане як майстер стратегічної невизначеності, оскільки він в чергове поставить Кремль в максимально незручне становище.
– Питання Ірану – як воно зараз може зіграти? Ізраїльські експерти та журналісти припускають, що Ізраїль може влаштувати провокацію, щоб змусити Іран відповісти. І тоді Сполученим Штатам доведеться втрутитися. З одного боку, це відверне увагу від України – і ми будемо більш вільними, але, з іншого боку, в цій конфігурації присутня і Росія. То як цей іранський фактор може вплинути на війну в Україні, і на відносини Росія–США, Росія–Іран–США, Росія–Україна–Сполучені Штати–Іран.
– Росіяни вже давно натякали американцям, зокрема Дональду Трампу, що готові використати свій «іранський козир» – вплив на режим у Тегерані, – щоб допомогти Трампу виглядати більш успішним і переможним, особливо на тлі провальних переговорів із Москвою. Але за це Кремль, очевидно, намагатиметься й далі «викручувати руки» американцям і за поступки в іранському питанні вимагатиме поступок – уже з боку Трампа – у питанні російсько-української війни.
Як розгортатимуться події, поки неясно. З одного боку, Трамп уже показав, що США налаштовані рішуче і навіть перекинули стратегічні бомбардувальники B-2 на Гуам. З іншого – залишається проблема Ізраїлю, ситуація в секторі Газа, необхідність демонтажу Хамасу й боротьби з іншими проіранськими проксі.
Питання складне. Трамп згадував, що третя терористична іранська група – це єменські хусити, по яких США нещодавно завдали ударів, але серйозної шкоди це не завдало. Тоді він заявив: якщо хусити продовжать тероризувати морські шляхи чи обстрілювати американські кораблі, то США можуть вдарити безпосередньо по Ірану – мовляв, це для нього вже червона лінія.
Тим часом Іран, ймовірно за сприяння Росії, зайняв жорстку позицію щодо майбутніх переговорів із США про ядерну програму – взагалі відкинув їхню можливість. Але щойно Трамп висловив незадоволення Путіним через затягування перемовин щодо війни в Україні, іранський президент раптом заявив, що, мовляв, у принципі, вони готові до переговорів. Це свідчить про те, що росіяни намагатимуться втягнути США ще в одні безкінечні перемовини, жонглюючи ситуаціями між Європою та Близьким Сходом і розкручуючи американців на практичні кроки на користь Кремля, не даючи Трампу навзамін навіть ілюзії перемоги.
