Холодна війна 2.0: чому переговори з РФ нічого не варті
Оригінал – УНІАН
Російська агресія проти України - і її перша, гібридна фаза лютого 2014 року, і друга фаза повномасштабної війни з лютого 2022 року - завжди була для Кремля елементом масштабнішої стратегічної агресії проти Заходу, спроби взяти реванш за поразку СРСР у Холодній війні.
Фундаментом цієї стратегії стала відома мюнхенська промова Путіна 2007 року, в якій російський диктатор фактично окреслив ключові аспекти майбутньої агресії Кремля проти Заходу, звинувативши останній у побудові "несправедливого однополярного світу".
Україна в агресивних планах Москви займала одне з центральних місць - як і колись, за часів СРСР.
По-перше, ресурси української держави були ключем до здатності Росії протистояти "колективному Заходу". По-друге, територія України завжди була зручним стратегічним плацдармом, з якого Кремль планував продовження своєї експансії на Захід.
Україна в агресивних планах Москви займала одне з центральних місць - як і колись, за часів СРСР
Відтак, незаконна анексія Росією українського Криму і окупація частини Донецької та Луганської областей на початку 2014 року стали першим практичним кроком з реалізації цієї амбітної агресивної мети путінського режиму. Криму в цьому плані відводилася особлива роль.
Росія, як колись Радянський Союз, продовжує хронічно відставати від Заходу у військових технологіях, в першу чергу - в носіях стратегічних ядерних озброєнь. Російські зразки на цілі покоління відстають від відповідних аналогів провідних країн-членів НАТО, нівелюючи будь-яку перевагу РФ у стратегічному протистоянні з Заходом. Тож Кремлю нічого не лишалося, як "вичавлювати" максимум з носіїв тактичної ЯЗ, які хоча б мінімально можна було протиставити західним зразкам.
Однак існувала проблема: ці носії мали порівняно обмежений радіус дії - до 5500 км, на відміну від стратегічних з радіусом дії від 5500 км і більше.
Росія, як колись Радянський Союз, продовжує хронічно відставати від Заходу у військових технологіях, в першу чергу - в носіях стратегічних ядерних озброєнь
Москва завжди шукала можливості, як отримати стратегічну користь від зброї тактичного рівня. Рішення проблеми було простим і складним одночасно: треба було розташувати цю зброю максимально близько до стратегічного противника - в першу чергу, США, і, звісно, НАТО.
Саме за такою логікою розгорталася свого часу Карибська ракетна криза - Хрущов розумів: для того, щоб напряму погрожувати США, конче необхідно розмістити свої тактичні ракетні комплекси десь неподалік, звідки ракети могли б поцілити хоч кудись на території США. Так радянські ракети опинились на Кубі…
Десятиліття потому, зіткнувшись з аналогічною проблемою, Путін зрозумів, що одним з варіантів шантажу США і Заходу в цілому є розгортання тактичної ЯЗ та її носіїв в українському Криму, звідки можна погрожувати усім європейським союзникам США і, таким чином, шантажувати Вашингтон. Саме тому російська агресія проти незалежної України в лютому 2014 року почалась саме з Криму.
Плани Кремля по розгортанню тактичної ЯЗ в Білорусі - додаткова страховка, враховуючи непросту ситуацію в тимчасово окупованому росіянами Криму, захистити який від ударів ЗСУ Росія фактично не в змозі. Однак російська ядерна зброя в Білорусі однозначно повернута проти країн-членів НАТО і відіграє ту саму ключову гібридну роль - геополітичного шантажу США.
Саме тому є всі підстави стверджувати, що кремлівська агресія проти України була, є і лишатиметься лише одним з етапів більш амбітного плану Москви з взяття реваншу за поразку в Холодній війні. І саме тому жодні переговори з РФ чи припинення вогню не принесуть стратегічної безпеки ні Європі, ні Заходу в цілому.
Тільки стратегічна поразка Росії здатна забезпечити регіональну й глобальну безпеку щонайменше на кілька наступних десятирічь. При цьому, РФ усвідомлює свою технологічну обмеженість порівняно з Заходом і тому робить основний акцент у цьому стратегічному протистоянні на гібридний інструментарій.
Стратегічний провал російської армії в Україні - нездатність російських генералів досягти швидкої перемоги в стилі "Київ за 2-3 дні" - ще більше актуалізувала цей гібридний підхід для Росії.
У випадку поразки України, Кремль однозначно скористався б слабкістю Заходу і силою чи шантажем домігся б виконання свого ультиматуму, озвученого в грудні 2021 року заступником міністра закордонних справ Росії Рябковим, який закликав НАТО "збирати манатки" і "забиратися за лінію 1997 року". Воєнна перемога Кремля в Україні відкрила б двері для застосування сили проти НАТО напряму.
Тільки стратегічна поразка Росії здатна забезпечити регіональну й глобальну безпеку щонайменше на кілька наступних десятирічь
Однак нездатність російської армії забезпечити таку перемогу змушує Кремль змінити тактику - але аж ніяк не відмовитися від стратегії. Тож на перший план знову виходить гібридний інструментарій.
Його застосування передбачає розпалювання регіональних гібридних конфліктів скрізь, де для цього є хоч найменші можливості - від Близького Сходу (масштабний терористичний напад ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року) й Азійсько-Тихоокеанського регіону (напруга довкола Тайваню і на Корейському півострові) до Африки і Латинської Америки…
Логіка сформованої "Вісі зла" сучасного світу - Москви, Тегерану і Пхеньяну - проста. Цей союз агресивних диктатур прагне створити ситуацію, коли Захід буде просто неспроможний адекватно відреагувати на черговий регіональний конфлікт з цілого каскаду йому подібних. Це і буде, за логікою Кремля, "кінцем сучасного однополярного світу".
Гібридний підхід передбачає дотримання не лінійної, а ситуативної логіки дій. Це означає, що наш ворог діє не лінійно - від "кроку А" до "кроку Б" і далі до "кроку В". Він діє виключно за обставинами.
Саме в цій стратегічній непередбачуваності найбільша небезпека такого гібридного підходу. Саме тому загроза появи на світовій мапі нових регіональних конфліктів буде повʼязана, в першу чергу, з субʼєктивним баченням і оцінкою ключовими гравцями своїх спроможностей та ресурсів.
Китай, який веде свою геополітичну гру з США, зацікавлений у спільній реалізації американського підходу "глобальної конкуренції на двох замість глобальної конфронтації". Однак при цьому Пекін активно використовує своїх кишенькових проксі (КНДР, Іран) для підвищення ставок і власної значимості в цій грі.
...союз агресивних диктатур прагне створити ситуацію, коли Захід буде просто неспроможний адекватно відреагувати на черговий регіональний конфлікт з цілого каскаду йому подібних. Це і буде, за логікою Кремля, "кінцем сучасного однополярного світу"
Сі Цзіньпін не відмовляється від планів анексії Тайваню, однак перш ніж перейти до практичних кроків, повинен вирішити для себе дві ключові задачі. По-перше, максимально мобілізувати власні ресурси (наприклад, під маркою "боротьби з масштабною корупцією в НВАК). По-друге, максимально ослабити США і Захід (провокуючи загострення на Корейському півострові і непрямо сприяючи продовженню російської агресії проти України).
Глобальні агресивні амбіції путінського режиму грають на руку таким геополітичним планам КНР.
Це нове глобальне протистояння вже набуває ознак світової гібридної війни. Однак такий конфлікт, в силу своєї гібридності, не буде схожим на Холодну війну з чітким блоковим поділом світу. Країни Глобального Півдня лишатимуться гібридними ситуативними союзниками обох центрів протистояння, ускладнюючи і без того непростий розподіл сил на глобальному рівні.
Відтак бачимо, що російська повномасштабна збройна агресія проти України є насправді лише одним з елементів глобального гібридного протистояння сучасної "Вісі зла" та її стратегічних союзників з країнами Заходу.