«Кольчуга» на дні Балтійського моря
Розвіддані не вперше стають заручниками політичних ігор. Це старі граблі, які варто прибрати з американо-українських відносин
Почнемо з головного. Публікація у The New York Times, яка спирається на витік оцінки розвідданих про обставини вибуху і критичного пошкодження російського газопроводу Північний потік — 2, не містить даних про відповідальність України.
Як випливає зі статті, американська розвідка на основі зібраних даних лише припускає причетність до підриву ПП-2 «опонентів Путіна або Росії», які можуть мати громадянство України або Росії. Водночас, ці ж розвіддані, як стверджується у статті, не є повними і достатніми для будь-яких вагомих висновків.
Ось і весь фактаж цього матеріалу. Проте автори статті наполегливо інтерпретують слова високопосадовців уряду США, від яких власне й отримали інформацію, як натяк на якийсь «проукраїнський слід» і ймовірність відповідальності якихось анонімних проксі-агентів.
У цій ситуації надзвичайно важливо уважно читати та відділяти думку журналістів від цитат урядовців. Так от, анонімні представники уряду США, а журналісти показово уникають словосполучення «адміністрація Байдена», сказали, що лишаються «відкритими» до версії про причетність осіб зі зв’язками з українським урядам чи спецслужбами. Тобто, нічого не стверджують і не виключають.
Цього ж дня з’являється інша публікація на цю ж тему в німецькій пресі. Це вже не витоки з розвідки, а з офіційного розслідування. Зокрема, зі статті ми дізнаємося, що під підозру німецьких слідчих потрапила яхта, де знайшли сліди вибухівки, яка перебувала недалеко від місця вибухів на газопроводах. Єдиний зв’язок з Україною — яхта належить польській компанії, якою володіють двоє громадян (громадянок) України.
Путіну, на відміну від Зеленського, зовсім не потрібна довіра американців
Важливо, що німецькі журналісти та слідчі чесно визнають, що натяк на можливу причетність «українських командос» європейці отримали восени від «однієї західної розвідки». На цьому фактаж теж закінчується, і німецькі журналісти вказують на це без будь-яких інших натяків. Навпаки, вони чітко говорять про те, що доказів недостатньо, щоб говорити і про «український слід», і про «операцію під чужим прапором» з метою підставити Україну.
Тепер важливо звернути увагу на низку політичних ризиків та стереотипів, які розглядаються у статті NYT.
По-перше, Росія, на думку урядовців США — співрозмовників NYT, зовсім не зацікавлена шкодити своїм економічним інтересам і підривати газопровід, що приносив дохід. Свої слова вони обґрунтовують тим, що розвідка досі не знайшла доказів причетності російських спецслужб. Однак теза про те, що Росія не жертвує економічною вигодою у протистоянні із Заходом не витримує іспиту фактажем. Адже Росія власними руками знищила довгострокові економічні відносини з ЄС, здійснивши напад на Україну. Її не зупинила загроза втратити половину золотовалютних запасів у розмірі $300 млрд.
По-друге, журналісти NYT вказують на те, що Україна у своїх діях проти Росії все ще залишається недостатньо прозорою для уряду США. Зокрема, Київ не попереджав Вашингтон про диверсії проти авіабаз і складів у окупованому Криму, атаки на міст між окупованою Керчю і російською Таманню та авіабази стратегічних бомбардувальників. І це, на думку американців, стримує адміністрацію Байдена від того, щоб упевнено відкинути будь-які спекуляції про причетність України попри досягнутий за рік війни високий рівень довіри у відносинах з адміністрацією Зеленського.
Проте історія кінця 2021 та всього 2022 року довела, що навіть за наявності потужних розвідувальних можливостей США ще менше розуміють наміри та плани Кремля. До того ж, Путіну, на відміну від Зеленського, зовсім не потрібна довіра американців. Навпаки, він прагне збільшити рівень стратегічної непевності, розриваючи угоду про обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
Єдиний момент, на який справді варто звернути увагу, це спостереження американського видання про те, що восени 2022, після підриву «північних потоків», в урядових американських колах почали циркулювати «припущення» і «побоювання», що Україна може бути до цього причетною.
Як казав відомий класик, «так це вже було». Саме такі «припущення» поряд із політичною інтерпретацією розвідданих стали основою для «кольчужного скандалу» у 2002 році - звинувачення українського керівництва у поставках військового обладнання в Ірак в обхід санкцій. Звинувачення виявилися безпідставними.
Однак українському керівництву варто врахувати уроки минулого. У Вашингтоні повірили у таємні оборудки Леоніда Кучми, бо знали наскільки корумпованою і зацикленою на монополізації влади є його адміністрація. Тому подібні тенденції в Офісі Президента чи в найближчому оточенні Володимира Зеленського неприпустимі, бо це шлях до втрати довіри і катастрофи.
Вашингтон теж має виконати домашнє завдання. Довіра у сфері безпеки, оборони і розвідки вимагає міцних взаємних зобов’язань. Публічна підтримка вступу України до НАТО та спеціальна двостороння угода про оборонну співпрацю є тією основою, яка зміцнить і наповнить змістом співробітництво України та США.