НАТО знову в пріоритеті, або як Київ змінює свою євроатлантичну стратегію
8 червня в українському парламенті відбулася, без применшення, надзвичайно важлива подія. Так, набуття Україною членства в НАТО було визначено метою та одним з ключових пріоритетів зовнішньої політики та національної безпеки. Фактично, відбулася логічна гармонізація між тим, що проголошувалося від 2014 р. у формі політичних заяв, з одного боку, і що реально було закріплено на законодавчому рівні. Два ключові закони України, які визначають засади внутрішньої, зовнішньої та безпекової політики були доповнені простим, але стратегічно важливим посилом: метою України є приєднання до Північноатлантичного Альянсу.
Чому це стратегічно важливо? Відповідь на поверхні. Так, у 2014 р., після зміни влади, політичний винахід режиму Януковича у формі статусу позаблоковості було скасовано і вилучено з українського законодавства. Однак за цим кроком не було зроблено логічного наступного: визначення нового пріоритету. І це не було б так принципово, якби не декілька «але». По-перше, цей новий пріоритет – членство в НАТО – постійно лунав у вигляді заяв та декларацій, тобто був де-факто присутній на порядку денному, але де-юре нічим не підкріплювався. По-друге, відчувалася різниця у тому, що українська влада говорила внутрішній аудиторії, і що – зовнішній. Українська аудиторія частіше і гучніше чула про поступ до членства в НАТО. Натомість заяви назовні завжди були обережні і трималися в юридичних рамках. А ці формальні рамки визначали метою «досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства» в НАТО, але аж ніяк членство як таке. Різниця очевидна. І хоча її мотивували тим, що допоки приєднання не є реалістичним, краще поглиблювати співпрацю і власне прагнути досягнення критеріїв, ця колізія мала місце і давала простір і для маневрування, і для маніпуляцій.
Чому для таких змін на законодавчому рівні було обрано саме цей момент – складно сказати
Захід цілком аргументовано згортав дискусії навколо приєднання України до НАТО: мовляв, у вас самих чітко не визначено, чи ви збираєтесь просуватись до членства, чи ні. Українські політики могли балансувати між настроями різних груп електорату всередині країни, і між позиціями різних держав-членів НАТО та ЄС на зовнішній арені. Загалом, до певної міри така ситуація могла тривати і далі – вона багато в чому була своєрідним компромісом: між досяжним і бажаним, між політичними інтересами та боротьбою та реальним формуванням державної політики безпеки і зовнішніх відносин. Чому для таких змін на законодавчому рівні було обрано саме цей момент – складно сказати. Скоріше за все – всього потроху. Тут відіграли роль як дуже конкретні речі, зокрема, очікуваний приїзд делегації Північноатлантичної ради, так і контекстні, зміна загальної ситуації. Сюди можна віднести і впевненість у тому, що у парламенті буде достатньо голосів за це рішення, і певне зменшення напруги на фронті (а отже – і більша ймовірність, що члени НАТО не сприйматимуть це рішення як закид Москві у «незручний» момент), і поступова зміна лінії поведінки керівництва країни щодо Росії загалом. Останнє – не менш важливо, адже у внутрішній політиці можна простежити підсилення акценту на політиці «жорсткої руки» щодо Росії з боку президентської політичної сили. Ззовні ці зміни можуть бути не помітні, але у внутрішньому полі знову активно лунають ідеї про візовий режим з Росією, наприклад. Без «санкції» від керівництва держави така ідея на порядку денному не з’явиться, а в комплексі з іншими кроками це означає – реакція Москви наразі Київ хвилює менше, аніж раніше.
Ці зміни розставляють важливі крапки над «і»: як для українського суспільства, так і для офіційних відносин України з НАТО
До всього вище зазначеного варто додати ще один важливий аргумент, чому це рішення було ухвалено зараз, і чому воно – логічне за нинішнії ситуації. Цей аргумент – безпрецедентно високий рівень підтримки руху до НАТО в українському суспільстві. Так, згідно з дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, якби у грудні 2016 р. проходив референдум щодо членства в НАТО, то 71,5% його учасників проголосували б «за», тоді як «проти» – 23% (за явки 62% від загальної кількості виборців). НАТО від 2014 р. продовжує лишатися найбільш популярним варіантом гарантування національної безпеки України – так вважають 44% українців, а позаблоковий статус (26%) та військово-політичний союз на пострадянському просторі (6,5%) втратили левову частку своїх прихильників. Не відреагувати на нові реалії суспільних настроїв було б недалекоглядно. Тим більше, що ці цифри, скоріше за все, часом таки «просядуть». Саме тому, якщо їх і використовувати як аргумент, то очевидно, що кращого моменту вже не буде.
Загалом варто сказати, що звичайно, сам факт ухвалення таких змін до українського законодавства не змінить автоматично і принципово порядку денного двосторонніх відносин Україна-НАТО. Але важливо, що ці зміни розставляють важливі крапки над «і»: як для українського суспільства, так і для офіційних відносин України з НАТО. Ці зміни формують амбітні цілі, а те, що членство не є можливим «тут і зараз», не становить перешкоди для того, аби із цими цілями визначитися – так, як це відбулося вже у випадку з Європейським Союзом. Насправді, так само, як і до 8 червня, ключовим змістом двосторонніх відносин з Альянсом буде досягнення критеріїв для набуття членства, але нарешті правильно розставлено акценти: досягнення критеріїв – це тільки інструмент, а не мета. Чи буде Київ послідовним у реалізації нового підходу до відносин з НАТО – стане зрозуміло дуже швидко: за темпами внутрішніх безпекових та оборонних реформ, за іншими напрямками демократизації, за тим, як Київ використає вже надані можливості допомоги від НАТО.
