Політики здаються перед труднощами системної трансформації країни
Українські політики сьогодні не готові здійснювати євроатлантичну інтеграцію України. Такої спільної думки дійшли експерти, заявивши про це на прес-конференції «Євроатлантична інтеграція занадто важлива справа, щоб довіряти її політикам», організованій Фондом «Демократичні ініціативи» 14 березня 2008 року.
Тема цієї прес-конференції була зумовлена великим розчаруванням експертів, які працюють у сфері євроатлантичної інтеграції, в тому, як провадиться політика просування до НАТО українськими посадовцями й ЗМІ: Верховна Рада бореться з НАТО за допомогою надувних кульок, а для засобів масової інформації парламент в кульках – це красива картинка й більш нічого. Експерти скликали прес-конференцію з тим, щоб звернути увагу насамперед суспільства і, зокрема, журналістів на те, що все-таки тема євроатлантичної інтеграції серйозна і стосується передусім національних інтересів України.
– Питання інтеграції до НАТО, яке пов’язане з системною трансформацією країни, вимагає сьогодні від політиків дуже серйозних зусиль, – розпочав свій виступ Олександр Сушко. – Але ні в одному, ні в другому політичних таборах сьогодні немає достатньої готовності ці зусилля здійснювати. З одного боку, хочеться бути в престижному клубі цивілізованих держав, але, з іншого, коли розумієш, який перелік завдань треба виконати, політики ніяковіють перед ними. Відтак ми не бачимо активності тих, хто мав би роз’яснювати суспільству переваги членства в НАТО.
Сьогодні нарікають, що не вистачає бюджетних коштів для проведення кампанії. Але ж ми добре бачимо, коли окремі чільники держави хочуть проводити якусь інформаційну кампанію, то вони це роблять. Наприклад, сьогодні в щоденному режимі одна владна установа, яка розташована на вулиці Банковій, веде інформаційну кампанію проти іншої владної установи, яка розташована на сусідній вулиці. Ми бачимо, як без жодних бюджетних коштів, достатньо лише політичної волі однієї чи двох людей, така кампанія ведеться. Тому відповідь проста: якби політики володіли достатньою політичною волею, вони могли провадити будь-яку кампанію активніше й ефективніше.
Візьмімо, ситуація з голодомором. Величезну кількість зусиль було спрямовано на те, щоб змінити думку невизначених на користь того, що голодомор є геноцидом народу, і результат сьогодні очевидний. Цього року опитування громадської думки зафіксували, що абсолютна більшість українців вважає голодомор геноцидом українського народу всупереч думці Росії, Партії регіонів та інших політичних сил. Це свідчить про те, що держава все-таки вміє щось робити, коли захоче.
Що стосується НАТО, то на сьогоднішній день зусиль політиків недостатньо – і з об’єктивних, і суб’єктивних причин. Йдеться не тільки про внутрішній, а й про міжнародний компонент чинників, який також нічого не має спільного з реальністю. Приміром, нещодавно Україна отримала сигнал від канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка сказала, що Німеччина не готова бачити в НАТО країни, де справа інтеграції підтримується лише політиками, а не суспільством. Звідки взяла пані канцлер інформацію про те, що тільки політики в Україні виявляють інтерес до євроатлантичної інтеграції? На мою думку, якраз у політиків дуже викривлений інтерес до євроатлантичної інтеграції, тоді як на суспільному рівні існують конкретні ініціативи. Але оскільки і вітчизняний, і зарубіжний інформаційний простір заповнений тезами про те, що в Україні суспільство не підтримує НАТО, то відповідно це вже стало частиною стереотипного сприйняття України.
Якщо раніше ми говорили, що головним чинником негативного ставлення частини суспільства є радянські стереотипи, то зараз можемо констатувати появу цілої низки новостворених стереотипів і міфів, які містять в собі фальшиві факти, фальшиві висновки і нав’язуються суспільству. Часто речниками цих міфів виступають дуже високопоставлені люди і пересічний споживач інформації начебто не має підстав не довіряти цим людям, адже вони мають певний авторитет. Наприклад, президент Російської Федерації відразу після відвідин В. Ющенка виступив із заявою про перенацілення ракет на Україну в разі, якщо вона вступить до НАТО і на її території розмістяться чиїсь іноземні військові. Тут ми маємо справу з абсолютно маніпулятивною технологію, коли вибудовується штучний фальшивий причинно-наслідковий зв’язок.
Годі казати, якої шкоди завдають наші депутати, які ніколи раніше не займалися міжнародними відносинами, але раптом стали експертами з питань євроатлантичної інтеграції. Поширюються стереотипи про необхідність збільшувати наш військовий контингент. Це при тому, що Україна без всякого членства в НАТО є одним із найбільших учасників у світі миротворчих операцій. Більше того, наша участь у багатьох міжнародних військових і миротворчих операціях є значно вищою в сенсі чисельного внеску, ніж внесок багатьох членів-країн НАТО. Якщо ж країна перебуває в НАТО і, наприклад, не хоче брати участь у якійсь операції, вона може це не робити. Але ж у нашого споживача інформації складається інше враження – обов’язкове відправлення половини української армії до Іраку чи Ірану.
Тому загальний висновок такий. У питаннях НАТО ми є свідками інформаційної війни. Суб’єктами цієї війни виступають як внутрішні, так і зовнішні чинники. Внутрішні чинники спрацьовують насамперед з огляду на майбутні вибори, боротьбу за електорат. Особливо бачимо потужну боротьбу за східний електорат, за його перерозподіл. І хоч немає жодних даних, які б свідчили про те, що кампанія антиНАТО комусь допомогла виграти хоча б якісь вибори, але поза тим, традиційно ця тема використовується під час виборів, щоб мобілізувати свій електорат. Щодо міжнародних компонентів, то я навів принаймні два приклади, коли джерелами неправдивої інформації про НАТО виступали офіційні особи іноземних держав, і всі месиджі дуже широко транслювалися українськими медіа. Можна сказати, якісного і компетентного спростування в інформаційному просторі не прозвучало.
