Тарас Жовтенко,
кандидат політичних наук,
член Громадської Ради при МЗС України
Система національної безпеки країни є наріжним каменем усіх вимірів державної стабільності. Від того, якою мірою функціонування цієї системи відповідає актуальним викликам національній та міжнародній безпеці, залежить захищеність суспільства й держави загалом.
Чи усі майбутні війни будуть вестися бійцями приватних армій? Чи відмовлятимуться держави від монополії на легітимне насильство? І що така практика означатиме для національної безпеки окремих країн і системи міжнародної безпеки?
Приватний сектор + держава: анатомія взаємин
Адекватне реагування на безпекові виклики гарантує чітка архітектура контролю й повноважень у межах такої системи. Однак, оскільки вона цілком інтегрована й діє винятково в координатах національної політики держави (будьмо відверті, не завжди найшвидших і найефективніших) та бюрократичних процедур, загальною тенденцією є певна міра політизованості й інерції діяльності елементів системи національної безпеки країни. Така тенденція не може не мати впливу на ефективність роботи національного безпекового апарату держави. Тому кожна країна шукає свій спосіб вирішення цих проблем.
Серед найпоширеніших способів виходу з подібних ситуацій можна назвати:
- по-перше, реформування безпекового апарату країни (як структурне, так і функціональне) в частині невідповідності актуальним загрозам;
- по-друге, пошук альтернативних інструментів їх усунення.
З-поміж останніх найпоширенішою є практика залучення суб’єктів приватного сектору до вирішення проблем національної безпеки.
Найпоказовішим і, відповідно, найбагатшим практичним досвідом використання приватного сектору в системі гарантування власної безпеки є, безумовно, США.
Вирішального поштовху масштабному використанню приватних компаній в безпековій сфері країні надали сумнозвісні події 11 вересня 2001 р., вивівши на перші позиції необхідність боротьби із зовсім несхожим на традиційні, неповороткі держави часів «холодної війни», супротивником – терористичною організацією «Аль-Каїда».
Ці нові умови вимагали нових підходів у безпековій політиці, тоді як часу на їх осмислення й практичне випробування катастрофічно не вистачало.
І тут на допомогу Білому дому й Пентагону прийшли гравці приватного сектору, запропонувавши державі ту мобільність, ефективність та ресурси, якими «приватники» завжди обходили «бюджетників».
Приватні компанії не були новачками на державному «безпековому ринку», пропонуючи свої послуги в сфері технологічних розробок та логістики. Однак нові умови дали змогу їм значно розширити спектр діяльності.
Від аналітики до війни: становлення приватного сегменту безпекового апарату США
Станом на 11 вересня 2001 року американська компанія «Дженерал Дайнемікс» працювала в 9 із 16 основних розвідувальних відомств, від Агентства національної безпеки (АНБ) до Департаменту внутрішньої безпеки (ДВБ). Зокрема, 2003 року корпорація витратила мільйони доларів на оснащення та технічну підтримку офісів ДВБ, в тому числі його Центру національних операцій (National Operations Center), Департамент розвідки і аналізу (Office of Intelligence and Analysis) та Департамент безпеки (Office of Security).
У 2010 році компанія повідомила про $319 мільярдів прибутку, порівняно з $10,4 мільярда у 2000 році. Штат компанії за цей період збільшився з 43 300 до 91 700 працівників. Прибуток підрозділів компанії, робота яких стосується розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності – основних підрядників урядових контрактів, зросла з 2,4 мільярда у 2000 р. до 10 мільярдів у 2010 р. Загалом за цей період тільки зазначені підрозділи принесли компанії 34% загального прибутку[1].
Впродовж другого десятиліття 2000-х прибутки американських техногігантів від партнерства з сектором безпеки продовжували кратно зростати – разом із зростанням ваги і ролі кіберпростору в забезпеченні національної безпеки й національних інтересів держави.
Однак нова геополітична реальність «Глобальної війни з міжнародним тероризмом» диктувала свої правила, і Сполучені Штати були змушені значно розширити спектр послуг, що їх державні безпекові інститути погоджувалися делегувати контрактникам.
Якщо за часів «холодної війни» в переважній більшості випадків все зводилося до сприяння у доступі до технологій/даних, які надавали уряду технологічні компанії (AT&T, Western Union тощо), новий час вимагав нових підходів…
Однією з перших сфер, на яку звернули увагу «приватники», стала діяльність спецслужб – спочатку аналітична (підготовка аналітичних документів для високопосадовців), а згодом і оперативна (добування інформації).
Вже на початку 2000-х із 854 000 осіб, які мали допуск до цілком таємної інформації у США, близько 265 000 не були держслужбовцями, а репрезентували приватний сектор. Це – лише один із результатів політики тодішньої (і, зрештою, усіх наступних, оскільки в подальшому ці цифри тільки зростали) президентської адміністрації. А з 2013 до 2021 рік ці цифри зросли щонайменше на 17%[2].
Приватні компанії вже довгий час співпрацювали з урядовими інституціями США, однак таке кардинальне зростання їхньої частки в безпековому секторі країни стало результатом державної політики в середині розвідувальних відомств, Білого Дому і Конгресу щодо збільшення потужності державного апарату. Водночас політична еліта намагалася приховати фактичне зростання урядових інституцій на початку 2000-х рр.
Контрактники не вважаються штатними працівниками державних структур і водночас це суттєво пришвидшує процедури прийняття на роботу (немає необхідності дотримуватися тривалих формальностей, перевірок тощо, як при прийнятті на роботу державного службовця).
Результатом такої політики, ще більш активної після подій 11 вересня 2001 року, стало кардинальне зростання спектру залученості до вирішення практичних завдань політики національної безпеки США, покладених на приватні компанії.
Ілюзію економії бюджетних коштів розвінчують результати відповідних розслідувань. Так, офіційне росзлідування, проведене Управлінням Директора національної розвідки (Office of the Director of National Intelligence) 2008 року свідчить, що частка контакторів у штаті розвідувальних агентств країни становить 29%, а витрачається на них аж 49% бюджетних коштів. У 2021 році ця частка зросла до 70% – $59,5 млрд[3].
В такий спосіб держава отримала змогу приховувати реальну чисельність офіцерів власних спецслужб, збільшуючи їхній штат завдяки контрактникам. І хоча офіційно вони не можуть виконувати «винятково державні функції», реальна практика засвідчила протилежне…
Лакмусовий папірець «Blackwater»
Разом з еволюцією «Глобальної війни з міжнародним тероризмом», яка із «війни спецоперацій», зрештою, переросла в тривалі й повномасштабні військові кампанії в Афганістані та Іракові, потреби безпекового сектору США у послугах контрактників теж змінювалися.
Досить швидко Вашингтон був змушений звернутися до послуг приватних армій.
Найкращим прикладом згаданих тенденцій служить відома (насправді – одна з багатьох) американська приватна військова компанія Blackwater. В свої найкращі часи ця потужна організація налічувала понад 2 500 бійців, мала власний парк військової авіації і бронетехніки, оперувала базою даних на більш ніж 21 000 колишніх офіцерів та ветеранів американських спецпідрозділів.
Компанія, чиї тільки офіційні річні бюджети перевищували півмільярда доларів, була заснована у 1996 р. Еріком Принсом, чиє радикальне християнське виховання стало вельми співзвучним мілітарно-християнській риториці ініціатора «Глобальної війни з міжнародним тероризмом», американського президента Дж. Буша-молодшого. Відтак, пік активності компанії збігся з війною проти «Аль-Каїди» спочатку в Афганістані, потім в Іракові.
Виконання бійцями Blackwater суто військових та розвідувальних завдань стало віхою в еволюції американської політики безпеки, покликавши до життя кілька вкрай небезпечних прецедентів.
По-перше, стала очевидною невизначеність правового статусу бійців приватних армій, які виконують бойові завдання. Афганський та іракський досвід показали, що, згідно з чинним законодавством США, бійці ПВК, з одного боку, НЕ є військовослужбовцями (тож мають статус цивільних осіб), тому не можуть бути притягнені до відповідальності відповідно до Воєнного кодексу (Uniform Code of Military Justice). З іншого – вони також не підпадають під дію цивільного законодавства, оскільки згідно з укладеними із державою контрактами, формально є елементом т.зв. Загальних сил США (U.S. Total Force), які беруть участь у бойових діях. Іншими словами, вони можуть діяти фактично безкарно, що спричинило цілу низку прикрих інцидентів. До сьогодні єдиного підходу до розв’язання цієї проблеми в США не існує.
По-друге, використання контрактників у проведенні розвідувальних операцій в таких умовах спричиняє не просто провали в цій надважливій та надчутливій сфері, а й провокує політичні суперечки з іншими державами.
Найвідоміший приклад – інцидент з Реймондом Девісом, офіційно – співробітником консульства США в Пакистані, а насправді – контрактником Blackwater. Його завданням був збір розвідувальної інформації для рейдів, що готувалися З’єднаним командуванням спеціальних операцій США (Joint Special Operations Command – JSOC), а точніше, цілком конкретної операції зі знищення лідера «Аль-Каїди» бін Ладена, який на той час переховувався в цій країні. Девіс був заарештований пакистанською поліцією після здійснення збройного нападу і вбивства пакистанських громадян. Його визволення з-під арешту коштувало Вашингтону чимало політичних і фінансових зусиль.
Зрештою, в лютому 2009 року власник Blackwater Е. Прінс провів ребрендинг, перейменувавши свою компанію на Xe Services LLC, а з січня 2010 – на Academi.
У 2020 році він невдало спробував повернути собі колишній вплив, водячи хороводи довкола Д. Трампа з пропозицією замінити усіх регулярних військовослужбовців ЗС США в Афганістані на найманців (граючи на планах тодішньої адміністрації вивести звідти американські війська), а також мав намір вербувати задля цього ветеранів російсько-української війни[4].
Російська практика: ПВК «Вагнер» і кувалда Пригожина
Все це зі зрозумілих причин дуже цікавило Кремль. Дві криваві чеченські кампанії, загарбницькі воєнні вилазки проти сусідніх держав – спочатку Грузії у 2008 році, а потім, зрештою, і України, захоплення чужих територій, війна в Сирії, створення штучних конфліктів та їх постійне роздмухування – сама новітня російська політична стратегія була ніби створена для невловимих бойовиків приватних армій.
У 2013 році в РФ колишній кухар Путіна Є. Пригожин створив сумнозвісну ПВК «Вагнер», яка вже з початком російської гібридної агресії проти України у 2014 році встигла «відзначитися» в окупованому Криму, під час боїв за Луганський аеропорт, у битві за Дебальцеве, збитті українського Іл-76 під Луганськом у червні 2014-го.
Ще навесні 2014-го російські ЗМІ повідомляли про те, що низка депутатів Держдуми спільно з Міноборони РФ почали роботу над законопроектом про приватні військові компанії. Обговорення тексту мало початися вже восени, однак логіка протистояння на українському Донбасі сплутала російські плани – необхідність масштабного використання регулярних підрозділів ЗС РФ звела на той момент нанівець переваги від ПВК.
Однак озвучена тоді ідея використання Кремлем приватних армій залишилась без змін: ПВК йтимуть у бій, коли використання російської армії «буде ускладнене політичними та/або юридичними моментами».
Очевидно, більшість таких моментів зводилася до логіки гібридної стратегії, яка також еволюціонувала, тимчасово відсунувши військовий компонент на другий план.
Одним із перших «тривожних дзвіночків» про проблеми з використанням російських найманців у «гарячій» війні проти професійного противника став повний і демонстративний розгром регулярними Збройними силами США двох БТГр «вагнерівців» під Дайр-ез-Зауром в Сирії у лютому 2018 р, де російські найманці намагалися, використовуючи власну чисельну перевагу, взяти штурмом позиції американців і курдів.
Власне, повномасштабна війна РФ проти України і колапс первинного, гібридного плану наступу авторства генерала Гєрасимова змусили Кремль перевзуватися на ходу: гостра необхідність «призначити винних» за провали на фронті завершилася примітивними звинуваченнями на адресу російських регулярних військ та їхніх командирів, що зрештою вилилося в «каруселі» призначень командувача «об’єднаною групою військ» – як російське військово-політичне керівництво називає свої сили вторгнення.
За місяці війни така практика спричинила дистанціювання кадрових військових від верховного політичного керівництва РФ, тоді як залежність щонайменше політичної долі Путіна і його оточення від результатів на фронтах України зростала.
Раптом стала зрозумілою очевидна патовість ситуації: коли вже почав агресивну війну, не варто критикувати військових, від дій яких залежить твоя доля в усіх сенсах цього слова.
Відтак путінський режим був змушений звернутися до послуг приватної армії «Вагнера» колишнього кухаря кремлівського вождя. Чудово розуміючи безвихідь свого «патрона», Пригожин почав використовувати свій вплив і залежність вищого політичного керівництва РФ від послуг його ПВК, набираючи політичних балів, і разом зі своїм союзником, лідером окупованої Росією Чечні Р. Кадировим почав практично відкрите протистояння зі збройними силами РФ. А що персона Кадирова традиційно може похвалитися мінімальною популярністю в середовищі російських спецслужб (особливо ФСБ), все стало ще більш заплутаним.
Ефективність бойовиків «Вагнера» на полі бою виявилася неоднозначною: з одного боку, командні і керівні посади в цій структурі завжди обіймали колишні професійні військові, ветерани численних підрозділів російського спецназу. З іншого – їхній досвід важко назвати унікальним чи справді професійним, враховуючи характер усіх війн, які вела російська держава з початку 1990-х.
Спроби міксувати такий особовий склад з колишніми ув’язненими, яких використовували як гарматне м'ясо, не дав якихось особливо вражаючих результатів: бої довкола Бахмута і Соледара показали, що такі підрозділи несли шалені втрати, обчислювані десятками тисяч, і така тактика працює лише доти, доки з російських колоній встигають підвозити достатню кількість нових смертників, щоб поповнити втрати попереднього дня.
Зрештою, все звелося до історії з розтиражованою показовою стратою «неслухняного» бойовика кувалдою Пригожина, яка навряд чи допоможе йому в тому похмурому майбутньому, яке чекає на нинішню РФ.
Стало очевидно: російська практика використання ПВК в війні проти України залишилася начисто знівельованою цілковитою неадекватністю вищого політичного керівництва держави, яке виявилося нездатним правильно оцінити ані ситуацію загалом, ані свої стратегічні цілі, ані власні доступні ресурси і можливості.
Спроби бездумно мавпувати досвід США, не враховуючи історичних, правових, політичних моментів, призвела до того, що майбутнє приватних армій у РФ зведеться до використання їх як інструменту боротьби спочатку за гроші, бізнес і майно колишніх правлячих еліт, а потім – і як інструменту боротьби за владу в державі.
Саме цим пояснюється ситуація, за якої в сучасній РФ налічується вже близько 30 різних ПВК, зокрема свою «приватну армію» створив нинішній міністр оборони С. Шойгу, власних найманців має також і секта Кирила-Гундяєва «РПЦ» – і, очевидно, саме таке майбутнє чекає на російських «псов войни» та їхню державу…
______________________________
[1] Priest D., Arkin W. Top Secret America: The Rise of the New American Security State / Dana Priest, William M. Arkin. – Little, Brown and Company, 2011. – 320 p.
[2] Gerald E. Connolly, Rep. Security clearance demands are exploding and government must keep up. FCW, June7, 2021. URL: https://fcw.com/acquisition/2021/06/security-clearance-demands-are-exploding-and-government-must-keep-up/258405/
[3] Robert Levinson, Cameron Leuthy Intelligence Contractors Vying for Slimmer Spy Budget in FY 2021. Bloomberg, October 23, 2020. URL: https://about.bgov.com/news/intelligence-contractors-vying-for-slimmer-spy-budget-in-fy-2021/
[4] Exclusive: Documents Reveal Erik Prince's $10 Billion Plan to Make Weapons and Create a Private Army in Ukraine. Time, July 7, 2021. URL: https://time.com/6076035/erik-prince-ukraine-private-army/
_______________________
