Росії вигідна ситуація «ні війни, ні миру», за якої Захід скорочуватиме допомогу Україні – Марія Золкіна
Путін заявив про готовність зустрітися з новим президентом США Дональдом Трампом. Що стоїть за цією ініціативою? Чи можливе загострення бойових дій на тлі дипломатичних маневрів Москви і як запланована відправка партії найманців із Північної Кореї узгоджується зі стратегією мирних переговорів? Як Кремль може використати ці перемовини і чи знову «питання України» вирішуватиметься без її участі? Про це в інтерв’ю 5 каналу розповіла Марія Золкіна, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів » Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та дослідниця Лондонської школи економіки і політичних наук.
– Володимир Путін заявив, що готовий зустрітися з Дональдом Трампом. Що, окрім нового президента США, змінилося в світі та в самій Росії, щоб такі переговори могли відбутися?
– Росія активно створює ілюзію готовності до переговорів. На жаль, багато хто на Заході, зокрема в Європі, може побачити в цьому шанс і стати менш рішучим у відстоюванні кордонів цих переговорів. Але для Путіна зараз дуже важливо продемонструвати, що він нібито готовий до конструктивного діалогу.
Я не погоджуюся з твердженням, що Росія взагалі не буде домовлятися чи що їй це невигідно. У певних колах такий наратив досить поширений. Водночас я вважаю, що Росії вигідно увійти в переговорний процес, незалежно від того, чи має вона намір довести його до логічного завершення або виконувати хоча б політичні домовленості, не кажучи вже про підписання угод. Росії вигідно це зробити саме зараз, коли в порівнянні балансів сил України та+
Росії, вона виграє. Судячи з подій на полі бою, з ресурсів, які вона мала в цій війні на виснаження протягом останнього року, Росія небезпідставно вважає, що вона має кращий баланс сил, ніж Україна, яку підтримують її партнери.
Саме тому Росії важливо увійти в переговори зараз, поки її спроможності ще не виснажилися і поки різниця між можливостями російської армії та здатністю української армії відбивати атаки не стала такою помітною. Водночас для України важливо протриматися протягом наступного року, адже, за прогнозами, саме через рік Росія може відчути наслідки економічної кризи. Якщо ці прогнози близькі до реального стану, Росії вигідно створювати видимість переговорного процесу вже зараз – до того, як наслідки кількарічних санкцій почнуть серйозно впливати на її економіку.
– Але Москва може в процесі цих перемовин вимагати послаблення санкцій та припинення допомоги Україні. Це реальний сценарій?
– Росія розраховує, що сам лише початок переговорів матиме миттєві наслідки для України. Насамперед це вплине на зміну оборонних замовлень на майбутні роки та зменшення або припинення збройної і фінансової підтримки України, яка потрібна для протидії російській агресії. Росія вважає, що логіка Заходу працюватиме так само, як і раніше: якщо вже розпочався дипломатичний процес, неважливо, чи будуть досягнуті домовленості, чи ні, це вплине на планування військової підтримки України.
На це й сподівається Росія – щоб через пів року після початку перемовин Україна опинилася у більш вразливій позиції через зменшення західної допомоги і без міжнародного контингенту, який поки що обговорюється лише на рівні дискусій. Натомість Росія за цей час намагатиметься відновитися і виправити ті очікувані економічні наслідки, які можуть позначитися на її обороноздатності у перспективі 2026 року.
– Але Путін, здається, вже висуває якісь конкретні умови. Тобто мова йде не лише про повернення до так званого Стамбульського формату, а й про заяви на кшталт «відмовтесь від Бухарестських рішень про те, що Україна має обов’язково бути в НАТО». Це виглядає як чергова ширма, свого роду димова завіса.
– Я би сказала, що Росії потрібні гарантії. Це її план максимум – отримати гарантії того, що це буде не просто обіцянка про неприйняття України до НАТО, а закріплення цього рішення на рівні документів самого Альянсу. Навіть не просто в українській Конституції, а в міжнародних нормативних актах, де перспектива вступу України буде повністю виключена.
Одразу зазначу, що такий сценарій є абсолютно нереалістичним і не відбудеться. Максимум, на що Путін може сподіватися, – це понятійна домовленість із якимось західним лідером, ймовірно, з Трампом, про те, що український шлях до НАТО не буде «обростати» практичними результатами і залишиться в підвішеному стані на певний час, можливо навіть назавжди.
Трамп може пообіцяти багато чого, оскільки він президент лише на 4 роки. Але така домовленість буде винятково політично-персональною. Щоб змінити рішення на рівні НАТО, наприклад, відкликати згадки про членство України, потрібен консенсус усіх членів Альянсу. Проте це малоймовірно. Хоча кількість противників членства України в НАТО серед країн Альянсу за останній рік і зросла, основна частина залишається «за». Польща, країни Балтії, Велика Британія ніколи не погодяться на консенсус, який би позбавив Україну вже наявних у документах НАТО згадок про перспективу членства.
Отже, це і є той план максимум, який зараз використовує Путін. Його мета – не лише позбавити Україну перспективи вступу до НАТО, а й домогтися того, щоб Україна нічого не отримала взамін. І тут насправді значно більше ризиків.
– Чи будуть росіяни намагатися нагнітати воєнну ситуацію, розвивати нові наступи чи напрямки під час цього перемовного процесу, підвищуючи градус напруги? Чи вписується це в тактику Росії зараз?
– У тактику Росії можуть вписуватись різні сценарії. Але їм, навпаки, вигідно підвищувати інтенсивність бойових дій із початком дипломатичного процесу. Це класичний підхід росіян, і я не бачу підстав для Росії відходити від цієї тактики. Вони ніколи її не припиняли – ні під час чеченських воєн, ні з початком агресії проти України у 2014 році. Завжди намагалися посилювати тиск на фронті, одночасно активізуючи дипломатичні процеси.
Для Росії це нормальна практика. Логіка західної дипломатії і ліберального світу – якщо ти починаєш переговори, то знижуєш активність бойових дій. Логіка Росії прямо протилежна.
Це вже відбувалося у російсько-українській війні. Наприклад, під час підписання перших і других Мінських домовленостей. Вони проходили на тлі найкривавіших боїв на той час, між 2014 і 2022 роками.
Тому, думаю, Росія може створити тимчасову ілюзію, що зменшує тиск на певних напрямках, де він був найсильнішим, таку собі ілюзію готовності починати переговори. Але насправді це не має нічого спільного з реальною готовністю Путіна конструктивно домовлятися.
– Ще один аргумент на користь ваших слів – це дані західних спецслужб про те, що Північна Корея відправить до Росії велику партію найманців до кінця літа. Це явно не відповідає стратегії мирних переговорів із боку Росії. Хіба Трамп цього не бачить?
– Трамп, ймовірно, покладає надію на двосторонню домовленість з врахуванням інтересів України, яка більше виглядатиме як угода між двома політичними лідерами, а не між державами. Проте така домовленість буде лише політичною декларацією, а не угодою про завершення війни. Жодної реальної угоди не буде, адже Україна не зможе підписати документ із Росією, де йдеться про визнання окупованих територій, відмову від безпекових гарантій, обмеження оборонних можливостей тощо.
– Максимум, на що можна сподіватися, – це політична декларація про режим тиші чи тимчасове припинення бойових дій. Але навіть це не буде юридично зобов’язувальним договором. І це непогано для України, бо нам потрібні домовленості не з Росією, а з нашими партнерами на Заході, з якими ми будемо окремо працювати над гарантіями нашої безпеки, а також над міжнародним контингентом, вступом до НАТО чи двосторонніх альянсів.
Оця домовленість на словах для Трампа важлива. І для Путіна вона теж важлива. Путіну потрібно, щоб чинний президент США заявив на весь світ, що він підтримує паузу чи заборону на приєднання України до НАТО на 10 років або взагалі безстроково. Це не матиме юридичної сили, але для Путіна потрібно отримати цей політичний сигнал, що Трамп підтримує одну з вимог Росії. І оця понятійна домовленість вкладається в логіку і Путіна, і Трампа.
– Але чи не виглядає це так, що принцип «про Україну без України» знову актуальний, коли домовляються за нашими спинами?
– Українська влада усвідомлює, що вона не визначатиме всіх обрисів такої домовленості. Однак це не означає, що нас зовсім не запитають і просто щось нав’яжуть. Але тиск із боку адміністрації Трампа на Україну буде, це очевидно.
Ключове питання навіть не в тому, чи буде проголошено режим тиші. Я не бачу підстав, щоб він працював, адже такий сценарій не задовольняє апетити Росії. Україна продовжить існувати, отримувати допомогу від Заходу, її економіка почне відновлюватися, особливо за умов зменшення бойових дій. Проєкти реконструкції, навіть із нинішніми обмеженими ресурсами, матимуть позитивний ефект.
Але що отримає Путін? Його мета – не окремі території, які вони незаконно вписав собі в Конституцію. Йому потрібно, щоб Україна залишилася без західної допомоги, без можливості виробляти зброю, без армії. Саме тому Росії вигідна ситуація «ні війни, ні миру». За таких умов Захід скорочуватиме постачання зброї, а Росія спробує дестабілізувати Україну зсередини.
І тут з’являється небезпека нового покоління проросійських політиків. Вони більше не будуть відвертими союзниками Кремля, а виступатимуть як «голуби миру», закликаючи до компромісів, аби уникнути нової ескалації. Це дуже небезпечний сценарій.
А ще, ключове питання у цій домовленості між Трампом і Путіним – це санкції. Якщо їх пом’якшать, це буде катастрофою для України. Росія отримає доступ до технологій і товарів, які їй зараз важко отримувати. Це дозволить наситити її економіку й оборонний комплекс. І через рік чи півтора Росія буде значно краще готова до нової хвилі агресії, ніж Україна.
– Трампу потрібно завершити свої перші 100 днів президентства чимось позитивним для свого електорату. Чи не може вирішення війни Росії проти України стати таким досягненням, хоча б через умовну заяву?
– За 100 днів суттєвих змін не відбудеться. Це надто короткий термін, особливо враховуючи, що Україна, навіть перебуваючи у вразливій дипломатичній позиції, наполягає на тому, що жодних домовленостей про «режим тиші» не може бути без розуміння подальших кроків. Наприклад, чи буде розгорнуто міжнародний миротворчий контингент, і якщо так, то це рішення має бути суголосним і збігатися з початком переговорів про призупинення активних бойових дій. Інакше ці миротворці ніколи не відбудуться як явище.
При цьому Захід лякають реалістичні цифри, озвучені Зеленським, зокрема про необхідність контингенту чисельністю в 200 тисяч. Це проблематично для європейських країн, які мають відносно невеликі армії. Навіть ті держави, що мають сильні військові спроможності і підтримують Україну, такі як Франція, Німеччина чи Польща, мають різну мотивацію щодо участі в такій місії.
Польща, наприклад, переозброюється і готується захищати себе самостійно в разі нападу Росії. Адже сподівання на те, що їх захищатимуть американські чи європейські контингенти, були підважені російсько-українською війною. Тому навряд чи Польща готова відправити значну кількість своїх військових в Україну, знаючи про можливу загрозу для себе в майбутньому.
Німеччина, навпаки, зосереджена на внутрішніх політичних проблемах, зокрема на зростанні популярності радикальних сил, які стримують її від активного лідерства в міжнародних питаннях.
Франція залишається найбільш прихильним партнером України, але і там є виклики. Макрон стикається з падінням довіри серед населення та політичним тиском всередині країни, що обмежує його можливості діяти рішуче.
Усі ці фактори впливають на перспективу створення міжнародного контингенту та готовність Заходу брати на себе відповідальність за таку місію.
