Коментарі
Перегляди: 2315
28 січня 2017

Розмова нарівні

Ірина Бекешкіна
Український соціолог, директор Фонду "Демократичні ініціативи"
Новое Время


Полюбити мову не змусиш. Спочатку виникає потреба в ній, а потім — все інше. Тому не варто перетворювати мовну проблему в Україні на другий фронт

 

 

 

 Двомовність в Україні склалася історично. І за роки незалежності в повсякденній практиці практично нічого не змінилося. За даними Інституту соціології НАН України, у 1992‑му українською мовою в родині спілкувалися 37%, російською — 29%, обома мовами — 32%, в 2016‑му — 42%, 32% і 25% відповідно. Але от щодо статусу російської мови зміни відбулися суттєві. У 1996‑му вперше було поставлено питання: "Чи підтримуєте ви надання російській мові в Україні статусу офіційної?" І тоді 51% опитаних відповіли позитивно, 33% — негативно.

Відсоток тих, хто схвалював цю ідею, поступово знижувався. Приблизний паритет настав ще в 2010-2012 рр. Після відомих подій 2014 року ситуація різко змінилася. У 2016‑му вже 50% населення виступають проти, і лише 30% — досі за. Природно, проти україномовне населення (83%), але і серед російськомовного немає одностайності: так, відносна більшість (59%) воліли б офіційний статус для російської, але 26% проти, ще 14% не визначилися.

Якщо подивитися на регіони, то це питання все ще розколює Україну. Захід однозначно проти, центр — теж, південь (навіть без Криму) ділиться в пропорції 41% до 39%, схід (без Донбасу) більшою частиною, Донбас — абсолютно. Але якщо подивитися навіть на Донбас, то підтримка російської мови все ж знизилася: у 2013 році це були 73%, а зараз 66%.

Що стосується просування української мови, то я вважаю, що силою і примусом полюбити мову не змусиш. Розвивати любов потрібно позитивними методами: видавати цікаву літературу, показувати хороше кіно, створювати театральні клуби.

 

За власним досвідом можу сказати, що люди вивчатимуть українську мову, коли їм це стане потрібно

Слід проводити чітке розмежування: державна мова — українська, і всі державні справи мають вестися українською. Двох точок зору бути не може.

Інша справа — в побуті. Тут хотілося б обійтися без перегинів, так як це може озлобити людей, налаштувати їх проти української мови. Пам'ятаю, як на початку 1990‑х у спілці української мови Просвіта активно виступали проти всього російського. Я тоді сказала їм: "Спрямуйте свою енергію в школи, не чіпайте дорослих". Їх голова відповів: "Ви що, хочете, щоб ця проблема розтягнулася на десять років?" З тих пір минуло 25. Думаю, якщо б вони займалися школярами, ситуація була б іншою.

Так і сьогодні. Не потрібно каральних методів, якщо не йдеться про державний рівень. Боронь боже кидатися монетами у касирів — це викликає лише відповідну реакцію.

За власним досвідом можу сказати, що люди вивчатимуть українську мову, коли їм це буде потрібно. Я сама виросла в російськомовній родині, жила у російськомовному оточенні, вчилася в російській київській школі. У старших класах, мріючи, як і багато дівчаток, про акторське майбутне, вступила до театральної студії Театру дитячої та юнацької творчості при Палаці піонерів. Солідний театр із 30‑річною традицією — і при цьому україномовний. У російськомовних школах українську викладали з другого класу, у мене була заслужена п'ятірка, але я відчувала, що цього недостатньо, щоб вільно грати ролі українською мовою.

І вчинила просто: почала читати вголос Кобзаря, книги Нечуя-Левицького та інших українських авторів. Я грала ролі. Досі пам'ятаю захват, з яким зображала царицю, яка "мов та чапля між птаха скаче, бадьориться". І все. Я полюбила мову. Але почалося все з того, що я відчула в цьому потребу.

Навіть у радянські часи українська мова мені дуже допомогла. Я могла купувати і читати книги українською, виписати журнал Іноземна література вдавалося лише великому начальству, а ось Всесвіт — без проблем. Після університету працювала редактором Філософської думки — до речі, єдиний в Україні філософський журнал, який виходив тоді тільки українською.

Я це до чого: спочатку виникає потреба в мові, а потім вже все інше. І потрібно стимулювати цю потребу, розуміння, якщо хочете, прагматичної необхідності знати українську мову. Це важливий життєвий капітал.

До нас у Демократичні ініціативи раніше постійно приїжджали на практику студенти з Донецька, і всі вони говорили українською, тому що розуміли: мова стане їм у нагоді. Вони навіть просили нас розмовляти українською, щоб більше практикуватися.

Працюють заохочення, інтерес і необхідність. Силові методи дадуть лише зворотний ефект. Якщо жбурляти металеві предмети в російськомовних українців, називати їх різними негативними словами, природною реакцією стане ненависть. Не треба перетворювати питання мови на другий фронт. І давайте не забувати, що третина нашої країни — російськомовна.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 27 січня 2017 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Останні новини з категорії Коментарі

Переговори про призупинення війни: бути чи не бути

Попри дедалі активніші розмови про можливість переговорів про призупинення війни, політичні рішення про мир залишаються недосяжними. Чому? П...
17 січня 2025

Трамп не зможе скасувати санкції проти РФ чи вийти з НАТО без згоди Конгресу – Тарас Жовтенко

Тарас Жовтенко нагадує, що президент США не може одноосібно ухвалювати ключові рішення у зовнішній політиці, такі кроки потребують згоди Кон...
15 січня 2025

Останній Рамштайн Байдена та чому Європа не хоче миротворців на війні в Україні коментар Тараса Жовтенка

Тарас Жовтенко про останню зустріч Рамштайн за каденції Джо Байдена, заяву Зеленського в Німеччині щодо розміщення іноземних миротворців в У...
13 січня 2025

Які уроки з досвіду Ліги Націй може засвоїти ООН? – Олексій Гарань про історичні паралелі

Про проахунки Ліги Націй і як ООН може уникнути тих самих помилок – в інтерв'ю Українському радіо розповів Олексій Гарань
13 січня 2025