Руслан Кермач. Чого не зрозумів німецький політик Лінднер
Руслан Кермач. Чого не зрозумів німецький політик Лінднер. Фото: dpa
Днями відомий німецький політик, голова Вільної демократичної партії (FDP) Німеччини Крістіан Лінднер помітно збурив вітчизняний інформаційний простір своїми неоднозначними пропозиціями щодо механізмів покращення відносин із Росією. Для прогресу на цьому напрямку пан Лінднер, серед іншого, запропонував “загерметизувати” наразі питання щодо анексованого Російською Федерацією українського Криму та шукати рішень із Кремлем з інших питань. Ситуацію із окупованим статусом останнього німецький політик вважає за доцільне розглядати як “довгостроково тимчасову”.
Очевидно, що озвучена заява німецького політика щодо кримського питання позбавлена будь-якого сенсу хоча б тому, що з погляду сьогоднішнього міжнародного переговорного процесу відповідне питання і так має вигляд абсолютно “загерметизованого”.
Питання Криму та відновлення над ним суверенітету України об’єктивно не перебуває сьогодні на порядку денному міжнародних дискусій та перемовин. Основною причиною такого становища є те, що ключовий актор, від якого залежить рішення або бодай якісь зрушення з цього питання, навіть попри запровадженні щодо нього три роки тому міжнародні санкції, продовжує вперто заявляти про небажання навіть розглядати питання приналежності Криму.
І хоча більшість країн світу не визнають російської окупації українського Криму, про що також публічно заявляють лідери провідних західних країн, включаючи і саму Німеччину, офіційна Москва вважає для себе питання півострова абсолютно закритим, про що неодноразово заявляли очільник російського МЗС Лавров та особисто президент Росії Володимир Путін.
Такий стан речей, звичайно, не дає жодних підстав говорити про те, що кримське питання якимось чином ускладнює процеси міжнародних переговорів із Москвою, зокрема з питань вирішення конфлікту на Донбасі. Можна говорити хіба що про риторичну присутність кримського питання в публічному дискурсі України та країн Заходу (передовсім США та країн Європейського Союзу), що не згодні з теперішнім статусом і ситуацією довкола анексованого Криму, але водночас не мають яких-небудь дієвих підходів або стратегії зміни цієї ситуації. І навряд чи тут варто очікувати якихось змін найближчим часом.
Єдиним на сьогодні актуальним документом, під яким стоїть підпис російського президента і який спрямований, зокрема на вирішення питання відновлення суверенітету України над неконтрольованими нею територіями, виступають Мінські угоди від 12 лютого 2015 року. Одночасно варто звернути увагу ініціативного німецького політика на тому, що в цьому рамковому документі не знайдеться жодної згадки про окупований півострів Крим. Мінськ-2 мав на меті сприяти деескалації та розв’язання затяжного військового конфлікту на Донбасі, і заради цієї першочергової мети міжнародні переговірні (Франція, Німеччина і Україна), очевидно, свідомо зробили послугу Кремлю та вивели питання Криму за дужки переговорного процесу, сподіваючись у такий спосіб полегшити процес перемовин і досягти необхідного компромісу задля розв’язання гарячого конфлікту на Донбасі.
Однак, маємо констатувати для шановних представників німецького політикуму, що російська сторона не оцінила поступливості України та її західних партнерів у прагненні зберегти “обличчя президента Путіна” в світлі цинічної та неприхованої анексії Росією частини суверенної території іншої держави та фактичне “введення” її в поле російської юрисдикції. Кримське питання на догоду російській стороні так і не стало предметом міжнародних переговорів, але це не зробило більш ефективним мінський процес, яскравим свідченням чого є неперервні бойові зіткнення та неможливість уже протягом декількох років просунутись у фундаментальних питаннях припинення вогню на українському Донбасі.
Хіба ці вище окреслені кроки не були достатнім свідченням готовності України та Заходу “герметизувати” питання Криму задля просування в інших питаннях, шановний пане Лінднер? Чи задовольняє вас результативність такого підходу?
За сумнівною словесною еквілібристикою лідера німецьких лібералів (!), яка до певної міри розходиться навіть з програмовими засадами очолюваної ним Вільної демократичної партії, простежується ніщо інше, як бажання заручитись швидкою підтримкою напередодні осінніх виборів у Бундестаг зацікавлених у поверненні до “business as usual” із Росією німецьких корпорацій та бізнесменів. Нещодавно затверджений новий пакет санкцій США проти Росії ще більше звужує їхній простір для маневру у контексті співпраці з Росією, звідки, очевидно, і випливає прагнення винаходити новий міжнародно-дипломатичний велосипед, аби поновити повноцінні стосунки з Росією.
Вільні демократи не представлені в теперішньому скликанні німецького парламенту, але в разі подолання бар’єру на майбутніх виборах вони, імовірно, об’єднаються як коаліційні партнери з партією Ангели Меркель ХДС-ХСС, що означає навіть потенційну можливість затвердження нинішнього очільника лібералів як міністра закордонних справ Німеччини. На тлі такої політичної перспективи Україна має вагомі підстави демонструвати свою настороженість заявами німецького політика й укотре підкреслювати офіційному Берліну , що “розгерметизація” відносин з Росією за рахунок “герметизації” інтересів іншої держави може надто дорого коштувати у довгостроковій перспективі для безпеки та процвітання самої Європи, про які нібито так сильно переймається Крістіан Лінднер.
Оригінал: Український інтерес
