Що таке згуртованість суспільства та як її вимірювати. Сергій Шаповалов
Оригінал статті: Інститут громадянського суспільства
18 листопада в Українському кризовому медіа-центрі відбулася експертна дискусія «Що таке згуртованість суспільства та як її вимірювати», яку в рамках проєкту «Діалоги про згуртованість» організував Інститут громадянського суспільства. Своїми думками про те, чого не вистачає українському суспільству для єдності та згуртованості, чому йому важко прямувати в одному напрямку, «хто в цьому винен» і «що з цим робити», поділився аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Сергій Шаповалов. Публікуємо транскрипт його виступу під час цієї дискусії, повний відеозапис якої подаємо нижче.
Модератор: Що таке згуртованість і чим вона відрізняється від єдності, солідарності і спільності? Як її вимірювати?
Сергій Шаповалов: Доброго дня, шановні колеги. Дякую, що запросили взяти участь у цій дискусії. Це вже не перша зустріч у рамках обговорення соціальної єдності. Тому я не претендуватиму на те, щоб за п’ять хвилин виступу розкрити всю багатоманітність та складність цього явища, але, можливо, запропоную новий погляд на це явище, про який ще не говорили.
Отож, соціологи працюють з явищем соціальної згуртованості вже доволі давно. Я хотів би сьогодні в загальних рисах розказати про погляди одного з батьків соціології – Еміля Дюркгайма. Ще в кінці 19 ст. Дюркгайм задавався питанням, яким чином тримаються вкупі великі суспільства, які вочевидь складаються з дуже великої кількості індивідів, у кожного з яких є своє життя, свої проблеми. Яким чином великі суспільства з усією багатоманітністю інтересів рухаються вперед до певних цілей?
Питання цілком справедливе. Свого часу теоретик націоналізму Бенедикт Андерсон дуже влучно сказав, що сучасні нації є спільнотами, у яких абсолютна більшість членів цієї спільноти особисто не знають одне одного. Що ж змушує їх відчувати себе членами цієї спільноти, працювати на її благо цієї і спільно рухатись до тієї візії майбутнього, яку має ця спільнота?
Андерсон як теоретик націоналізму, звісно ж, пропонував свої чинники, які згуртовують суспільство. Дюркгайм же ще наприкінці 19 ст. вважав, що існує певна колективна свідомість. Під нею він вважав набір цінностей, набір правил соціальної взаємодії в суспільстві, які знайомі більшості членів суспільства і яких більшість членів суспільства дотримується. На думку Дюркгайма, це уявлення про правила життя у спільноті і слугувало фундаментом, підґрунтям для згуртованості суспільства загалом.
Коли ж ці цінності, які суспільство згуртовували, перестають підтримуватись переважною більшістю людей, виникає явище, яке Дюркгайм називав соціальною аномією. В аномічному стані все більше людей відчувають себе відчуженими від решти суспільства, немає солідарності між різними соціальними групами та всередині соціальних груп. В аномічному стані виникає поняття безнормності, тобто зникає відчуття того, що правильно чи неправильно в цьому суспільстві. Як результат, взаємодії між людьми всередині суспільства порушуються – суспільство починає дезорганізовуватися зсередини.
Тому я думаю, очевидно, що суспільству, яке перебуває в такому стані, дуже важко послідовно розвиватися, згуртовано рухатися до досягнення якихось цілей. Навіть у момент екзистенційних загроз, зовнішньої агресії зокрема, що дуже актуально для України, такому суспільству важко мобілізуватися для протидії загрозам. Взаємопов'язаними з аномією явищами є соціальний песимізм, відчуття безсилості повпливати на стан справ у країні; цинізм, коли люди починають поділяти думку, про те, що мета виправдовує засоби.
Давайте подумаємо про те, як це відбувається в Україні. З соціальним песимізмом у нас все «в порядку». Влітку 2019 року в одному з опитувань 40% наших громадян сказали, що вони нічого не знають про зміст судової реформи і її перебіг. Наступне питання – це оцінка результативності цієї реформи. І от більшість з цих 40%, які нічого про реформу не знають, вважають, що реформа провалилася. Тобто ми нічого не знаємо про реформу, але вона провалилася. Це могло б бути смішно, якби не було так сумно, тому що насправді це є виявом тотальної зневіри в те, що дії влади можуть бути конструктивними.
Інша класична ілюстрація песимізму – це переважання частки людей, які вважають, що країна розвивається в неправильному напрямку. Я нагадаю, що тут оптимістів в нас було більше всього лише двічі в історії незалежної України: це перші кілька місяців правління Віктора Ющенка і близько півроку правління Володимира Зеленського.
Власне це є в нас криза довіри до влади, але, напевно, ще глобальніше це проблема верховенства права. Коли людина бачить, що закон неоднаково застосовується до всіх членів суспільства, то це змінює радикально поведінку людини в цьому суспільстві. Ця конкретна людина перестає вірити, що влада в країні може захистити цю людину і забезпечити справедливість.
Це спричиняє недовіру, а недовіра це і уявлення про те, що влада, яка існує в нашій країні, не може привести нашу спільноту до якогось майбутнього. І тоді продовжується ще такий ланцюжок розмірковувань, – а навіщо цій владі платити податки? А навіщо дотримуватися законів насправді? Чому я маю дотримуватися законів, які влада прийняла для суспільства, але які неоднаково для всіх застосовуються?
Це й є аномія, коли норми поведінки, – і формальні, і неформальні, – піддаються сумніву, частково через їхнє нерівномірне застосування. Як наслідок, відбувається атомізація суспільства, і люди перетворюються на сукупність індивідів, які вважають і решту своїх співгромадян, і владу, і бізнес - ворогами, які намагаються один одного обдурити і нажитись один на одному.
В такій ситуації людина, яка так думає, починає такі практики як не сплачувати податки, коли є така можливість, не платити в громадському транспорті, давати хабар, коли це принесе людині якусь вигоду, тощо. І в результаті такому суспільству дуже важко рухатися в одному напрямку.
Модератор: Що потрібно робити, щоб власне ця згуртованість збільшувалась?
Сергій Шаповалов: Думаю, що питання друге і третє доволі пов’язані – «Хто винуватий і що робити?» Тому я, можливо, почну спочатку з третього питання – «Хто може та хто має це робити?» Важко просто говорити, ЩО треба робити, без визначення того, ХТО має це робити.
Тут я би сказав словами ст. 17 Конституції України про те, що збільшення соціальної згуртованості є однією з найважливіших функцій держави і справою всього українського народу (з огляду на те, яка кількість чинників на ці речі впливає). Адже відсутність верховенства права - це не єдиний чинник, який породжує недовіру, дезорганізованість та роз'єднаність.
Бенедикт Андерсон був згаданий справді невипадково, тому що всім відомі регіональні відмінності в питаннях історичної пам’яті, мовної політики тощо. І чи є якась послідовна гуманітарна політика української держави для формування політичної нації? Є велике питання.
Крім цього, ця соціальна дезорганізація підсилюється ще й засиллям пропаганди, яка дуже часто має своїм джерелом ще внутрішньополітичних акторів, крім зовнішньополітичних.
Людина приходить додому після роботи і, вмикаючи телевізор, може подивитись п‘ять хвилин один телеканал і дізнатися там, що от влада вже ледь-ледь не продала нас Росії, завтра ми всі помремо. Потім ця людина перемикає на інший канал, а там вона може почути, що взагалі Росія жодної війни проти нас не веде, з нею треба дружити, а шлях європейської інтеграції - це шлях в нікуди.
Тобто людей бомбардують інформаційними меседжами, які намагаються повністю дезорганізувати їх в суспільстві і докорінно піддати сумніву їхні інтерпретації глобальних подій, з якими стикається їхня держава.
Що можна тут робити з точки зору держави? Зрозуміло, це питання інформаційної безпеки, з цим потрібно безумовно працювати, але це також і справа всього народу України. Кожен з нас має друзів, родичів, знайомих, які не мають імунітету до подібних меседжів, дуже швидко вірять в так звану зраду.
Тут потрібно послуговуватись ефектом помаху крила метелика, який може спричинити торнадо в іншому кінці планети. На рівні повсякденному можна говорити з батьками, родичами, друзями, знайомими. Обговорити, що вони почули з медіа, які в них інтерпретації головних подій, які зараз відбуваються. Цікавитись, звідки вони ці інтерпретації беруть, – проводити, так би мовити, індивідуальну роз’яснювальну роботу.
І чим більше людей цим займатиметься на індивідуальному рівні, тим менше деструктивного впливу матиме ця пропаганда. Тим менше в нас буде дезорганізоване суспільство, яке не знає, куди ми йдемо, якими ми цінностями керуємось і що в цьому світі правильно й неправильно.
Модератор: Запитання від глядача. Чи можна будувати згуртованість не через зовнішню загрозу?
Сергій Шаповалов: Так, безумовно можна. Власне, згуртованість навколо протидії загрози це скоріше виняток. Тим не менш, зокрема, українське суспільство стало ілюстрацією того, яким чином екзистенційна загроза для держави, для українського суспільства в 2014 році активізувала його. І як наслідок, наразі ми говоримо уже про вироблення якоїсь позитивної ідеї, заради якої суспільство може рухатися в довгостроковій перспективі.
Об’єднання навколо протидії якомусь явищу має короткостроковий характер за визначенням. Тому що коли явище, яке загрожує, зникає, то відповідно і згуртованість зникає.
Відеозапис експертної дискусії:
