Світовий досвід залучення іноземної робочої сили. Як ним може скористатися Україна

Микола Кірєєв, журналіст,
у співавторстві з Юрієм Горбанем

Повномасштабна війна, що триває в Україні, викликала низку проблем, які матимуть довгострокові наслідки. Однією з таких є дефіцит робочої сили, який країна вже відчуває і, цілком очевидно,  відчуватиме після закінчення війни.

За даними  Міжнародної організації з міграції ООН, наразі принаймні 6,5 мільйона українських громадян виїхали з країни. Як свідчать результати   дослідження Центру економічної стратегії, залишитися за кордоном назавжди можуть від 1,3 мільйона до 3,3 мільйона наших співвітчизників. Це означає, що Україна назавжди втратить величезну кількість робочих рук, адже за кордоном залишаться переважно люди працездатного віку. Тим більше, що 29% усіх біженців – це так звані квазітрудові мігранти, які є найбільш адаптованими до життя за кордоном і саме серед цієї категорії майже ніхто не збирається повертатися в Україну після війни.

Джерело: Центр економічної стратегії

Якщо взяти за основу дані, які наводить ООН, то кількість квазітрудових мігрантів з України в абсолютних цифрах становить 1 885 000 осіб. Як уже зазначалося, це відчутно б’є по економіці вже зараз, але вповні наслідки такого відтоку працездатних людей ми відчуємо за кілька років, коли закінчиться війна і в економіці почнеться повоєнний бум відбудови.

Ще одним фактором, який суттєво впливає на ринок праці зараз і матиме віддалені наслідки в майбутньому, є мобілізація чоловіків до лав ЗСУ та втрати серед цієї категорії внаслідок загибелі та поранень. Наразі оцінити як вплинуть ці втрати на економіку країни неможливо. Але вже зрозуміло, що вони будуть відчутним з огляду на те, що йдеться переважно про чоловіків працездатного віку.

Що маємо зараз

За даними  Work.ua абсолютна більшість роботодавців у 2023 році зіткнулися з серйозним дефіцитом робочої сили.

Інфографіка: Економічна правда

Про те, що найбільші проблеми у роботодавців виникають під час пошуку саме робітничих спеціальностей та у сферах, де потрібна фізична праця, свідчить хоча б той факт, що конкуренція серед потенційних претендентів на ці вакансії  найнижча.

Інфографіка: Економічна правда

Наразі роботодавці намагаються розв’язати проблему дефіциту робочих рук шляхом зміни гендерного підходу, тобто заміщення чоловіків жінками. Наприклад, це пробує робити  один із лідерів агарного ринку України Kernel.

«Мобілізація та міграція відчутно вплинули на трудовий ринок агросектору. У регіонах багато механізаторів та працівників виробництва стали до лав ЗСУ. Kernel почав наймати та навчати жінок професій, якими займалися раніше тільки чоловіки», – розповідає Наталія Теряхіна, керівник департаменту персоналу Kernel.

За прогнозом  Спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок, у 2024 році вітчизняний ринок праці потребуватиме 481 570 працівників. На 2025 рік прогнозують збільшення загальної потреби робочих рук до 541 950 осіб, на 2026 рік – до 606 750 осіб, на 2027 рік – до 669 450 осіб. При цьому найбільше робітників знадобиться в  промисловості та будівництві, тобто в галузях, де важко повністю замінити чоловіків жінками.

Отже, перед Україною чітко постає питання – де вона братиме робочу силу  для повоєнного відновлення, особливо з урахуванням неповернення найпродуктивнішої частини біженців та втрат серед чоловіків.

Досвід залучення робочої сили: Німеччина, Польща, Росія

Одним із виходів видається заміщення вітчизняної робочої сили руками трудових мігрантів. Хочеться цього чи ні, але бізнес просто вимушений буде наймати на місця українців іноземців із країн третього світу.

З цим треба змиритися і вже зараз на рівні держави готуватися до припливу іноземців з бідних країн і, зокрема, намагатися мінімізувати майбутні ризики, розробивши норми та правила як бля бізнесу, що залучатиме цих людей, так і для самих трудових мігрантів.

Саме тому  варто вивчити досвід країн, які зіткнулися з потребою у трудових мігрантах, та врахувати їхні помилки. Серед країн з найбільшою часткою гастарбайтерів варто розглянути досвід Німеччини, Польщі та Росії. Досвід останньої слід вивчати з негативної точки зору, оскільки в цій країні більшість трудових мігрантів працює нелегально.

Досвід Німеччини

Бонн, тодішня столиця Західної Німеччини, у процесі повоєнної відбудови був вимушений дозволити бізнесу наймати на непрестижні та некваліфіковані роботи іноземців з бідних країн. Головним донором робочої сили стала Туреччина, яка ментально дуже відрізняється від Німеччини. Цей досвід можна певно мірою екстраполювати й на майбутню Україну, адже, скоріш за все, до нас поїдуть насамперед громадяни мусульманських країн колишнього Радянського Союзу. Вони вже сьогодні відчувають проблеми на Росії, де традиційно є найбільшою категорією трудових мігрантів. Крім того, якщо Росія програє війну, то в майбутньому на неї чекає економічна стагнація. Ще одним джерелом міграції стануть найбідніші країни Азії та Африки, громадяни яких мають інші релігійні та культурні традиції.

Так, наплив турецьких мігрантів до Німеччини розпочався на початку шістдесятих років минулого століття, коли збіглися два фактори: повоєнне зростання економіки ФРН та масове безробіття в Туреччині. Це супроводжувалося остаточним припиненням міграції з НДР внаслідок будівництва Берлінської стіни. Найпростішим виходом було шукати робочу силу за кордоном, у бідніших країнах. Тим більше, що Західна Німеччина такий досвід уже мала – з початку п’ятдесятих років вона залучала до роботи італійців – між урядами країн у 1955 році було підписано відповідну угоду, а 1960-го таку саме угоду уклали з Іспанією. Але робочих рук все одно не вистачало, тому 30 жовтня 1961 року в Бонні було укладено міжурядову угоду, яка регламентувала працевлаштування у ФРН громадян Туреччини.

За умовами угоди, німецька біржа праці могла вербувати робітників одразу в Туреччині через свої представництва, куди німецькі роботодавці надсилали заявки. Турки надавали списки охочих, яких у цих представництвах відбирали та направляли до Німеччини.

Закриваючи потреби економіки у робочій силі, у ФРН не врахували того факту, що значна кількість гастарбайтерів не захоче повертатися додому. Тим більше, що через деякий час турецьким робітникам було дозволено привозити з собою сім’ї.

Так тривало до початку сімдесятих, коли економіка Німеччини почала стагнувати, а кількість гастарбайтерів виявилася надлишковою. До такого повороту німецька влада  не була готовою. «Нам треба дуже добре подумати над тим, де пролягає наша межа можливостей абсорбції новоприбулих», – заявив   у 1972 році канцлер Віллі Брандт. Наприкінці того самого року Німеччина припинила набирати нових гастарбайтерів, однак зіткнулася з проблемою тих, хто не захотів повертатися на батьківщину: із 750 турків, які отримали офіційний дозвіл працювати в Німеччині  в 1973 році, додому повернулася лише половина.

«Німецький уряд на той час виявився неготовим до масової еміграційної хвилі. Ніхто тоді не подбав про розроблення довгострокового інтеграційного плану для нових жителів. Результатом стало те, що дитячі садки та школи заполонили діти, які розмовляли іншою мовою й мали інші релігійні та культурні традиції», –  розповідає представник  Німецької федерації профспілок Сафтер Кінар, один з кураторів сфери міграції.

Спочатку проблему намагалися розв’язати шляхом заборон та примусу, однак бажаного ефекту це не дало – кількість турків у країні, навпаки, постійно зростала і турецька діаспора стала найбільшою у Німеччині, сягнувши в дев’яностих двох з половиною мільйонів. Лише це змусило владу визнати проблему, хоча відповідні  поправки до законодавчих актів про громадянство було ухвалено аж у 2000 році, а закон про імміграцію взагалі у 2005-му. Наразі кількість турецьких мігрантів у Німеччині оцінюється в 2,5–3 мільйони, але громадянство змогли отримати лише близько 700 тисяч турків.

Отже, як показує досвід Німеччини, впустити на свою територію іноземців завжди набагато легше, ніж змусити їх виїхати, а викликана цим необхідність інтеграції мігрантів дуже складна і тривала у часі.

Досвід Польщі

Для України цікавим досвідом політики щодо залучення іноземної робочої сили є сусідня Польща, яка протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років активно використовує на своїх підприємствах саме українців.

Причини допуску іноземців на свій ринок праці цілком зрозумілі. Польща є економічним лідером Східної Європи, але страждає від дефіциту робочої сили – її громадяни воліють працювати в Західній  Європі, де зарплати вищі. Крім того, внаслідок несприятливої демографічної ситуації очікується,  що до 2025 року кількість поляків працездатного віку зменшиться на 850 тисяч (3,8%).

Перші кроки у напрямку залучення іноземної робочої сили польський уряд зробив невдовзі після вступу до Євросоюзу, оскільки за перші два роки після цього (2004–2006) країну залишили понад два мільйони громадян працездатного віку. Реакцією на цей виклик стало значне спрощення реєстрації та отримання дозволу на роботу. В кінці 2007 року уряд Польщі запровадив так звану «Карту поляка», яка дозволяє жителям Литви, України, Білорусі, Росії (насамперед Калінінградської області) та інших країн, які мають польські корені, вільно навчатися і працювати в Польщі.

У 2018 році Польща ще більш спростила правила для заробітчан – вони дістали змогу працювати в країні без отримання робочої візи протягом трьох місяців. Для цього потрібно було лише мати підтвердження від роботодавця. Такий крок дав можливість залучити до роботи в польській економіці понад 1 300 000 українців, і ця цифра в наступні роки лише зростала.

До «великої війни» в Україні масово росли рекрутингові центри, які вербували охочих виїхати на роботу до Польщі на замовлення конкретного роботодавця. Те саме відбувалося і в інших країнах, звідки до Польщі їхали гастарбайтери, – в Грузії, Молдові, Білорусі тощо. У 2021 році Польща ще раз лібералізували своє законодавство, внісши зміни до «Закону про іноземців», вкотре значно спростивши легалізацію та отримання, зокрема, так званої «Карти побиту» і збільшивши термін, протягом якого іноземці можуть легально працювати в Польщі, до 180 днів на рік.

Джерело: Мережа правового розвитку

У зв’язку з цими процесами Польща зіткнулася з тими ж проблемами, що й за кілька десятиліть до неї Німеччина. Польщу називають країною, яка має найліберальніше у ЄС законодавство щодо трудових мігрантів  саме завдяки спрощеним процедурам працевлаштування. Однак чи зробить вона наступний крок і зможе трансформуватися в імміграційну країну, якою Польща до теперішнього часу не була – питання поки що відкрите. Наразі перед Варшавою стоїть новий виклик – інтеграція мігрантів у суспільство. Як влада країни впорається з цим викликом і чи впорається взагалі – покаже найближчий час, однак Україна має уважно спостерігати за цими процесами і робити відповідні висновки для себе.

Досвід Росії

Для України, з практичної точки зору, цікавішим має бути досвід сусідньої Росії. З однією поправкою – це приклад, як робити не треба.

Попри те, що Росія надає мігрантам також можливість легальної праці – для цього в органах міграції та реєстрації можна придбати патент, який засвідчує право на роботу і дозволяє перебувати в країні до пів року на легальних підставах – значна кількість мігрантів на Росії працює нелегально.

Це спричинено кількома чинниками. Перший – необізнаність з місцевим законодавством. Більшість гастарбайтерів – люди неосвічені, тому розібратися їм у законах чужої країни надзвичайно важко. Цим користуються роботодавці, яким така ситуація вигідна – через високий рівень корупції вони легко розв’язують проблеми з правоохоронцями, натомість отримуючи безправних працівників, яких за бажання можна просто викинути на вулицю. Ще один чинник – етнічні злочинні угруповання, які також використовують нелегалів у своєму бізнесі, вербуючи їх у країнах свого походження.

Так звана «СВО» змусила великий бізнес заміщати мобілізованих росіян мігрантами. За даними  російської консалтингової компанії «Яков і партнери», до 2030 року дефіцит на ринку праці в РФ зросте до двох-чотирьох мільйонів працівників, 90% з яких будуть низькокваліфікованими працівниками в критичних виробництвах.

Однак якихось прийнятних програм інтеграції в російське суспільство не лише не існує, про них воліють не говорити, вважаючи, що сам факт дозволу на роботу в країні є достатньою мотивацією для мігранта бути вдячним росіянам. Все це на тлі вкрай нетерпимої позиції з боку громадян Росії щодо всіх, кого вони вважають «нєрускімі», породжує постійні етнічні конфлікти. Нещодавній теракт у «Крокус-Сіті Голл» спровокував хвилю погромів щодо  таджиків, яких звинуватили в теракті. Показна жорстокість і катування, з якими затримували підозрюваних, змусили частину таджицьких гастарбайтерів залишити Росію, ще частина втратила роботу.

Такі явища у Росії – перманентні, це розуміють всі мігранти, які вимушені шукати роботу в цій країні. До того ж 29 березня МВС Росії запропонувало скоротити термін перебування іноземців до 90 днів на рік, при цьому під час перетину кордону вони мають проходити дактилоскопію та обов’язкове фотографування. Пропонується також посилити контроль за роботодавцями, які залучають фахівців з-за кордону. Передбачається позасудове обмеження прав нелегальних мігрантів та заборона організаціям (зокрема й держорганам) надавати порушникам міграційного законодавства будь-які послуги.

Тому зрозуміло, що як тільки російський бізнес не зможе запропонувати цим людям гроші, які покривають всі негативні моменти, з якими вони стикаються, потік мігрантів із «неслов'янських» країн до Росії вичерпається. Водночас заробітчани шукатимуть інші країни, вочевидь звернувши увагу на Україну.

Що робити Україні

Під час повоєнної відбудови саме людський капітал буде одним із визначальних чинників, і вже зараз треба думати, де його взяти.

Експерт Андрій Гайдуцький, джерело: Дзеркало тижня

«Україні потрібні мільйони нових платників податків. Якщо українці не хочуть повертатися, Україна повинна сприяти залученню іноземців. Так само робить влада Польщі і Німеччини, оскільки в них схожі проблеми з утриманням зростаючої частки пенсіонерів і збільшенням витрат на «соціалку» і безпеку. За рахунок українців уже неможливо наповнити бюджет до необхідного рівня. У ФРН влада з першого року звільнення від нацизму спробувала залучати східних та етнічних німців для відбудови країни. Але швидко зрозуміла недостатність таких дій і почала укладати договори з урядами Італії, Іспанії, Туреччини, Марокко, Югославії про залучення гастарбайтерів», – зазначає експерт  у сфері міграційної політики Андрій Гайдуцький.

У Міністерстві економіки заявили, що Україна потребуватиме у найближче десятиліття не менш ніж 4,5 мільйона працівників. І зрозуміло, що більшість із них будуть мігрантами. Однак треба розуміти, що ця цифра – це не та кількість людей, які приїдуть в Україну, а та, яка має залишитися тут працювати. Як свідчить досвід країн Східної Європи, до 50% гастарбайтерів використовують бідніші країни лише як транзитну базу і спосіб перебратися якнайдалі на Захід. Тому нам потрібно розуміти, як ми будемо утримувати їх  тут хоча б  рік, щоб вони створили споживчий ефект в економіці.

Нам також  необхідно вже зараз думати про те, як ми будемо змагатися з іншими країнами за трудових мігрантів. Наразі складається враження, що про це ніхто не думає, втішаючи себе мріями про мільярди, які щедрим дощем проллються на повоєнну Україну і розв’яжуть усі її проблеми, зокрема, й нестачу робочих рук.

«Майбутній достаток українців і успішність українського бізнесу залежатимуть від спроможності залучати іноземну низькокваліфіковану робочу силу. В Польщі, щоб привезти молдованина, треба один-два дні, оскільки після інтерв’ю він приїжджає, починає працювати, а паралельно запускається юридичний процес працевлаштування. Щоб привезти молдованина в Україну, роботодавець змушений витратити до 20–30 днів, адже весь дозвільний процес щодо працевлаштування необхідно пройти, поки майбутній працівник перебуває у Молдові. Україні потрібно дуже швидко і суттєво лібералізувати умови працевлаштування іноземців, зокрема з «безвізових» країн. Тоді роботодавці зможуть швидше заповнювати вакансії, а влада почне швидше отримувати податки з нових платників», – пояснює  Андрій Гайдуцький.

Крім суто економічної складової, треба враховувати ще й ментальну – поява великої кількості людей азійського та африканського походження однозначно призведе до міжетнічного напруження. Як з цим працювати – ще один виклик для влади.

«Треба людей, які приїхали, якимось чином адаптувати до українського способу життя й водночас дати їм можливість розвиватись у своєму культурному середовищі, так вимагає європейська соціальна хартія. Є ще одна проблема, наше суспільство завжди було монословʼянським. Несловʼян у нас було не так багато. Я зовсім не впевнена, що якась бабця з села готова жити поряд із африканцями», – наголошує  директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова.

Підсумовуючи, можна сказати наступне. Хоче того українська влада і українське суспільство чи ні, але нас чекає величезний потік мігрантів. Якщо влада не розробить відповідні механізми, – це лише додасть зайвих проблем і спровокує сплеск злочинності. Тому вже зараз необхідно думати про те, як саме залучати іноземців до відбудови повоєнної України, які саме і скільки робочих рук нам потрібно, на яких умовах ми готові їх прийняти, а вони, відповідно, сюди приїхати.

При цьому слід враховувати весь той спектр проблем, який мали і мають європейські країни. І вже зараз пояснювати суспільству, чому саме ми маємо пускати в Україну іноземців, чому позитив переважає можливі негативні наслідки тощо. І подумати над тим, як ми інтегруватимемо в наше життя представників зовсім інших культур, частина з яких тут залишиться назавжди. Однак, на жаль, схоже, що відповідних державних програм не те що не існує, про них навіть ніхто не думає.