Альтернативна влада держави повинна мати не лише програму «проти», а й програму «за»
Вже звично стало підбивати підсумки 100 днів влади. Та разом із ними приходять і 100 днів опозиції, які й спробуємо проаналізувати нижче.
Очевидно, для багатьох поразка на виборах, а тим більше – наступ Віктора Януковича після них на усіх фронтах – від гуманітарного до економічного, – були несподіваними. Науковий директор Школи політичної аналітики, професор НаУКМА Олексій Гарань каже, що не тільки політики, а й значна частина експертного середовища, не були до цього готові. Особливо здивуватися мали ті, хто цілком серйозно обговорював можливість для Тимошенко залишитися прем’єром при Януковичі-президентові, мотивуючи тим, що у нього не було більшості у Верховній Раді.
Випробування поразкою стало нестерпним для системної, парламентської опозиції, яка і так ніколи не відзначалася монолітністю. Скільки існує український політикум, стільки рухівці недолюблюють УРП і ДемПУ, НРУ не любить УНР/УНП, УНП косо дивиться на ПРП, християнські демократи кількох видів сваряться і поглинають одне одного, а карликові партії голосно підтакують тому, хто в певний історичний момент серед демократів найсильніший. Країна вже майже два десятиліття живе під шум цієї комуналки.
На чолі сьогоднішньої опозиції знову стали люди, які перебувають на опозиційному і національно-демократичному полі вже майже двадцять років. Це добре, що хоч хтось бере на себе працю та відповідальність. Але на сьогоднішній день для того, щоб протиставити ході нової влади щось вагоме, цього мало.
Тим часом брунькування демократичних політичних сил триває. Валентин Наливайченко і люди, близькі до Петра Порошенка, нещодавно започаткували свої політичні проекти. Що вкотре доводить – це легше, ніж домовлятися і об’єднуватися з вже існуючими. Наливайченко навіть знає, як собі політичне поле розчистити: провести люстрацію в патріотичному середовищі. Цікаво, як така люстрація мала б виглядати і хто б сидів у трибуналі?
Ідея оновлення політикуму не нова і дуже корисна. У нас від виборів до виборів не відбувається зміни еліт – відбувається простий кругообіг політиків у природі. Ще до Помаранчевої революції, до того, як відчув смак влади, Микола Томенко пропонував обмежити термін депутатства двома скликаннями. Його тоді не підтримали, в тому числі – і колеги-опозиціонери. А коли вони підтримували хоч щось, що обмежує їхній особистий комфорт? Так що ідея з люстрацією патріотичного середовища не пройде – навіть якщо її проводить колишній керівник спецслужби.
Кого ще бачимо серед опозиціонерів? Олексій Гарань такими не вважає Сергія Тігіпка та Арсенія Яценюка. На думку професора Гараня, вони діють за старими принципами, граючись у ті самі ігри. Цікавим в опозиції виглядає Анатолій Гриценко, але у нього немає команди і ресурсу. «За Україну» є ідеологічною партією, але щодо того, що їй вдасться вийти за межі націонал-демократичної ніші, є великі сумніви. А от розкрутка ВО «Свобода», як відзначає п.Гарань, цілком відповідає інтересам регіоналів: їм вигідно, щоб опозиція асоціювалося з такими крайніми поглядами. Блок Юлії Тимошенко, на думку Олексія Гараня, залишається найпотужнішою опозиційною силою. Попри падіння рейтингу, яке закономірно відбувається після програшу на виборах і якого свого часу не уникнув і Янукович.
Є ще, правда, екс-президент Віктор Ющенко. Він був розчарований своїм результатом на виборах? Зараз ніхто з соціологів йому більше 0,5% президентського рейтингу не дає.
Ще недавно можна було припускати, що певна частина націонал-демократів може об’єднатися навколо Ющенка: біда навчить – життя заставить! Зараз, коли триває обговорення того, хто очолить «Нашу Україну» – Юрій Єхануров чи Валентин Наливайченко, і хто швидше укладе коаліційний шлюб з регіоналами, така перспектива видається ще більше примарною.
Янукович і його команда стрімко монополізують владу. Не так стрімко, але невідворотно розсипаються команди опозиційних парламентських сил. Тимошенко не спромоглася очистити свою політичну силу до виборів. Не наважилася вона на це і після поразки на них. Тепер цю чорнову роботу щодо впорядкування кадрів за Юлію Володимирівну виконають самі перебіжчики.
Однак не все так трагічно. В парламенті, зрештою, ніколи не було більше чверті депутатів, які б твердо стояли на демократичних позиціях. Соціальний психолог Олег Покальчук каже, що й 20% критичної маси людей чи ідей досить, щоб впливати на загал.
До того ж уже стало закономірністю, коли кредит довіри населення, виданий владі одразу після виборів, вже за півроку діяльності цієї влади тане як сніг. Сьогодні, за даними опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та Українським центром економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, діяльність Віктора Януковича на посаді президента позитивно оцінюють 54% населення. У Віктора Ющенка після його 100 днів у 2005 році ця цифра також становила 54%. Генеральний директор Фонду «Відкрита політика» Ігор Жданов прогнозує, що на початку зими або й раніше рейтинг Януковича почне знижуватися. До цього часу опозиція повинна протиставити власне альтернативне бачення розвитку країни, а не просто критикувати владу.
То що треба зробити, щоб опозиція могла оновитися і повернути країну на демократичний і європейський шлях розвитку?
Перше – припинити чвари і нарешті об’єднатися.
Ігор Жданов наголошує, що опозиція повинна нарешті почати працювати заради національних інтересів. А також – відкинути «шапкозакидцькі» настрої, бо передумов для зміни влади у найближчій перспективі немає.
Олексій Гарань зауважує, що необхідно більше працювати з громадськими об’єднаннями, адже рівень довіри до них, до журналістів у сіспільстві вищий, ніж до політиків.
І, додам четверте: перестати нарешті обманювати – себе і людей. Це, напевне, найважче.
Але для того, щоб цей ресурс розкрився і спрацював на спільну справу, нинішній опозиції треба запропонувати радикальну та водночас демократичну програму реформ, в яку можна повірити і яку можна виконати.
