Олексій Живора
Магістр політології (східно-азійські студії), Університет Вітовта Великого (2017). Цікавиться політикою Східної Азії, боротьбою з дезінформацією, медіаграмотністю.
Подорожуючи Європою, мимоволі звикаєш до кількості опцій, які дають змогу тобі дістатися з точки А до точки Б. Коли перед тобою практично необмежений вибір з комфортних та зручних за часом автобусів, потягів та літаків, то вид транспорту часто відходить на другий план. І от, відвідуючи чудові країни Балтії, спочатку можна навіть і не помітити, що чогось не вистачає і лише, проживши там певний час, раптом розумієш, “А де ж така дорога українському серцю залізниця?” І за цим, здавалося б, простим питанням насправді криється темна історія російського регресивного “колоніалізму”.
Річ у тім, що до радянської окупації ширина колії, що використовували Литва, Латвія та Естонія, була сумісна із загальноєвропейською. Встановивши силою контроль над територією, імперія не пожалкувала коштів, щоб адаптувати наявну інфраструктуру під власні потреби й вже скоро замість подорожей та торгівлі з Центральною та Західною Європою залізниця перетворилася на інструмент мілітаризації регіону. В той час, коли радянська зброя залізницею прямувала на захід, на схід в Сибір депортували незгодних мешканців.
Здобувши незалежність, окрім залишків напівзогнилої радянської інфраструктури, всі три країни отримали в спадок ще свіжу пам’ять про репресії та чітке усвідомлення, що нащадки мають вчитися на помилках предків та мусять забезпечити свободу у будь-який спосіб. Більш ніж 30 років по тому ці країни, де разом проживає всього лише близько 6 мільйонів осіб, не тільки захищені щитом НАТО, є найбільш активними адвокатами України в ЄС, але й знаходять в собі сили військово та фінансово підтримувати нашу країну в пропорційно небачених серед партнерів масштабах.
І попри всі ці досягнення, потяги в країнах Балтії все ще переважно ходять із заходу на схід, і вам навряд чи вдасться дістатися таким чином з Таллінна до Вільнюса чи навпаки. Як і безпечне майбутнє, залізниця, яка сполучала би три столиці із рештою Європи, – це мрія декількох поколінь, яка насправді має більше спільного з бажанням розірвати залишки імперських кайданів, аніж навіть економічною доцільністю такого мегапроєкту. Саме подібне глибинне усвідомлення намірів агресивного сусіда нині дає змогу нам розуміти одне одного з півслова.
Але що нам особливо складно усвідомити, так це умови в яких країни Балтії змушені ухвалювати рішення та при цьому зберігати політичний консенсус щодо підтримки України. Насправді, попри членство в НАТО та парасольку з 5 статті, Литва, Латвія та Естонія залишаються вразливими до російської агресії. З одного боку, ці країни захищені обіцянкою спільної оборони, але з іншого – нічого не може захистити їх від бодай тимчасової окупації.
До 2014 року багатьом здавалося, що російський імперіалізм залишився в далекому минулому, а російське вторгнення до Грузії у 2008 році взагалі було практично проігноровано великими державами. Мабуть, лише в навченій ще радянською економічною блокадою 1990 року Литві це стало фінальним аргументом до переосмислення довгострокової стратегії безпеки та спонукало до рішення спорудити власний LNG-термінал. Мудрість цієї ухвали почали визнавати лише після подій цього року.
А проте, 2014 рік з анексією Криму та розпочатою Росією війною на Донбасі, розплющив очі на взаємовідносини з цією країною для багатьох на східному флангу НАТО. Відтоді дискусія вже розвивалася не навколо теоретичних сценаріїв, а навколо питання “Як ми можемо захиститися від гібридної війни?” Результатом цього стало запровадження “Посиленої передової присутності” — розміщення на ротаційній основі батальйонних груп союзників по НАТО на території країн Балтії. Логіка такого рішення покликана гарантувати участь країн альянсу в разі саме гібридного сценарію, тобто намагань противника встановити контроль над територією без оголошення повномасштабної війни. В теорії, в разі початку військових дій проти “зелених чоловічків” та потенційної втрати власного військового персоналу, навіть країни, далекі від розуміння викликів, що стоять перед регіоном, мали б бути одразу “інвестовані” в таку війну, а не місяцями дебатувати у парламенті про необхідність та рівень втручання. Литва ж пішла ще далі та окремо домовилася зі США про розміщення власним коштом додаткової батальйонної групи із цієї країни. Але обмежений контингент іноземців зовсім не нівелює “повномасштабної” загрози.
Трьом балтійським країнам, котрі не мають власної бойової авіації та користуються з 2004 року місією повітряної поліції НАТО для захисту повітряного простору, таке підсилення лише додало впевненості у правильності їхнього горизонту планувань та усвідомлення ризиків співіснування з Росією. Але, звісно, подібні півміри не розв’язують проблеми остаточно, бо не дають відповіді на питання “А що, якщо агресія буде не гібридною, а конвенційною?” Переконати ж більших та впливовіших союзників у необхідності виділити ресурси на лише потенційний ризик було неможливо. Так було до цього часу.
Цього ж року, побачивши повномасштабне російське вторгнення в Україну, а надто наслідки окупації Київщини, Литва, Латвія та Естонія вирішили, що чинних механізмів захисту не достатньо. На відміну від України стратегія “обмінювати територію на час” не спрацювала б — бо ж території не так багато, — а обіцянка НАТО “помститися” не поверне життя вбитих окупантами. Тому, починаючи з березня, уряди країн Балтії просувають ідею розширення “передової присутності” НАТО і перетворення її на “передовий захист”. За новим концептом, батальйонні групи країн НАТО буде розширено до бригадного рівня, а стратегія залучення іноземних військових зміниться з лише гарантії участі у війни на реальне втримання території. Натхненні успіхом Збройних Сил України уряди у столицях країн Балтії тепер переконані у життєздатності такої тактики.
Хоч з Києва може здаватися, що шанси на позитивне рішення в цьому питанні мають бути досить високі, а користь очевидна, але це не зовсім так. Основні дебати розгортаються не лише навколо доцільності, а й потреб логістики та забезпечення у разі раптового збільшення контингенту НАТО в цих країнах, здатності втримати Сувальський коридор, що сполучає Литву і Польщу тощо. Сподіватимемосяся, що “часткова” мобілізація в Росії додасть аргументів на користь посилення регіону.
Поки ж, попри те, що “захист” країн Балтії не став реальністю, наші сміливі друзі з Литви, Латвії та Естонії продовжують діставати останні військові запаси, щоб допомагати Україні, усвідомлюючи, що наша перемога це найкращий шанс на збереження і їхніх життів також, і цю жертву треба цінувати. А в наших інтересах, щоб майбутній потяг з Таллінна — котрий звісно буде — прямував не лише до Варшави, але й до Києва.
Підготовано на основі серії інтерв'ю "Союзники".
Подивитися: https://www.youtube.com/watch?v=q8c1GU7wPUY&list=PLHIUscSddrC6T6IynsvlFis5sxuEIKC5Y
Послухати: https://rss.com/podcasts/allies/
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.
