Чи призведуть перемовини до миру?

Поліна Бондаренко, аналітикиня Фонду "Демократичні ініціативи " імені Ілька Кучеріва

Дисклеймер: матеріал написаний у ванній кімнаті під звуки вибухів.

З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну 24 лютого 2022 року українська та російська делегації провели вже 3 раунди перемовин. Перший раунд був проведений на четвертий день війни, певних ж домовленостей вдалося досягнути лише на другому раунді – сторони узгодили створення «гуманітарних коридорів» аби жителі взятих у облогу міст могли безпечно їх покинути.

Основні ж домовленості, які можуть зупинити військові дії на території України, так і не були досягнуті. Судячи з настроїв в українському суспільстві, наразі мало хто вірить в успіх перемовин[1].

Не надто  сподівається на результативні перемовини Президент України. Причина у тому, що сторони мають діаметрально протилежні вимоги.

Тож, які вимоги Росія висуває до України?

За словами прес-секретаря президента Російської Федерації Дмітрія Пєскова збройний наступ проти України припиниться уразі якщо Україна:

• Складе зброю і припинить збройний опір.
• Визнає тимчасово окуповану АР Крим частиною Російської Федерації.
• Визнає незалежність так званих «ДНР» та «ЛНР» у межах Донецької та Луганської областей.
• Закріпить позаблоковий статус країни у Конституції.

Яка позиція України?

Голова фракції «Слуга Народу» та учасник української делегації на перемовинах з РФ Давид Арахамія заявляє, що Україна за жодних обставин не погодиться з Росією у питаннях територіальної цілісності, однак питання позаблокового статусу можу бути предметом перемовин.

Наскільки вірогідно, що українська сторона пристане на них?

Наразі вірогідність прийняття вимог висунутих делегацією Росії, у тому числі у питанні позаблокового статусу, прямує до нуля. На шляху такого сценарію розвитку подій стоїть дві перепони: юридична та ціннісна.

Юридична.

Попри те, що в умовах воєнного стану частина повноважень передається військовим, у тому числі Верховному Головнокомандувачу ЗСУ, яким є Президент України Володимир Зеленський, Україна все ще залишається парламентсько-президентською республікою. Закріплення позаблокового статусу та зміни державних кордонів потребують змін до Конституції України. Якщо точніше то до:

• пункту 5 статті 85, який закріплює курсу України до Європейського Союзу та членства в Організації Північноатлантичного договору;
• статті 2 та 133, які визначають склад України та недоторканість її кордонів;
• статті 157, яка забороняє вносити зміни до Конституції, які порушують територіальну цілісність країни, а також вносити такі зміни під час воєнного та надзвичайного стану.

Тож, спочатку Президент повинен прийняти указ про скасування воєнного стану, що можливо лише при усуненні загрози нападу, або дочекатися 30 днів з моменту запровадження воєнного стану, оскільки саме на такий термін він був запроваджений (за умови, що він не буде продовжений).

Після цього Президент зможе внести законопроєкт про відповідні зміни до Верховної Ради. Оскільки запропонованні зміни стосуються статей, які згідно закону підлягають під «ускладнену» процедуру розгляду, то щонайменше 226 депутатів повинні проголосувати за направлення законопроекту до Конституційного Суду. КСУ повинен надати висновок, що законопроєкт відповідає статті 157 і 158 Конституції. На цьому моменті почнеться законодавча колізія, оскільки КСУ буде вимушений підтвердити чи спростувати, що стаття 157 відповідає вимозі статті 157 і тому, стаття 157 може чи не може бути змінена.

Припустімо, що шляхом складних маніпуляцій з трактуванням закону КСУ все ж надав відповідний висновок про відповідність законопроекту. Його знов має розглянути Верховна Рада затвердивши 2/3 голосів – це 300 голосів «за». У зв’язку з веденням бойових дій не всі депутати мають фізичну змогу бути присутніми на пленарних засіданнях. Так 24 лютого на засіданні Верховної Ради, під час голосування за введення воєнного стану, були присутніми 310 депутатів. 3 березня, на голосуванні за посилення відповідальності за мародерство, було 307 депутатів.

Таким чином, аби прийняти відповідні зміни за них мають проголосувати всі фракції, депутатські групи та позафракційні. Це виглядає малоймовірним сценарієм, а у випадку порушення територіальної цілісності, майже неможливим.

Після позитивного голосування Верховної Ради мало б йти висунення даних питань на Всенародний референдум і тут пропонується перейти до другої  перепони – ціннісної.

Ціннісна.

Напередодні війни Фонд «Демократичні ініціативи» проводив опитування громадської думки, результати якого свідчать, що 43% українців не готові йти на жодні поступки Росії, навіть за умови, якщо РФ припинить військову агресію.

Відмовитися від вступу до НАТО було готове 15% населення, а визнати Крим частиною Росії лише 3%.

Під час воєнних дій проведення репрезентативних опитувань значно ускладнене, тож отримати наразі свіжіші дані не видається можливим. Проте, оскільки з початку війни пройшло ще не так багато часу, а план російського «бліцкригу» провалився, немає підстав вважати, що частка українців, які готові йти на поступки зменшилася. Навпаки, те, що війна перестала бути чимось далеким, а торкнулася більшості українців особисто, може збільшити їх принциповість у даному питанні.

Прийняття владою рішення, яке б суперечило позиції більшості українців, привело б до його саботування, а також масових протестів і втратою легітимності Президентом.

Окремо слід розглянути таку наразі впливову групу як військові. Зараз значна частина військових не є професійними (у кар’єрному значенні) військовими. Особовий склад територіальної оборони сягає більше 100 тисяч осіб. До того ж до лав ЗСУ, після 24 лютого, приєдналися люди, які до того не мали досвіду служби у армії. Всі вони не проходили соціалізацію у військових інститутах, що зменшує їх витрати від відмови виконувати накази, з якими вони не згодні. Наприклад, скласти зброю.

То чи означає це, що Україна не повинна брати участь у перемовинах?

     Ні. По-перше, відмова від перемовин може і буде використана керівництвом Російської Федерації як доказ на користь агресивних намірів українського уряду. По-друге, перемовини все ще можуть принести користь у питанні напрацювання спільних дій щодо уникнення гуманітарної катастрофи на тих територіях, які опинилися у оточенні російських військ. Проте, навіть тут, українська сторона має працювати на залучення посередників зі сторони міжнародних організацій чи інших держав, аби вони виступили гарантом виконання вимог.