Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва
Оригінал тексту - на Громадському радіо
В основу нашого вибору мають бути покладені позиції, які країну якщо не об'єднують однозначно, то точно – не розділяють.
Напередодні нормандської зустрічі висловлюся мовою цифр, за якими стоїть (не)можливість легітимації певних рішень, які будуть пропонуватися Україні Москвою.
Отже, що б я виокремила на основі свіжого опитування громадської думки, презентованого днями Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», а також загальної динаміки суспільних настроїв щодо розв’язання конфлікту за останні пів року.
По-перше, запит на мир за будь-яку ціну за останні пів року зменшився. Не виріс, як хтось міг очікувати, на фоні активізації перемовин із Росією і більш «миротворчої» риторики Володимира Зеленського, а навпаки – зменшився. Так, якщо на будь-які домовленості з Росією та самопроголошеними формуваннями у червні були готові 20% населення, то у листопаді – вже 14%.
Натомість істотно збільшилася орієнтованість на вибіркові компроміси, тобто тільки ті, які прийнятні для України: від 49% до 58,5%. Причому ця орієнтованість на вибіркові компроміси зросла в усіх макрорегіонах, окрім центру. Цікаво, що на сході та півдні водночас впала підтримка будь-яких компромісів (і там, і там — на 6%).
По-друге, ставлення до окремих можливих компромісів справді змінилося, але переважно в одному макрорегіоні. І це – схід, куди включаємо Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську області та підконтрольну частину Донбасу. Так, якщо загалом «особливий статус» так само, як і раніше загалом для країни неприйнятний (53%), то на сході підтримка такої домовленості зросла від червня: з 45% до 53,5%.
Більшою підтримкою у листопаді відреагував південь та схід на можливість відмовитися від ідеї з членством у НАТО.
На офіційний статус російській мові сильніше «відгукнувся» тільки схід.
Повна амністія, хоч досі неприйнятна загалом для всіх макрорегіонів, але частка готових згодитися з такою ціною за «мир» все-таки в одній частині країни зросла. І це знову схід: від 25,5% у червні – до 33% у листопаді 2019 р.
Аналогічна історія із виборами на умовах бойовиків: перевага на сході досі на боці противників такого компромісу (48%), але для 33% це стало прийнятним (на противагу лише 20% ще пів року тому).
Зменшилася «відстань» і між прийнятністю та неприйнятністю ідеї формувати місцеву поліцію, суди, прокуратуру винятково з мешканців нині окупованого Донбасу. Особливі політичні та економічні відносини наразі окупованих районів з Росією тепер переважно прийнятні для сходу (на півдні, до речі, спільнота взагалі на три рівні табори «розкололася»: прихильників, противників такого компромісу і невизначених, хоч раніше була налаштована проти).
Ну і одна з принципових позицій Росії — прямі переговори Києва з самозванцями з Донецька та Луганська. Так, у червні як на півдні, так і на сході такий компроміс виглядав прийнятним (для 68% та 54%, відповідно), але за пів року ситуація змінилася. Причому, південь став помітно скептичнішим щодо таких переговорів (вже не 68%, а 52% погодилися б), а от схід далі демонструє чи то надію, чи то пасивну згоду із таким механізмом: прийнятно це виглядає вже для 64%.
Таким чином реальним збільшенням підтримки обговорюваних компромісів відреагував тільки один макрорегіон. Так, найближчий до лінії фронту, найбільш постраждалий від наслідків війни, але один. В інших же таких істотних зрушень у бік поступок Росії не відбулося.
По-третє, ніколи настільки високою не була підтримка ідеї, щоб окуповані райони повернулися під контроль України на тих самих умовах, що й раніше. Такий варіант політичного майбутнього «Л/ДНР» у червні підтримували 54% (і він завжди домінував, до речі), а от у листопаді – вже 62%. Це – найвищий показник за всі роки конфлікту.
Ідея з дещо більшою незалежністю, навпаки, має найменше прихильників: 12% (у червні – 16%). Повноцінна автономія (10%), та варіанти відокремлення від України – на тому ж рівні, що й раніше.
Виходить, що всупереч можливим очікуванням, більш м'яка і «договороздатна» політика влади не знайшла продовження у громадській думці. Навіть, навпаки. Активізація перемовин з РФ наштовхнулася на ще більшу неготовність суспільства повертати окуповані території на якихось інших, особливих умовах. Але й тут ми знаходимо певні регіональні особливості у ставленні до майбутнього цих територій.
Так, варіант повернутися до довоєнного статус-кво, без специфічних повноважень для окупованих районів, домінує не тільки в середньому по країні, але й у всіх макрорегіонах. Ба більше, на сході, який, як ми вже з'ясували, став лояльнішим до окремих компромісів за останні пів року, орієнтованість на повернення цих територій на колишніх умовах навпаки зросла! Зокрема, від 37% до 49%. І в такий спосіб ідея повернути ці території під юрисдикцію України на колишніх умовах займає перше місце в усіх макрорегіонах. Щоправда, в одній частині країни прихильників такого варіанту поменшало, а саме – на Півдні. Хоча і там такий варіант майбутнього «Л/ДНР» і досі — основний.
Що маємо на виході? Тут є декілька ключових висновків.
Загальна картина по країні не змінилася, в чомусь — стала більш критичною щодо можливих поступок і ще більше орієнтованою не пропонувати окупованим районам «особливі» повноваження.
Але в дечому змінилася громадська думка в найближчих до зони конфлікту областях – у східному макрорегіоні. З одного боку, регіон став лояльнішим до певних компромісів, але з іншого, став ще більше орієнтуватися на те, щоб ці території повернулися до колишнього політико-адміністративного статус-кво. Парадокс? Насправді, ні.
Подібні суперечності і певна фрустрація громадян очікувані і логічні у часи зміни громадських настроїв. Суспільні настрої починають коливатися як маятник: між різними, часто протилежними позиціями. Тобто, з одного боку, суспільна думка починає реагувати по-новому, може перелаштовуватися на нові орієнтири в одних питаннях, але при цьому у ставленні до інших, навіть суміжних проблем — і далі буде показувати усталені реакції. І що візьме гору: нові тренди чи сформовані раніше позиції – покаже тільки час.
До всього, наразі не можна достеменно сказати, чим спричинена більша лояльність до можливих компромісів із Росією. Можливо, частина населення чекала такої «пропозиції» від влади, щоб підтримати це.
Можливо, грає роль своєрідний політичний патерналізм: якщо раніше влада говорила, що домовитися на українських умовах з Росією нереально, то президент Зеленський, навпаки, активно підживлював віру в те, що знайти рішення у розмові з Москвою можна. І коли хтось обіцяє нагорі «вирішити питання», частина громадян, які не відрізняються громадською активністю чи відповідальністю, готові це підтримати, не замислюючись про наслідки.
Втім, головним лишається питання: а чи можна вважати такі зміни настроїв в одному регіоні, навіть, найближчому до війни, достатньою підставою для подібних компромісів? На моє переконання — аж ніяк. Враховуючи наслідки обраної моделі реінтеграції чи просто — співіснування з окупованими територіями для всієї країни, в основу цього вибору мають бути покладені позиції, які країну якщо не об'єднують однозначно, то точно — не розділяють.
Тому ані дещо вища готовність до «особливого статусу», ані до виборів на окупованих територіях якнайшвидше, ані будь-які інші компроміси, що можуть більше підтримуватися на сході (іноді — ще й на півдні) і не будуть водночас сприйматися в інших частинах країни, не можуть бути орієнтирами.
Якщо лінія розмежування сьогодні проходить між підконтрольними й окупованими районами Донецької і Луганської областей, не можна допустити, аби вона проходила далі углиб країни. І не через наступ Росії, а через орієнтацію на рішення, які країну поділять навпіл.
На фото: 9 грудня, акція "Варта на Банковій" біля Офісу президента, учасники якої вимагають не допустити здачі національних інтересів України під час зустрічі лідерів країн нормандської четвірки.
