Тарас Жовтенко,
кандидат політичних наук,
член Громадської Ради при МЗС України
Гібридність і гібридна війна – поняття, які увійшли в наше життя з лютого 2014 року, посилювалися впродовж 8 років першого етапу агресії РФ проти України і максимально актуалізувалися 24 лютого 2022 року з початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої держави.
Гібридність, попри свою буденність, досі лишається маловивченим фактором, оскільки «чіпляє» стільки абсолютно різнопланових нюансів нашого життя, що системно і цілісно охопити їх досі є надважким завданням.
Спробуємо разом розібратися з цією непростою, знайомою і водночас незнайомою реальністю…
Гібридність як вона є
Гібридність, ставши наріжним каменем сучасних форм збройних конфліктів, творить сучасний безпековий простір – як на національному, так і на міжнародному рівнях.
І хоча ані в самому значенні цього слова не додалося нових смислів, ані сама по собі гібридна війна (як ми побачимо далі) не є за своєю суттю чимось кардинально новим, все ж у цих нових безпекових реаліях гібридність отримала свою нову форму.
В практичному вимірі сучасних збройних конфліктів гібридність виявляє себе в двох ключових моментах:
- Практично повна відсутність традиційної «етапності» розгортання конфлікту, і, як наслідок, – доступність агресору абсолютно усього інструментарію від самого початку, вкупі зі зброєю масового знищення. Єдиним мірилом доцільності використання того чи іншого інструменту в конкретний момент часу є суб’єктивна оцінка воєнно-політичним керівництвом агресора конкретних обставин.
- Фактична нескінченість можливостей комбінування різних інструментів – поєднання двох, трьох чи більшої кількості в одній дії. При цьому правил для такого комбінування не існує – можна поєднувати на перший погляд непоєднувані речі і отримувати бажаний результат. Як, до прикладу, використання Кремлем «газового шантажу» ЄС з одночасним здійсненням масштабної диверсії на обох Північних потоках, що фактично мало б обнулити першу дію – але тільки не в «гібридній» логіці…
За своєю суттю інструментарій гібридних війн (принаймні в його російському прояві) теж не є чимось новим, це вже давно відомі «старі знайомі» – арсенал «активных мероприятий» колишнього КДБ СРСР (пропаганда, дезінформація, терористичні акції, шантаж тощо), базований на сучасних підходах до інформаційно-психологічного протиборства.
Однак саме гібридність робить цей арсенал вкрай небезпечним, позаяк сучасні системи національної й міжнародної безпеки будувалися з урахуванням зовсім інших безпекових реалій…
Поле бою – інформаційний простір
У збройних конфліктах ХХІ століття на перший план виходить не фізичне знищення противника безпосередньо на полі бою, а створення більш сприятливої інформаційної «моделі» окремих подій і загальної картини війни в цілому.
Інформаційно-психологічне протиборство (або, як його часто помилково – і помилково!, називають «інформаційною війною») – поняття далеко не нове. На усіх етапах своєї еволюції воно було пов’язане в першу чергу з воєнно-політичними (а в подальшому – й економічними, культурними, релігійними тощо) аспектами діяльності держави, і міцно спиралося на суспільно-політичну інфраструктуру сучасного суспільства.
Пік та переламний момент розвитку ідей такого протистояння припав на фінал «холодної війни» і початок війни нової, з новим, невловимим ворогом – міжнародним тероризмом.
Найвдалішим полігоном для перевірки напрацьованих стратегій та інструментарію стала перша війна в Перській затоці – операція «Буря в пустелі» (січень–лютий 1991 р.). Окрім разючої схожості багатьох деталей (окупація Іраком і подальша анексія частини території сусіднього Кувейту, використання режимом С. Хусейна масованих ракетних обстрілів території Ізраїлю та Саудівській Аравії, акти «екологічного тероризму» – злив нафти у Перську затоку тощо), ця війна стала справжнім тріумфом використання інформаційно-психологічного інструментарію Збройних сил США.
Отриманий неоціненний досвід був вдосконалений і використовувався Сполученими Штатами та їхніми європейськими союзниками практично в усіх наступних військових операціях кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Першою жертвою війни завжди ставала інформаційна інфраструктура противника: теле- й радіостанції, редакції національних ЗМІ й комунікаційні мережі. Натомість створеного таким чином тривожного «інформаційного вакууму» вороже суспільство отримувало вже спеціально підготовану, «потрібну» інформацію.
Новий етап розвитку ця концепція отримала після трагічних подій 11 вересня 2001 року, коли і США, і світовому співтовариству стало очевидно, що характер війн і збройних конфліктів зазнав значних змін. Замість більш традиційного протистояння конвенційних, національних армій на полі бою, постала нова реальність – не обмежена ані географічними, ані організаційними параметрами. Головним противником стали розосереджені, горизонтальні мережі терористичних груп з автономними «комірками», без жорсткої вертикалі управління «країна-спонсор – лідер угруповання – польові командири – бойовики». Для боротьби з таким противником був потрібен цілком новий інструмент, який би обов’язково враховував і нову інформаційну реальність світу «Інтернету 2.0».
Так з’явилася нова концепція інформаційно-психологічного протиборства, яка дістала назву Мережно-центричне протиборство (Network-Centric Warfare – NCW).
Центральною ідеєю «мережного» протиборства стала формальна інституціаліазація «четвертого виміру» поля бою (на додачу до трьох традиційних: землі, повітря і водних просторів) – інформаційна/віртуальна сфера.
Відтак головною метою цього нового формату війни стало «завоювання душі ворожого народу» за обов’язкової умови «збереження духу своєї армії й народу».
Змінилося також місце, яке займали традиційні збройні сили. Акцент тепер робився на проведенні «невоєнних операцій» (Operations Other Than War) за тісної взаємодії з недержавними акторами та медіа-середовищем.
Іншими словами, у збройних конфліктах ХХІ століття на перший план виходило не фізичне, а інформаційне знищення супротивника. А це, своєю чергою, радикально змінювало підходи до військової стратегії – щонайменше, першочергові цілі ударів обиралися тепер виходячи із подальшого «потрібного» інформаційного «резонансу» таких дій – чим він сильніший, тим більш виграшною є обрана стратегія і дії наших військ.
Інструментарій гібридних війн – від теорії «мережних» операцій США до практики гібридної агресії РФ
Невдачі США
Однак вже перші спроби Сполучених Штатів на практиці використати основні положення концепції Мережно-центричного протиборства проти тогочасного головного «мережного» супротивника – терористичного угруповання «Аль-Каїди» в Афганістані (2001–2002 рр.) і в Іракові (2003 р.) показали, що на практиці все далеко не так ідеально, як в теоретичних викладках.
Використання в операціях, побудованих за «мережним» принципом, підрозділів регулярних збройних сил різко знижує ефективність того самого інформаційного «резонансу», який є центральною метою усіх дій.
Ключовою проблемою, з якою зіткнулися американські генерали й політичні лідери стало те, що генеральною ідеєю будь-якого інформаційного повідомлення з поля бою ставала не подія сама по собі, а власне прив’язка усіх обставин до їх головних учасників – військовослужбовців ЗС США. Відтак весь фокус інформаційного «ефекту» зміщувався саме на американських військових та усіх негативних контекстів, пов’язаних із їхнім образом.
Успіхи РФ
Росія, яка завжди найпильніше спостерігала і прислуховувалася до усіх «ворожих голосів» з-за океану, не залишила поза увагою цю активність американських військових. Російське воєнно-політичне керівництво було в абсолютному захваті від ідеї Мережно-центричного протиборства, а проблеми американців з її практичним втіленням знайшли в руках росіян несподівано просте й геніальне вирішення: якщо замість традиційних військових підрозділів з чіткою прив’язкою до конкретних національних збройних сил використовувати «гібридні», неідентифіковані війська, все стає на свої місця. Противник занурюється в стан інформаційного хаосу, намагаючись розуміти, що відбувається, і що саме є джерелом загрози – і поки він приходить до тями, операція завершується саме з тим інформаційним «ефектом», який формується агресором.
Теоретичний аналіз цієї проблематики в РФ почав відомий апологет Кремля А. Дугін, який одразу ж «перехрестив» винайдену американцями концепцію МЦП в «сетевые войны».
Але якщо Дугін займався популяризацією цих ідей з їх мінімальним концептуальним осмисленням, то начальник Генерального штабу ЗС РФ генерал Гєрасімов підійшов до проблеми ґрунтовніше – його цикл з двох лекцій, прочитаних перед складом Академії воєнних наук (АВН) навіть отримав трохи перебільшену характеристику «доктрини Гєрасімова 1.0 і 2.0».
Перша лекція, прочитана в січні 2013 року, майже повністю опиралася на досвід «мережного» протиборства в контексті подій «Арабської весни» – масових протестів, заворушень і внутрішніх конфліктів на Близькому Сході в період 2010–2012 рр.
Саме ця ітерація гібридного інструментарію (названого Гєрасімовим «ассиметричным») лягла в основу військової операції з анексії українського Криму і окупації частини українського Донбасу на початку 2014 року.
Якщо Гєрасімов свого часу сформував теоретичний аспект гібридного підходу, то практичний аспект формувався «з коліс» польовими командирами, такими, як Гіркін-Стрєлков, який на початках спирався на практику Сирійського конфлікту. Так, ще в травні 2013 р. на «круглому столі» в російському виданні «Независимое военное обозрение», присвяченому еволюції й наслідкам збройних конфліктів на Близькому Сході, він стверджував, що «основа успеха в войнах нового типа – это превентивные специальные, а не крупные войсковые операции. Своевременно устранив, пусть внешне не всегда законными способами, нескольких главарей, такие операции сберегают тысячи и тысячи жизней, целые регионы».
Анатомія російської гібридної агресії
Зрештою, практика застосування гібридного підходу як основного яскраво продемонструвала росіянам серйозну обмеженість – він виявився критично залежним від 2 параметрів:
- Ефекту несподіванки, і
- Часу.
Якщо під час анексії Криму у лютому 2014 році російські гібридні підрозділи виконали практично усі поставлені задачі до того, як політичні й безпекові інститути України змогли подолати цей штучно створений «інформаційний хаос», то вже під час спроби окупації Донбасу, коли Україна вже знала, чого можна очікувати від росіян, вже в липні–серпні 2014 року воєнно-політичне керівництво РФ було змушене відмовитися від «чистої» гібридної тактики і перейти до масованого використання регулярних збройних сил, які відкрито переходили російсько-український кордон на Сході для підтримки гібридним і нерегулярним збройним формуванням, що діяли на Донбасі під егідою РФ.
Воєнно-політичному керівництву Росії знадобилося кілька років, щоб проаналізувати отриманий досвід і виправити допущені помилки, і 2 березня 2019 року генерал Гєрасімов представив еволюційне продовження свого попереднього виступу перед членами АВН, в якому вже були враховані практичні уроки і зроблені відповідні висновки.
Новий етап гібридних методик РФ опирався більшою мірою на масштабне застосування конвенційних сил у масштабному збройному протистоянні, головною метою якого було «добиться превосходства над остальным человечеством».
Крім того, саме це бачення гібридного інструментарію проторувало шлях до повномасштабного вторгнення РФ на територію України 24 лютого 2022 року, реалізуючи на практиці проголошений Гєрасімовим концепт «стратегии активной обороны», фундаментальною частиною якого був «комплекс упреждающих мер по нейтрализации угроз безопасности государства».
Однак повномасштабне вторгнення російських військ в Україну також продемонструвало загальну обмеженість гібридної стратегії Кремля: перші дні вторгнення яскраво продемонстрували, що ЗС РФ діють за точно тим самим шаблоном, як вони діяли в Криму 8 років до того, масштабувавши «кримську операцію» на територію цілої української держави і спираючись цього разу на більшу чисельність власних сил.
Загальна готовність Збройних сил України до оборони і протидії російським тактичним прийомам (добре засвоєним українськими військовими за 8 років протистояння на Донбасі) дозволила вже в перші ж дні й тижні війни стратегічно переламати хід вторгнення на користь ЗСУ.
Подальші успіхи українських захисників опиралися на вже отриманий бойовий досвід та ефективну інтеграцію сучасних систем озброєнь та комплексу заходів воєнно-технічної допомоги, отриманих від наших Західних союзників, змусили воєнно-політичне керівництво РФ повернутися до більш звичних форм ведення війни – використання власної чисельної переваги на полі бою, тактики терору і масованої пропаганди.
Однак технології гібридних війн продовжують прогресувати – і ми, перебуваючи на вістрі цієї боротьби, не маємо права відставати.
Від цього залежить не лише наша безпека і виживання, а й доля всього світу.
