Коаліціада в Німеччині: перемоги, поразки і результати баталій
Марія ЗОЛКІНА, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”,
спеціально для “Українського інтересу”
Друга спроба сформувати коаліцію після минулорічних виборів до Бундестагу нарешті вийшла на фінішну пряму. Від успішно завершеного зондування як першого етапу перемовин між соціал-демократами та блоком ХДС/ХСС – до офіційної презентації проекту коаліційної угоди. Тепер попереду непроста процедура голосування рядових членів СДПН для схвалення цієї коаліційної угоди, з’їзд делегатів ХДС і лише після цього – безпосереднє формування кабінету. І хоча з новим урядом Німеччина опиниться не раніше другої половини березня, про деякі принципові моменти можна говорити вже зараз.
Мартін Шульц: уроки втрати популярності
Менш, ніж рік тому Мартін Шульц без перебільшення тріумфально повернувся у німецьку політику із загальноєвропейської. Він майже одноголосно був обраний головою соціал-демократів, які втомилися від ролі молодшого партнера у “великій” коаліції і прагнули взяти реванш на парламентських виборах 2017 року. Новий голова партії, сподівання на нове дихання в житті СДПН, певний кредит довіри з боку виборців у вигляді серйозної електоральної підтримки на рівні чи навіть дещо більше часом за підтримку ХДС/ХСС – шанси на перезавантаження дійсно були. При цьому – дуже високі.
І навіть втрата цієї фори і безпрецедентно низький результат партії на виході теж можна було обернути на краще, звісно – до певної міри. Для цього соціал-демократам, а головне – керівництву партії – варто було жорстко стояти на своєму і дотримуватися взятих на себе обіцянок. І ось тут власне і була основна проблема і СДПН загалом, і Шульца як голови партії, зокрема. Занадто серйозні розвороти у риториці: від жорсткої відмови від великої коаліції, наполягання на опозиційності партії в будь-якому разі – до початку перемовин з ХДС/ХСС з діаметрально протилежними поясненнями про необхідність уникнути перевиборів, важливість державницького підходу, а, отже, формування уряду спільно з силою Ангели Меркель.
Чи було це рішення стратегічно правильним? Для Німеччини загалом – так. Для соціал-демократів як партії – навряд, так само як і для політика Мартіна Шульца. Есдеки цілком могли б отримати зиск від перевиборів, якби не одне “але”: їм в жодному разі не можна було змінювати задекларований під час виборчої кампанії перехід в опозицію. З цим Мартін Шульц вів партію на вибори і цього курсу обіцяв дотримуватися вже після них. Послідовність у відстоюванні своєї нової ролі і дотримання свого слова щодо неможливості нової “великої” коаліції могли би підвищити шанси соціал-демократів на кращий результат у разі проведення нових виборів.
Навіть якщо нова велика коаліція дійсно краща для Німеччини, аніж перевибори (а вона таки краща, враховуючи, що головним бенефіціаром від них стали б не “старі” партії, а популістична “Альтернатива для Німеччини”), пояснити це складно як виборцю, так і навіть істотній частині членів СДПН. Свідченням тому є те, що після “зондування” прихильників продовження коаліційних переговорів на з’їзді делегатів СДПН виявилося лишень трохи більше, аніж противників.
Голосування розділило делегатів наприкінці січня практично рівноцінно на тих, хто був відверто проти нової “гроско” (від німецького “Große Koalition” – “Велика коаліція”), і тих, хто був “за”. Злам на користь зеленого світла новому союзу з християнськими демократами багато в чому відбувся навіть не завдяки, а ціною, точніше – жертвою, авторитету Мартіна Шульца як в партії, так і на політичній арені. Тобто, де-факто Шульц як політик по-справжньому програв чи втратив не тоді, коли його партія отримала нищівну поразку на виборах, а коли він почав розповідати всім навколо, що велика коаліція раптом стала необхідною і є кращим з можливих рішень.
Втім, “пригоди” Шульца на цьому не скінчилися. Авторитет лідера партії, що очевидно похитнувся, він планував компенсувати “смачною” посадою в уряді Меркель – традиційним постом Міністра закордонних справ, яку завжди віддають “молодшому” партнеру по коаліції. Так Шульц міг би повернутися до більш комфортного для нього рівня політики – міжнародного, а також змусити електорат забути про претензії до нього. Відтак, добровільна відмова від головування в партії виглядала водночас і вимушеною – в СДПН здійнялася хвиля внутрішнього незадоволення політикою Шульца, і вигідною самому функціонеру.
Втім, анонсований перехід Шульца до майбутнього уряду наштовхнувся на опір “старої гвардії” есдеків на чолі з нинішнім в.о. міністра закордонних справ – Зігмаром Габріелем, який є найвідомішим на сьогодні соціал-демократом Німеччини та поступатися своєю позицією аж ніяк не збирався. Скандал набув відвертої, публічної форми і завершився черговою, але вже неочікуваною для нього самого, поразкою Мартіна Шульца. Він вимушений був поступитися. Таким чином, Шульц став заручником тієї ситуації, яку він сам активно лобіював. Внаслідок розколу в рядах соціал-демократів за принципом підтримки ідеї нової великої коаліції Мартін Шульц змушений був відійти в бік. Хоча наскільки ефективно це буде для “зшивання” партії зсередини ще невідомо – це покаже, та й то тільки частково, голосування понад чотирьох сотень тисяч рядових членів СДПН за проект коаліційної угоди.
Ангела Меркель: початок кінця?
Для Ангели Меркель нова велика коаліція виглядає дійсно більш логічним і виправданим кроком з обох боків: як перспективи блоку ХДС/ХСС ( партія втратила підтримку порівняно з 2013 роком, а перевибори могли б цей результат погіршити ще більше), так і однозначно Німеччини. Тобто, тут вузькопартійні інтереси збігаються з державницьким підходом і проблеми принаймні в цьому немає. Втім, так само є проблема внутрішньої дискусії – як в блоці, так і в самій ХДС.
По-перше, християнським демократам довелося поступатися. Зокрема, есдеки, як для свого провального результату на виборах і ще гіршої ситуації за нинішніми опитуваннями громадської думки, змогли “відкусити” дуже ласий і великий шматок в розробленій коаліційній угоді. І це – винятково через вимушену поступливість Меркель, якій перевибори точно не потрібні.
По-друге, ситуація показала, що попри формальну перемогу ХДС/ХСС на виборах, це “піррова перемога“, а для Меркель нова каденція як канцлерки – очевидно остання. Наступника для неї в партії на сьогодні немає. А отже завданням партії на наступні роки буде не тільки боротьба за повернення втраченого електорату, але і виховання нового лідера партії.
“Велика коаліція”: союз невдах чи все-таки союз державників?
Зважаючи на реальні електоральні поразки обох партій порівняно з їхніми минулими результатами, потенційну коаліцію вже охрестили коаліцією невдах. Тим не менше, чи справді це так, якщо подивитися на процес домовленостей ширше? З перспективи Євросоюзу, міжнародної ситуації, самої Німеччини, але у стратегічному масштабі. Якщо вийти за межі партійних перспектив як соціал-демократів, так і християнських демократів, то вироблення коаліційної угоди, віднайдення компромісу з найбільш чутливих питань економіки, політики і міжнародної ситуації характеризує обидва табори все-таки більше як державницькі орієнтовані.
Так, коаліційна угода станом на сьогодні виглядає достатньо достойним балансом інтересів обох політсил, а отже має задовольнити потреби різних електоратів. Соціал-демократи змогли “вибити” більші видатки на соціально важливі сфери: освіту, розвиток інфраструктури, перегляд нинішнього законодавства у пенсійній галузі та щодо соціально вразливих груп тощо. Інструменти для цього у соціал-демократів будуть якнайкращі – їм обіцяні такі важливі посади, як портфелі міністрів фінансів, праці і соціальної політики. Додамо ще й традиційну для другого партнера по коаліції посаду міністра закордонних справ, що однозначно важливо для промоції Соціал-Демократичної партії на міжнародному рівні.
Домовленості було досягнуто і щодо такого серйозного каменя спотикання як міграційна політика. Щоправда, це було більше проблемою навіть не між соціалістами та партією Меркель, а всередині правого блоку: між Християнсько-демократичним союзом та Християнсько-соціальним союзом. Саме останній наполягав на запровадженні ліміту на прийом біженців і воз’єднання вже наявних із їхніми сім’ями. Відтак, податки, міграція, соціальні видатки, підтримання темпів економічного зростання, внутрішня безпека на фоні збільшення загрози тероризму – всі ці принципові позиції у проекті коаліційної угоди були узгоджені і являють собою реальний політичний компроміс, коли всі учасники майбутньої коаліції продемонстрували готовність до поступок і домовленостей, але при цьому змогли зберегти обличчя перед своїми виборцями з важливих саме для них питань.
Чи можна в такій ситуації вважати майбутній союз коаліцією невдах? Зі стратегічної точки зору – точно ні. Так, програють окремі політики. Лідери або втрачають політичний грунт під ногами (як Мартін Шульц), або розуміють, що апогей їхньої політичної кар’єри вже пройшов і час поступово готуватися поступитися місцем новим лідерам зі свого табору (як Ангела Меркель). Самі партії програють на фоні популізму, страждають від розчарування виборців, які від одного, так і від іншого табору “йдуть” не в нікуди, а до радикальної “Альтернативи для Німеччини”. Але при всьому цьому німецькій політиці не відмовити у явно стратегічному сенсі, який поки що продовжують сповідувати якраз ці мастодонти партійної історії – соціал-демократи та ХДС/ХСС. Навіть якщо німецький виборець від них і втомився.
Український інтерес в німецькій коаліційній історії
Німеччина останні кілька років без перебільшення є надважливою державою-партнером для України в ЄС. І не тільки через її роль політичного та економічного локомотиву Союзу, але більшою мірою навіть – через роль посередника у переговорах з Росією в рамках нормандського формату. То що ж майбутня коаліція несе для України?
По-перше, стабільне дотримання вже визначеної політики підтримки норм міжнародного права в конфлікті з Росією. Попри деякі лояльні щодо Росії голоси у лавах соціал-демократів, загальна позиція партії не буде виходити за межі дозволеного. Так, у коаліційній угоді сказано дещо приємно-улесливе в бік Росії – про важливість партнерства, дотримання принципів суверенітету держав, стандарти ОБСЄ, економічні взаємини і повернення до повноцінних відносин, але є одне “але”. Все це – у чіткій прив’язці до виконання Мінських угод. Причому, абсолютно чітко сказано: “режим тиші”, відвід важкого озброєння та вивід будь-яких збройних формувань з території України, а також розгортання міжнародного контингенту під егідою ООН.
Що ж тут нового? Нового – нічого, окрім підтримки місії, але принципово важливо, що про все це йдеться у тій частині коаліційної угоди, яка присвячена відносинам Німеччини з Російською Федерацією, а не в наступній – присвяченій Україні. Дрібниця? Аж ніяк. Це символічно, але мовою дипломатії означає одне: Росія де-факто на офіційному рівні визнається відповідальною за розгортання подій на Донбасі та анексію Криму. І виконання головних пунктів Мінських угод – про деескалацію – залежить саме від Росії. І погоджуються з цим “за умовчанням” всі майбутні підписанти коаліційної угоди.
По-друге, коаліційна угода визначає і двосторонні пріоритети в україно-німецьких відносинах. І тут вже чільне місце посідають не питання розв’язання конфлікту, а питання внутрішніх перетворень: боротьби з корупцією та проведення внутрішніх реформ. Конфлікт на Сході згадується головно у світлі готовності Німеччини долучитися до відбудови Донбасу. Відтак, важливість реформ в Україні остаточно відокремлена від питання війни з Росією (аргументи “війна заважає” більше вже точно не працюють), а також визначена умовою для отримання подальшої допомоги, в тому числі – фінансової.
Причому важлива деталь полягає в тому, що проект угоди безпосередньо містить принцип обумовленості: є прогрес у реформах – є підтримка. Далеко не найгірший варіант, зважаючи на проблеми з волею до подальших реформ, певним “відкатом” у сфері антикорупційної політики і початком передвиборчого періоду, коли на кардинальні і болісні реформи годі чекати. Відтак, попри те, що Україна як така, та й навіть україно-російська війна, не є центральними питаннями зовнішньої політики майбутнього “нового старого” уряду, той фокус, під яким поки що пропонується розвивати україно-німецькі відносини, цілком сприятливий для Києва.
