Національна безпека і оборона: головні події, процеси, тенденції (січень – березень 2024 рік)
Ситуацію, в якій опинилася Україна у першому кварталі 2024 р., можна без перебільшення охарактеризувати як «ідеальний шторм», коли одночасно загострився комплекс несприятливих зовнішніх та внутрішніх факторів впливу на перебіг конфлікту. Більшість із них не були чимось новим і несподіваним, але тривале накопичення проблем через їх несвоєчасне вирішення – з об’єктивних чи суб’єктивних причин – завдало «кумулятивного удару» по оборонним спроможностям України. Затримки з надходженням зовнішньої допомоги Україні дали змогу російській стороні перехопити ініціативу практично на всьому сухопутному театрі бойових дій та досягти значимих тактичних успіхів на окремих ділянках фронту.
В лютому 2024 р. виповнилася друга річниця повномасштабного російського вторгнення та десята річниця від початку російсько-української війни. Чергова річниця стала слушним приводом для підбиття бодай проміжних підсумків, підрахунку втрат і здобутків, спроби визначити тенденції та окреслити можливі сценарії подальшого перебігу конфлікту.
Повзучий, але триваючий російський наступ і, особливо, відхід українських військових з Авдіївки спричинили на Заході чергову хвилю сумнівів стосовно спроможностей України стримувати російську агресію, не кажучи вже про впевненість у перспективах звільнення Україною окупованих територій. Відповідно, активізувалися й представники різних поглядів на шляхи врегулювання російсько-українського конфлікту, прихильники та противники надання міжнародної військової допомоги Україні.
Очевидно, що попри всю складність і невизначеність сьогоднішніх обставин, Україна вже неодноразово демонструвала здатність «тримати удар» навіть тоді, коли авторитетні західні політики та експерти оцінювали ситуацію як безнадійну, але надія, як відомо, не є стратегією. Не лише чергова річниця війни, але й нові реалії переходу збройного протистояння у фазу «війни на виснаження» спонукали до перегляду шляхів досягнення стратегічних цілей України або формування нової стратегії ведення війни та її узгодження з партнерами.
Бойові дії
Протягом січня-березня 2024 р. відбулися помітні тактичні зміни не лише на окремих ділянках лінії фронту, але й загальної ситуації на театрі бойових дій. Російська сторона, володіючи чисельною перевагою у живій силі та засобах вогневого враження, утримувала тактичну ініціативу на переважній частині лінії фронту. Слід зазначити, що воєнні успіхи російської сторони стали можливі значною мірою через ослаблення оборонних спроможностей України, зумовлені відомими внутрішніми (проблеми мобілізації) та зовнішніми чинниками (затримки зовнішньої допомоги).
Від початку наступальної операції у жовтні 2023 р. російські війська захопили близько 505 км2, що на 100 км2 більше, ніж було звільнено під час українського контрнаступу в 2023 р. Водночас, ці територіальні завоювання на окремих ділянках умовно відповідають 500 м переміщення загальної лінії бойового зіткнення (протяжністю понад 1000 км) і не призвели до стратегічних змін загальної ситуації на театрі бойових дій. Цей приклад, на наш погляд, наочно демонструє необхідність виважених підходів до оцінки проміжних результатів бойових дій і, насамперед, застосування територіальних втрат/здобутків як критеріїв виміру та планування операцій у контексті досягнення стратегічних цілей війни, яка набула характеру «війни на виснаження».
Захоплення Авдіївки принесло першу за останніх дев’ять місяців політично та психологічно значиму для противника перемогу, хоча російське військове командування й не змогло розвинути темпи подальшого просування вглиб української оборони. Для України відступ з Авдіївки був вимушеним і раціональним рішенням, а сам вихід українських захисників відбувся у достатньо організованому порядку. Хоча протягом наступних тижнів лінія бойового зіткнення й не була зафіксована, але критичного прориву фронту станом на кінець березня не сталося. Імовірними причинами могли бути як виснаження наступального потенціалу російських військ під час багатомісячного штурму Авдіївки, так і розбудова нової лінії української оборони (попри повідомлення про недостатність інженерно-фортифікаційного обладнання та ресурсного забезпечення).
На тлі домінування традиційної тактики російських підрозділів на лінії фронту (випаленої землі та «м’ясних штурмів») спостерігалися ознаки застосування удосконалених засобів враження та нових підходів до планування повітряних ударів по об’єктах військової та цивільної інфраструктури вглибині території України. Після двох місяців відносного затишшя росія поновила масовані комбіновані атаки із застосуванням безпілотників і наявної номенклатури ракет, в т.ч. найновіших зразків гіперзвукової ракети «Циркон». Нарощування росією власного виробництва та військових поставок з Ірану та Північної Кореї – на тлі затримки зовнішньої військової допомоги Україні – призвели до 5-10-кратної переваги в застосуванні артилерії.
Дедалі серйознішою проблемою для українських захисників та прифронтових регіонів стало нарощування масштабів застосування російською тактичною авіацією корегованих авіаційних бомб (КАБ). Руйнівна сила КАБів, що запускаються з-поза зони досяжності українських засобів протиповітряної оборони (ППО) практично унеможливлює утримання лінії оборони навіть за наявності інженерно-фортифікаційного обладнання. Лише у березні зафіксовано близько 2300 ударів КАБ (на 65% більше, ніж у лютому) і, схоже, що за відсутності ефективної протидії застосуванню російської авіації, інтенсивні та концентровані удари КАБами будуть одним із головних елементів російської тактики прориву української оборони. Дефіцит фронтових засобів ППО українських Сил Оборони дозволив російській стороні посилити домінування в повітрі місцями на глибину до 100 км від лінії зіткнення.
Спостерігається стійка тенденція до розширення географії російсько-українського конфлікту не лише вглиб російської території (удари по інфраструктурним об’єктам, рейди РДК і «Російського легіону»), але й далеко за межі двох країн і європейського континенту. Як зазначає The Wall Street Journal: «Лінія фронту у війні між Україною та Росією тепер простягається до Африки». Українські військові, за повідомленнями ЗМІ, брали участь у бойових операціях в Судані проти повстанців і російських найманців, а також навчали суданських військових, зокрема, техніці застосування безпілотників. На думку журналістів, такі дії можуть бути частиною стратегії протидії військовим і економічним операціям росії за кордоном, хоча й містять політичні ризики звинувачення України у втручанні у внутрішній конфлікт у Судані, а відповідно – небажаної реакції на такі дії з боку міжнародних партнерів. В цьому контексті слід також зазначити неочікувано негативну реакцію з боку офіційного Вашингтона на доволі ефективні удари України по російських нафтопереробних заводах та постійні застереження партнерів стосовно застосування західних зразків озброєння для ударів по цілях на території рф.
Ключові внутрішні фактори впливу на перебіг конфлікту
Однією з ключових внутрішньо-політичних проблем зниження рівня боєздатності Сил Оборони було питання мобілізації, яке станом на кінець березня 2024 р. залишалося невирішеним. Брак особового складу унеможливив здійснення ротації виснажених на передовій лінії підрозділів і створення резервів, що на тлі затримок західної військової допомоги суттєво підірвало здатність стримувати російський наступ. Окрім внутрішнього військового та суспільно-політичного вимірів, ця проблема створила й зовнішньополітичні ризики. Як зазначалося у The Washington Post, «питання поповнення лав армії поставило Зеленського, можливо, перед найсерйознішим викликом його керівництву з лютого 2022 р.». Заголовки у провідних західних ЗМІ про те, що «в Україні закінчуються солдати» підігріли скептичні настрої західної публіки стосовно перспектив української перемоги та, відповідно, підвищили ризики негативного впливу на політичні рішення західних партнерів.
Розбіжності між вищим політичним і військовим керівництвом стосовно шляхів вирішення проблеми мобілізації та необхідної чисельності військ, імовірно, стали однією з причин звільнення Головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного. Попри негативне ставлення громадськості до повідомлень про можливу відставку В. Залужного, реакція суспільства загалом та військових зокрема на саме рішення була доволі стриманою. Залишаючи за дужками доцільність і версії стосовно мотивів Президента, слід зазначити, що призначення нового Головнокомандувача не призвело до негайних і кардинальних змін ситуації у зоні бойових дій чи стратегії ведення війни, хоча генерал О. Сирський невдовзі після призначення повідомив про започаткування процесу ротації, наголосивши, водночас, на гострій потребі в поповненні особового складу. Протягом першого кварталу відбулася також низка інших кадрових змін у керівництві ЗСУ та інших структур сектору безпеки і оборони.
В контексті адаптації стратегії ведення війни до нових реалій, а саме – переходу від активної оборони та контрнаступальних операцій до стратегічної оборони, гостро постало питання термінової розбудови ешелонованої системи інженерно-фортифікаційних споруд. Донедавна спорудження оборонних укріплень здійснювалося переважно силами самих військових за обмежених ресурсних можливостей та недостатнього сприяння з боку цивільних органів центральної та місцевої влади. З початку року Уряд виділив близько 20 млрд грн на зазначені цілі, що майже на порядок більше, ніж у 2023 р., а також запровадив зміни до порядку фінансування, стандартизації, залучення приватних компаній, надання Генеральному штабу ЗС повноважень у визначенні об’ємів та місць будівництва об’єктів. Однак станом на початок березня було використано лише 10% коштів, виділених на 2024 р.
Ключові зовнішні фактори впливу на перебіг конфлікту
Домінуючим фактором впливу на розвиток ситуації на театрі бойових дій і ключовим викликом для стратегії подальшого ведення війни стала затримка рішення про американську військову допомогу. На початку січня офіційний Вашингтон заявив про вичерпання можливостей надання допомоги Україні до ухвалення нового закону та попередив, що політичні наміри підтримувати Україну не означають фінансування на рівні 2022 та 2023 рр. Можна з упевненістю стверджувати, що такі події та заяви стимулювали активність ворога не лише безпосередньо в зоні бойових, але й в інформаційному просторі з просування російських наративів стосовно неминучості військової поразки та безперспективності міжнародної підтримки України.
Водночас цей виклик також стимулював офіційний Київ та партнерів України до активнішого пошуку шляхів бодай часткової компенсації негативних наслідків «американського фактору». Зростання стурбованості з приводу поточних і майбутніх проблем з американською військовою допомогою спонукало лідерів європейських країн до термінового пошуку рішень щодо посилення зусиль на підтримку України, а також зміцнення власних спроможностей із забезпечення європейської безпеки, особливо з огляду на ймовірну зміну президента та гарантовану непередбачуваність політики Д. Трампа. Наприклад, держави-учасниці формату «Рамштайн» ініціювали план його переходу під егіду НАТО, щоб убезпечити роботу «Рамштайн» від майбутніх непередбачуваних змін політики Білого дому.
На тлі триваючої «американської кризи» Німеччина вийшла на лідируючі позиції щодо допомоги Україні, хоча все ще проявляє надмірну обережність через побоювання прямого воєнного зіткнення з росією, зокрема відмовляючи у постачанні далекобійних ракет Taurus. Водночас видання Bild (з посиланням на джерела у німецькій розвідці) повідомило про імовірність російського нападу на Європу наприкінці 2024-го – початку 2025 р., (президентські вибори у США!), що може свідчити про усвідомлення реалістичності російської воєнної загрози та залежності її реалізації від результату російсько-української війни. Так, на думку Головнокомандувача сухопутних військ Литви В. Рупшиса, допоки росія зосереджена на війні проти України, «російські збройні сили не становлять безпосередньої загрози» для НАТО. Водночас, за його словами, Литві все одно слід готуватися до можливого конфлікту. Аналогічні оцінки майже одночасно висловили й Головнокомандувач армії Естонії М. Херем, Голова військового комітету НАТО адмірал Р. Бауер, Міністр оборони Німеччини Б. Пісторіус.
Позитивна еволюція у сприйнятті реалістичності російської загрози найближчим часом, імовірно, буде втілена у відповідні політичні рішення, що можуть мати як позитивні, так і небажані наслідки для України. Якщо засобом нейтралізації зазначеної загрози буде визначена військова поразка росії в Україні, то наступним логічним кроком стане максимальна підтримка перемоги України. Інакше це може загрожувати радикальним перерозподілом ресурсів між військовою підтримкою України та нарощуванням власних оборонних спроможностей.
На виконання домовленостей між Україною члени G7 та держави, що до них приєдналися, уклали угоди про співробітництво у сфері безпеки з Великою Британією, Німеччиною, Францією, Данією, Канадою та Італією. Зазначені угоди не надають «безпекових гарантій», але їх важливість полягає у формалізації поточних форматів співпраці та перспективних зобов’язання підтримки України на найближчі 10 років, що підвищує шанси української перемоги у триваючому конфлікті та гарантує тривалі інвестиції у зміцнення оборонних спроможностей і, відповідно, стримування агресора в майбутньому.
Несподівана заява Президента Франції Е. Макрона про можливе введення іноземних військ в Україну спровокувала бурхливу реакцію на Заході та чергову хвилю агресивної риторики з боку кремля. Перша реакція категоричного заперечення з боку американських і європейських політиків поступилася місцем політичним і експертним дискусіям стосовно можливих умов і варіантів реалізації подібного сценарію, хоча переважна більшість західних лідерів залишилися на позиціях неприйнятності введення своїх військ в Україну. Представники окремих країн були менш категоричними і закликали «не виключати такої можливості» (Прем'єр-міністр Естонії К. Каллас), а Президент Чехії П. Павел заявив, що виконання завдань з підтримки не порушує міжнародних правил, нагадавши про роботу тренувальних місій НАТО на території України після початку російської агресії у 2014 р. Президент П. Павел також подав приклад нестандартного підходу до вирішення питання поставок снарядів Україні (чеська ініціатива із закупівлі снарядів за межами ЄС і НАТО).
Поміж низки важливих практичних заходів з нейтралізації російської загрози слід виокремити найбільш масштабні з часів холодної війни військові навчання Steadfast Defender 2024, за сценарієм яких війська країн НАТО відпрацюють відбиття нападу «практично рівного противника» (попри уникнення прямого згадування росії). Під час 4-місячних навчань будуть відпрацьовуватися так звані регіональні плани оборони, від яких НАТО відмовилося після закінчення холодної війни і відновило у 2022 році.
Важливим практичним кроком до зміцнення регіональної безпеки є також започаткування ініціативи зі створення Цільової групи з протимінної діяльності у Чорному морі за участі Болгарії, Румунії та Туреччини (MCM Black Sea). Відповідний Меморандум, підписаний 11 січня у Стамбулі, передбачає участь інших членів НАТО у складі постійних військово-морських груп MCM Black Sea і, відповідно, можливість посилення в майбутньому присутності НАТО в Чорному морі.
Попри відсутність реалістичних передумов для політико-дипломатичного врегулювання російсько-українського конфлікту, час від часу з’являлися альтернативні «мирні ініціативи» та повідомлення в ЗМІ про таємні перемовини, метою яких є не досягнення справедливого миру, а радше заморожування конфлікту та підштовхування України до переговорів з кремлем і на умовах кремля.
Висновки
Аналіз найбільш важливих подій, політичних заяв та рішень протягом січня-березня 2024р. дозволяє зробити наступні висновки:
- перехоплення російською стороною тактичної ініціативи стало можливим завдяки чисельній перевазі у живій силі та засобах вогневого враження, зумовленій значною мірою несвоєчасним вирішенням проблеми мобілізації в Україні та затримками зовнішньої допомоги;
- тактичні здобутки росії не призвели до стратегічних змін на театрі бойових дій станом на кінець березня 2024 р. і не змінили загального характеру війни на виснаження, але подальше зволікання із вирішенням проблем забезпечення Сил оборони України людськими та матеріальними ресурсами створює додаткові переваги російській стороні у проведенні очікуваної весняно-літньої наступальної кампанії;
- Нові реалії переходу збройного протистояння у фазу «війни на виснаження», ризиків «ерозії» американського лідерства потребують формування узгоджених з партнерами планів реалізації стратегії досягнення перемоги України.
