Виконавчий директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва
Оригінал статті – на ЛІГА.net
Спалах громадянського протесту в Сполучених Штатах попереджає: якщо проблеми суспільства "вирішуються" шляхом створення нових проблем, рівень насильства, ворожнечі та некерованості лише зростатиме. І команда Володимира Зеленського повинна це затямити.
Масові заворушення в Сполучених Штатах Америки спалахнули з тієї ж безпосередньої, поверхової причини, що й український Майдан. Вбивство поліцейськими беззахисної невинної людини практично в прямому ефірі спричинило у багатьох американців таку ж блискавичну лють, оповите гнівом співчуття до жертви насильства і гостре бажання особисто взяти участь у діях з відновлення справедливості, які багато хто з українців відчув у листопаді 2013-го після масового звірячого побиття студентів біля "йолки".
Люди вийшли на Майдан захищати свою гідність, незалежно від того, які мотиви рухали діями тодішньої влади та опозиції. Так само зараз американці протестують, незалежно від того, як цими заворушеннями прагнуть скористатися обидві правлячі партії, президент і його головний суперник на виборах.
Досвід Майдану спонукає нас поглянути на американський протест очима людей, які мали високі вимоги та очікування, довге терпіння, але були змушені вдатися до крайніх засобів, щоб захистити свої права.
По-перше, як і в Україні, в США кілька останніх десятиліть, починаючи з 1980-х, формувалися передумови для гострого громадянського протистояння. Зокрема, за спостереженнями американських соціологів, різко скоротилися можливості для поповнення середнього класу з низів.
Отримати якісну середню і вищу освіту, яка є гарним стартовим майданчиком для гідного життя, ставало все важче. А багатьом, хто її здобував, доводилося довго сплачувати борги за "університетські позики". Ця проблема настільки гостра, що двічі давала шанс Берні Сандерсу змагатися за право стати кандидатом в президенти від Демократичної партії.
Скорочувалися робочі місця і можливості для тривалої та повної зайнятості для менш освічених громадян. Їхня робота автоматизувалася, а виробництва переносилися в Китай та країни третього світу. Як наслідок, все більше американців не мали достатніх можливостей очікувати і отримувати належну охорону здоров’я. Дедалі важче було виплачувати іпотеку і стати власником будинку чи квартири.
Соціальні та економічні труднощі, щоденне змагання за виживання позбавляло багатьох американців інтересу та часу на участь у громадському і політичному житті. Тому політика на місцевому (окружному і штатівському) і на федеральному рівнях обслуговувала інтереси більш заможних та успішних верств. А виборні посадовці (судді, прокурори, члени законодавчих органів штатів та члени Конгресу) були так само висуванцями цих соціальних груп.
Відповідно, національні та расові меншини, нижчі класи американського суспільства мали небагато шансів отримати своїх представників у владі та здійснювати політичний вплив на систему управління.
Утім, американське суспільство залишається достатньо відкритим і плюралістичним. Тому ми неодноразово бачили спроби уряду (при експрезидентах Клінтоні та Обамі) вирішити ці проблеми. Навіть на рівні масової культури (шоу-бізнесу, телебачення, кіновиробництва) ці проблеми актуалізувалися і привертали увагу і мільйонів, і правлячої еліти. Але демократичне правління, за визначенням, не спроможне швидко вирішувати суспільні проблеми, тим більше американська система, уражена елітизмом, надвисоким розривом між багатими і бідними, і партійним контролем над популярними медіа.
Тому і невдоволення урядом, і приклади дискримінації й порушень прав накопичувалися. А нинішня економічна криза зробила для багатьох становище просто нестерпним, і протест став нагодою для виходу накопиченого невдоволення назовні.
По-друге, у кризовій ситуації, що розгортається поволі, складається з періодів напруженості та розрядки, велике значення набуває чинник лідерства. Лідер може прискорити розв’язку чи опиратися змінам за всяку ціну. Оточення Дональда Трампа не приховує, що прагне використати складні часи, щоб нав’язати Америці певну траєкторію руху.
Стратеги Трампа, зокрема Стівен Беннон, переконані в тому, що у США розпочалася доба внутрішніх трансформацій, коли безпорадність "старих еліт" дає шанс будь-кому, хто достатньо сміливий і рішучий, щоб захопити і надовго втримати владу.
Досить пригадати, коли під час попереднього зламу, Франклін Рузвельт обирався чотири рази. Вік та Конституція не дозволять Трампу повторити цей трюк. Але якщо країні нав’язати певний порядок денний, штучно обмежити доступні для втілення політичні альтернативи, тоді "трампізм" може стати новим "тетчеризмом" - стилем соціального управління, який пригнічує одні інститути демократії та маніпулює іншими заради концентрації влади.
Трапм, як колись російські більшовики, закликає до зламу "старого, наскрізь корумпованого уряду". Свої реальні плани він маскує сумішшю псевдохристиянської, меркантилістської та псевдоправозахисної риторики. Наприклад, місяць тому він закликав громадян низки штатів повстати проти губернаторів, що запровадили карантин. Озброєних протестантів, що блокували урядові будівлі в Мічигані, він називав "дуже хорошими людьми", і вимагав від губернаторки-демократки "почути їх і почати з ними діалог".
Ще раніше, Трамп відверто демонстрував вороже ставлення до спадщини Обами і обіцяв згорнути усі реформи попередніх восьми років. Він ретельно відбирав і призначав суддів з консервативними поглядами, що ще раз підкреслювало ризики вибіркового правосуддя. Зрештою, уникав засудження радикальних угруповань, які виступають за захист "білого населення" від меншин та мігрантів.
Усе це працювало на ще більше роздроблення американського суспільства, на знищення політичних альтернатив курсу Трампа. І це робило радикалів, незалежно від їхніх гасел, привабливими для всіх, хто вважав своє становище принизливим чи загрозливим. Зіткнення цих радикалів, використання ними нинішніх заворушень вигідне Трампу, бо на тлі хаосу він, як президент, може подавати себе, як безальтернативного лідера. І, як підказує європейський досвід 1920-30-х років чи російський 1990-2000-х, якщо більшість підтримає такого лідера, демократія може впасти.
По-третє, ми бачимо, як у американській повсякденності співіснують кілька "світів". Світ нічного хаосу, ілюстрованого заворушеннями в Міннеаполісі та уражених смертями від коронавірусу нетрів Нью-Йорка, і водночас світ торжества технологій під час запуску Crew Dragon у Флориді та додаткових виплат в $1000 працівникам Google у Каліфорнії. Ці світи практично не перетинаються.
Громадянські заворушення також локальні в просторі та часі. І цілком може скластися уявлення, що поки в одній частині країни протестують "невідомо за що" і дають прихисток радикалам усіх кольорів, в іншій "працюють і годують всю країну".
Однак у добу соціальних мереж і онлайн-телебачення, ці межі розмиваються. Зовсім свіже опитування Ройтерс/Іпсос показало, що 64% американців співчувають громадянам, що беруть участь у протестах, тоді як протилежну думку мали 27%. Водночас, більшість американців засудили насильство з боку учасників протестів. Так само більшість громадян (55%) не схвалюють дії Трампа під час протестів, з них 40% - повністю не схвалюють, і лише 30% підтримують дії свого президента.
А от стосовно оцінки дій поліції під час протестів, американське суспільство розділилося: 43% схвалюють і 47% засуджують (похибка опитування 4%). І цей поділ лишається підкреслено партійним: виборців республіканців підтримують жорсткі дії поліції, а виборці демократів – вважають такі дії неприйнятними.
Це опитування показує, що попри спроби Трампа стати уособленням верховного "правоохоронця", борця з хаосом, все менше американців вірить йому. Тож протести, якщо насильство буде приборкане і поліції вдасться нейтралізувати радикалів, можуть дати поштовх для змін у США. Чи справді це станеться, побачимо в листопаді.
До речі, результати американських виборів та перебіг протестів, спровокованих поліцейським свавіллям, стануть гарним майстер-класом і для українських політиків, які ще недавно вважали Трампа "найкращим вчителем".
