Радикалізація як інструмент: актуальність та оцінка ризиків

Радикалізація як об'єкт наукового дослідження набула особливої актуальності після трагічних подій 11 вересня 2001 року, коли ісламістське угруповання "Аль-Каїда" здійснило зловмисну атаку на Всесвітній Торговий Центр та Пентагон. Цей наймасштабніший теракт в історії Сполучених Штатів перетворив проблематику протидії та превенції тероризму на одну з нагальних світових проблем. Тероризм, що ототожнюється з "абсолютним злом," є фактором буквальної "війни", яка, незважаючи  на всі зусилля, продовжує палати у низці країн.

Європейський Союз розглядає розробку політики запобігання політичному насиллю як одну з ключових пріоритетних задач. Сполучені Штати також визнали екстремізм як одну з головних загроз для національної безпеки у 2021 році. Тероризм у всій палітрі його проявів стає однією з найактуальніших асиметричних загроз безпеці глобальної спільноти та стабільності міжнародного порядку. Питання контрольованої протидії тероризму є також однією зі стратегічних директив НАТО.

Але водночас слід визнати, що успішних прикладів придушення екстремістських рухів у світі небагато. Одним з наочних прикладів є Талібан, який, незважаючи на опір найпотужнішої військової держави світу – США, зберігає свою активність. Інші відомі організації, такі як ІДІЛ та Аль-Каїда, хоча й не перебувають на піку своєї сили, продовжують існувати та діяти в різних куточках планети. Що більш важливо – РФ та КНР активно використовують інструменти радикалізації, як справжній інструмент війни.

Ретроспектива екстремізму та радикалізації

Якщо в сучасному уявленні термін "радикал" часто асоціюється з ультраконсерваторами або релігійними фундаменталістами ісламу, то, наприклад, у Сполучених Штатах у 20-му столітті домінував комуністичний екстремізм.[1] За даними Європейської мережі з вивчення радикалізації, 93% всіх виявів екстремізму на Заході здійснювались ліворадикальними групами.[2] Цікаво, що значна частина з них мала опосередковані взаємозв'язки з Радянським Союзом. А націоналістичні та антиколоніальні рухи (які в 20-ому столітті також одночасно підтримували ліві ідеї) взагалі мали пряму підтримку від СРСР у вигляді інструктажів, навчання та постачання зброї.

Окрім традиційних "лівих" і "правих" рухів, з'являються нові, більш незвичні глобальні та місцеві екстремістські концепції, такі як радикальний екологізм і антиглобалізм, які, хоча і не є основним предметом дискусії, але активно набирають популярності. Наприклад, наприкінці 1980-х і 1990-х років у країнах НАТО діяла організація "Фронт Визволення Землі" (ELF), яка виявляла чітко реакційні погляди та організувала щонайменше 71 акт підпалу та 7 вибухів об'єктів (переважно приватних компаній) у 6 країнах світу.

У сьогоднішній цифровій та інформаційній реальності поширення екстремістських ідей стало набагато простішим та доступнішим. Найкращий приклад – розстріл Брентоном Харрісоном Таррантом парафіян мечетей у Крайчестері (Нова Зеландія) 15 березня 2019 року. Він відбувався з прямою трансляцією у Facebook, що зробило його одним із найбільш відомих ультраправих терактів в історії. Таргет такої інформації дає змогу формувати хаотичні радикальні групи, не витрачаючись на вербування чи отримання зброї.

Наприклад, вищезгаданий теракт Тарранта став популярною темою для обговорення серед деяких рухів. Сам ж Харрісон під час розслідування зізнавався, що його надихнув інший всесвітньо відомий норвезький терорист Андерс Брейвік, котрий вбив 77 людей в Осло. Інформаційні технології сприяють не лише поширенню наративів та висвітленню терактів. ЄС окремо відзначає проблему поширення технологій 3D-друку, зокрема шаблонів моделей та інструкцій з виготовлення вогнепальної зброї, вибухових пакетів та пластикових гранат.

Саме через широкі можливості поширення контенту, що радикалізує настрої, а також все більшу доступність до матеріалів для вчинення теракту  постає непопулярне та складне запитання – наскільки "синтетичними" є радикалізація соціальних рухів чи формування екстремістських угруповань? Або, в ультимативній формі, наскільки радикалізація може бути використана для війни?

Як можна «використати» радикалізацію?

Швидка відповідь полягає в тому, що вона не є інструментом країн. Проблеми екстремізму завжди є більшою мірою  наслідком соціальних криз і суспільних проблем. Іншими словами, процес радикалізації є "органічним" перебігом подій життя суспільства. Напевно, найбільш яскравим прикладом цього є рух суфражисток, що заклали основу сучасної, конвенційно прийнятної та легальної боротьби за права жінок. Але, як показує подальше вивчення цього феномену, його каталізація може бути форсована третьою стороною.  

Найочевиднішим для українського читача може бути приклад з протестами Антимайдану у 2013–14 рр. З одного боку, не можна стверджувати, що в суспільстві не було  скептиків стосовно європейської інтеграції або прихильників Партії регіонів та Віктора Януковича. Так само не можна однозначно заявити, що всі учасники протестних акцій у певних регіонах України  були "купленими". Але так чи інакше, вплив Росії є безумовним, як і використання цих рухів у гібридній війні проти України.

Наприклад,  терористична (а раніше – "громадська") організація "ДНР" діяла з 2005 року. Організація використовувала різні методи,  брала участь в акціях російських неофашистів на з’їзді в Селігері (2013), а вже як терористична група виходила на спільні “паради” з  іншим союзником РФ – Комуністичною Партією України.

Інструменти радикалізації теоретично досить примітивні –  бомбардування дезінформацією протягом років, використання спекулятивних або ж делегітимізуючих наративів проти України. Наприклад, РФ вдало використовувала конструкти 1917–21 рр., які базувались на регіональній історії чи побуті соціальних груп. Зводячи ці аспекти разом, надаючи контекст сучасним проблемам через історичні події та конструкти, ви створюєте нову інтерпретаційну рамку (фрейм). Серед широкої аудиторії глибоке та стале переплетіння таких конструктів нерідко називають "менталітетом". Хоч це поняття є досить ненауковим у тому сенсі,  як його вживають, але якщо ви хочете створити радикальну групу, то навіювання такого фрейму є одним із ключових завдань держави-агресора.  

Формування радикальної групи спирається на такі послідовні дії:

• фіксувати маргінальні групи, вивчати їхні соціальні проблеми, рівень незадоволення владою і/або суспільним устроєм;
• підтримувати наратив особистої чи соціальної загрози, надавати атрибути цієї загрози (наприклад певна правляча еліта) та гіперболізувати й драматизувати наслідки;
• використовувати наративи для мобілізації частини чи всієї групи. Це відбувається через впровадження різних технологій контролю поведінки соціальних груп і залежить від обсягу вкладених матеріальних ресурсів.

Отже, вже згадані терористи з "ДНР" зверталися до концепції Донецько-Криворізької Республіки як до проксі-структури для легітимізації окупації східних районів Української Народної Республіки радянськими військовими.

Однак перехід від мирних протестів, які не зазнали репресій чи  силового тиску з боку інших учасників, майже одразу перетворився на дії не просто парамілітарних, а вже військових, озброєних формувань. Такий раптовий перехід є досить незвичним, навіть якщо не брати до уваги присутність російських службовців. Фактично відбувся стрибок від відносно мирних акцій у березні до захоплення адміністративних будівель бойовиками 11 квітня.

Чи є загрози радикалізації під час війни?

Наразі в Україні сформувалися різні соціальні середовища, які можуть стати об’єктом навмисних дій із радикалізації. Можна говорити про кілька мільйонів внутрішньо переміщених осіб всередині України, понад мільйон (з високою ймовірністю зростання) військовослужбовців, значна частка яких також все життя буде проводити з прямими наслідками війни. Крім того, за кордоном перебуває багато біженців, які мають і надалі матимуть проблеми з інтеграцією в західні суспільства, але також матимуть проблеми з адаптацією у разі повернення до України.

Росія також може використовувати наративи поляризації між різними групами суспільства, приміром між військовими та цивільними. Наприклад, через  вкиди у вигляді історій  про чоловіків, які успішно виїжджають за кордон нелегально, або активну дезінформацію про порядок та правила мобілізації (умовний наратив "усіх – в окоп без підготовки") тощо.

Ризикованими є також історії більш соціального характеру, такі як протиставлення прав жінок та чоловіків, розповіді про побиття у військових частинах тощо. Певний ризик становить поширення класичних популістських наративів, які можна легко використовувати як у відносно мирний, так і у воєнний час, наприклад  ідея про те, що "нам потрібен батальйон депутатів і війна закінчиться за день".

Очевидними є й макроекономічні проблеми – зростання бідності та  зниження якості життя загалом. Війна, безумовно, значно підвищує рівень легітимації насилля, особливо у таких масштабах та з такою екзистенційною  загрозою для країни.

Окрім цього, не варто забувати, що всі ці події – це насамперед долі окремих індивідів, що могли й без повномасштабної війни екстраполювати свої особисті проблеми на політичну та соціальну реальність в Україні. Індивідуальна радикалізація через особисті образи в житті (так звана теорія "самотнього вовка") також може стати куди більш поширеним явищем. Зокрема, приклади такого типу екстремізму ми могли спостерігати в Україні у вигляді відомих терактів – так званий "луцький терорист" Максим Кривош, який у 2020-му році захопив автобус із заручниками.

Зрештою, історична ретроспектива, яка відіграє далеко не маргінальну роль у розробці стратегій РФ, надає Кремлю приклади надзвичайно ефективних кейсів успішної радикалізації під час війни. Звісно, йдеться про так званий "опломбований вагон" Володимира Леніна та катастрофічний крах Російської імперії, що був тріумфом стратегії війни Другого Рейху.

Це приклад того, як соціальна група  може бути використана в інтересах іншої країни.  Перш за все варто розуміти, що країни ЄС і НАТО мають все ж відмінні безпекові проблеми, попри нашу спільну – Росію. Так само не варто копіювати ризики та небезпеки західних країн, які здебільшого протидіють тому, що український науковець Іван Гомза влучно назвав "кризою модернізації".

Україна має чіткого єдиного супротивника, котрий має набагато ширший і специфічний арсенал впливу в країні, ніж підтримка правих, які  з 2014 року є чи не ключовим суспільно-політичним рухом, що обстоює актуальність російської загрози. Очевидно, що наразі Україна не в змозі створити нову інфраструктуру для запобігання радикалізації, оскільки це потребує відносно  стабільніших умов. Варто також розуміти, що сучасні ненасильницькі підходи – превенція радикалізації (CVE) практично є експериментальними. Успішні приклади піддаються критиці.

Проте вивчення цих проблем та потенційних загроз можливе. Це той аспект, який може виконуватись за допомогою громадянського суспільства, аналітичних центрів, консалтингових та наукових кіл, фактично готуючи фундамент для співпраці з антитерористичною інфраструктурою. Чимало з того, що вже потрібно – наприклад, центри протидії дезінформації – вже існують та активно розвиваються.

Таку ж позицію вже озвучувала співробітниця НІСД Аліса Покровська у 2017 році, де також зазначала, що попри фокус на протидії ісламізму, для України куди актуальнішою є проблема підтримки Росією сепаратистських та терористичних формувань.^[3]

Окремою небезпекою є продовження впливу російської пропаганди. Згідно з результатами опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, станом на кінець 2022 року близько 12% українців все ще негативно ставляться до розпаду СРСР та близько 9% населення негативно ставляться до засудження цього режиму як тоталітарного. Окремої уваги заслуговує  Південний макрорегіон України, зокрема Одеська область, яка залишається єдиним традиційно російськомовним регіоном України, що не зазнав окупації.

А вже в опитуванні від літа 2023 року, що проводилось в Одеській області, близько   35% населення різко негативно ставляться до перейменувань вулиць, площ тощо з радянської топоніміки  на автохтонну чи нову. А понад 9% категорично не згодні з тезою, що УПЦ Московського патріархату сприяли російській агресії в Україні. Це гарні приклади можливого простору, де російська дезінформація може впливати та формувати групи для загострення поглядів людей.

Звісно, такі показники не означають певного потенціалу для мобілізації протестів, не кажучи вже про радикалізацію та екстремізм. Проте є й більш потенційно тривожні приклади. Так у тому самому опитуванні в Одеській області понад 10% респондентів регіону зазначили, що зміни в шкільній освіті з  2014 року – це ніщо інше, як переписування історії.

Досить помітною  є цифра, що 16% респондентів з півдня України вважають Революцію Гідності державним переворотом. Це свідчить не лише про наявність суспільного невдоволення, а може вказувати й на потенціал для подальшої радикалізації цієї групи, можливо, через спротив загальнонаціональним  політикам – декомунізації та дерусифікації. Однак варто зазначити, що цей показник зменшився на 20% порівняно з результатами загальнонаціонального опитування, проведеного навесні 2023 року.

Ці цифри не є свідченням про явну загрозу, але демонструють різницю у поглядах відносної більшості груп, котрі вже використовуються або можуть бути використані РФ для "м’якої сили"  або ж впливу. Відносна більшість груп, при збереженні її маргінального становища, лише вказує на більшу ймовірність зародження серед цих спільнот антиукраїнських поглядів, і зрештою – дій. Як вже зазначалося, фактично м’який вплив РФ не припинявся й не припиняється, хоча і став менш ефективним.

Радикалізація як одна з цілей російського впливу використовується й  використовуватиметься впродовж усього протистояння з Україною. Незалежно  від термінів деокупації та можливої перемоги, українська держава та суспільство зіткнуться з проблемою комунікації з громадянами України, що майже десятиліття перебували під російською владою. До цього доєднаються проблеми великої кількості громадян РФ, осіб без громадянства.

Адміністрації цих регіонів потребуватимуть максимальної уваги Києва, проте конфлікти, проблеми впливу пропаганди, колабораціонізм та покоління, виховані на російській політиці ідентичності, безумовно, стануть черговим безпрецедентними викликом. Інфільтрація та силовий контроль не зможуть гарантувати безпеку в таких масштабах і за відсутності послідовної реінтеграційної політики можуть стати каталізатором саме екстремальних поглядів у найбільш маргінальних групах.

Тому насамперед варто звернути увагу на декілька ключових аспектів. По-перше, опитування в Одеській області свідчать про тривожний тренд незадоволення державною політикою в сферах декомунізації та дерусифікації. Саме ця аудиторія може стати мішенню для російської дезінформації та пропаганди. По-друге, хоча м'який вплив Росії в Україні став менш виразний, він нікуди не зник. Така ситуація особливо характерна для традиційно російськомовних регіонів, таких як Одеська область, але це не означає, що вона відсутня в будь-якій іншій частині України.

Зокрема, є підвищений ризик радикалізації українського суспільства, особливо в умовах відсутності ефективних комунікаційних стратегій. Спроби реінтеграції територій та населення, які перебували під російською владою, становлять особливий виклик, який потребує широкої уваги. Тут маємо справу не лише з легальними, але і з ідентичнісними питаннями.

З цієї перспективи, адміністрації Одеського та інших регіонів потребує максимальної уваги з боку Києва. Проте ми не повинні забувати, що конфлікти, вплив пропаганди та покоління, виховані на російській політиці ідентичності, становлять безпрецедентний виклик. Силові методи тут не все вирішують, і напрацювання досвіду буде надзвичайно важливим для деокупованих територій, особливо тих, які потрібно реінтегрувати з 2014 року.

Як протидіяти?

Україна має зосередити свої зусилля на розробці та реалізації комплексних реінтеграційних стратегій, які б не обмежувалися силовими методами, а враховували соціально-психологічні практики. Наприклад, через залучення "в допомогу" громадянського суспільства. Такий комплексний підхід може стати запорукою успішної протидії російському впливу в українському суспільстві.

Саме тому радикалізація в Україні має бути предметом вивчення й з українського боку. Розуміння потенційно вразливих груп, операціоналізація найбільш потенційних ризиків для них може запобігти ще не фактам екстремізму, а саме впливу РФ на загострення соціальних та політичних протистоянь. Попри те, що ключова роль в контртерористичній діяльності належить силовим  службам, велика кількість потенційних ризиків означає, що необхідна більш розгалужена інфраструктура протидії. Це особливо актуально  в умовах нестачі державних ресурсів майже за всіма статтями витрат.

Як вже було згадано, альтернативою може стати допомога громадянського суспільства, яке може адаптувати європейські практики превенції радикалізації (CVE) як у рамках євроінтеграційного курсу, так і запозичувати їх у межах гуманітарних проєктів. Це дозволить створити базу даних, перевіряти практики превенції або ж й дерадикалізації вразливих груп населення без використання силового апарату.

Необхідно також стимулювати академічну спільноту до вивчення процесу  радикалізації в українському контексті. Попри наявні успішні та якісні напрацювання, наприклад від НІСД, розширення вивчення ризиків соціальних груп та траєкторій їхнього розвитку дасть змогу створювати нові інструменти протидії. Це особливо важливо, враховуючи вже згадану складність і ризики копіювання практик демократичних країн, перед якими стоять  абсолютно інші виклики.

Превентивні практики CVE можуть слугувати способом кооптації небезпек, з якими стикаються маргінальні групи та депривовані індивіди. Перш за все вони стануть допоміжним елементом раннього оповіщення про загострення проблем та їх моніторингу, що дозволить оперативніше реагувати на них на національному рівні. Розробка таких програм передбачатиме ресурсозатратне залучення науковців, громадянського суспільства та держави, зокрема в сфері політичної соціології, кримінології та криміналістики, поліціювання та педагогіки, а також психотерапії. Проте в умовах можливої, вельми депресивної, реальності після закінчення війни такі механізми можуть бути одним із небагатьох інструментів, що дозволять протидіяти російським асиметричними методам війни з Україною.