Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва
Вже завтра у Мінську українське представництво в Тристоронній контактній групі має представити план нового Президента України з врегулювання конфлікту з Росією. Для українського суспільства та навіть експертного середовища в його абсолютній більшості зміст цього плану – досі таємниця. Саме тому поки що – не оцінки, які можна буде давати завтра, і не поради, бо непрохані поради нікому не потрібні. Зараз – застереження і загальні акценти.
Перший акцент: кардинально нових пропозицій очікувати не варто. Вони, очевидно, будуть у дусі Мінських домовленостей і включатимуть ідеї переходу до практичного втілення певних положень Мінського Комплексу заходів. Те, що інші підходи чи справді нові пропозиції – не на столі у нового Президента, стало ясно вже не з наших здогадок, а з того курсу, який він обрав, спілкуючись з модераторами нормандського процесу – Францією та Німеччиною. Так, принаймні одна ясність є – виконання Мінська.
Другий акцент: зважаючи на те, що левова частка Мінських домовленостей мала бути виконана до кінця 2015 року, а за фактом – маємо частковий прогрес або повне невиконання більшості з їх положень, Україна має вдалий момент, аби «скинути» тягар тієї послідовності, яка була закладена в Комплексі заходів чотири роки тому. Нагадаємо. Якби документ виконувався «гладко», то це мало би бути так:
- негайне припинення вогню,
- на другий день – початок розведення озброєнь,
- закінчення розведення максимум через 14 днів,
- на наступний за тим день – початок діалогу про вибори на окупованій території,
- максимум через 5 днів після розведення сил – звільнення «всіх на всіх»,
- проведення виборів,
- на наступний за виборами день – початок (тільки початок!) відновлення контролю над кордоном,
- проведення конституційної реформи з врахуванням всіх тих болісних ідей про народну міліцію, неможливість припиняти повноваження депутатів та посадових осіб, обраних на тих самих позачергових виборах, участь органів місцевого самоврядування в призначенні керівників прокуратури та судів у тих самих районах і т.д. Реформу мали би завершити до кінця 2015 року. Тоді ж, щоправда, неясно «на який саме день» – завершити повернення контролю над кордоном.
Чи така схема влаштовувала Україну? Ні. І це було логічно: жодного перехідного періоду немає, політичні положення імплементуються за рахунок дій та поступок України без жодних гарантій, що «режим тиші» не буде порушено, а контроль над кордоном – повернуто. Недарма ж пункт 10 про вивід всіх іноземних та незаконних збройних формувань був сформульований безвідносно будь-якого моменту в часі. Це мало би просто відбутися і все, а коли – невідомо.
Тепер ключове питання. Чи змінилося щось від 2015–2016 рр.? Чи влаштовує Україну така послідовність дій сьогодні? Аж ніяк. Аргументів основних – два. Перший: жодний режим тиші не вдався. Жодний. Відтак – потреба в часовому «розриві» між його початком як втіленням першого пункту Мінська і переходом до будь-яких політичних положень, зокрема дискусії про вибори, взагалі не повинна обговорюватися, бо вона очевидна. Другий аргумент – Україна, на відміну від самопроголошених лідерів «ЛДНР» та Росії частину своїх політичних зобов’язань вже виконала. Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» Україна ухвалила, наразі його дія продовжена до 31 грудня 2019 року; зміни до Конституції в частині децентралізації в першому читанні – також проголосувала; умови для підготовки і проведення виборів на території так званих республік – передбачила (змінами до того ж закону); до обміну полоненими готова навіть в більших масштабах, ніж «всіх на всіх». Є і те, що начебто «суперечить» логіці Мінська в діях з українського боку, наприклад, тимчасове припинення руху вантажів, але насправді до виконання Мінських домовленостей це безпосередньо не стосується і може бути змінено безвідносно до перспектив «зовнішніх» переговорів.
Тобто, пропозиції Президента з врегулювання конфлікту сьогодні мають ґрунтуватися в першу чергу на ідеї перегляду «перекрученої» чи розмитої логіки виконання цих пунктів. Якщо вже ми йдемо Мінським шляхом, то нехай він буде скоригований. Маємо повне право і будемо виглядати логічно. Найбільшою помилкою, якої можна припуститися завтра з новим планом врегулювання, буде пропозиція знову поєднати в одному флаконі одночасне чи практично одночасне виконання мілітарних («режим тиші») і політичних положень (навіть діалог про вибори, не кажучи вже про реальні кроки в цьому напрямку). Така логіка сповідується Росією. Вона ж була в плані Штайнмаєра. Найкраще, що можна глобально запропонувати сьогодні з українського боку: чітку послідовність виконання воєнних та гуманітарних пунктів, потім – перехідний період (не 14 чи 30 днів, а так, щоб прийнятно – півтора-два роки), за цим – політичні складові.
Ну і ще один принциповий момент. Здається, що нова адміністрація робить ставку на «внутрішні» методи врегулювання. Тобто, імплементацію Мінська. І ось тут я вже точно можу дати рекомендацію: ідея з міжнародним контингентом не повинна бути нашими ж руками похована. Наївно та нерозумно самим себе позбавляти ще одного з можливих інструментів врегулювання. Тим паче, що світова спільнота тоді точно видихне з полегшенням, адже її «включеність» у розв’язання конфлікту буде прагнути до нуля.
Тому загалом, не пропонуючи нічого екстраординарного, українській стороні використати б цей момент для зміни погляду на виконання Мінська. Якщо це не знайде відгуку (вірогідність – більш, ніж висока), не катастрофа: у нас є надзавдання для налагодження політики стосовно мешканців тимчасово окупованої території і підконтрольних нам прифронтових районів Донбасу. Краще займатися цим, аніж пропонувати те, що «підходить» агресору, а не нам. Врешті, не той градус напруження сьогодні, щоб йти на поступки, від яких змогли (справедливо) відмовитися у найгарячіші 2015–2016 рр.
Поза тим – чекаємо дня завтрашнього.
