Війна в душі. Як вберегти себе від внутрішнього вигорання і відновитися
Сергій Ханін, журналіст,
у співавторстві з Юрієм Горбанем
Війна завдає не тільки людських та матеріальних втрат. Водночас із ними ми втрачаємо й своє психічне здоров’я, для відновлення якого знадобиться тривалий час, а декому і він, на жаль, не допоможе. Бо життя в режимі очікування виснажує, і психіка людини часто-густо дає збій. У цьому разі без вчасної допомоги досвідченого фахівця не обійтися.
Наразі психологічна підтримка потрібна кожному з нас. Але в першу чергу внутрішнього відновлення потребують ті, хто зі зброєю в руках захищає українську державність і сповна відчув на собі жахіття війни.
Не мріяти – болісно!
У Сумах, зокрема, таку допомогу надає комунальна установа «Центр учасників бойових дій» . Нині у закладі зареєстровано 4 250 людей. Із них 1 900 – члени сімей учасників бойових дій. За минулий рік люди отримали в Центрі понад 36 тисяч послуг, а в цьому році – вже 14 тисяч. І чимало з них потребували консультації психолога.
Анна Тимченко, психолог відділу психологічної підтримки Центру, пояснює таку потребу тривалим перебуванням у стані невизначеності.
«Ми вже давно живемо, не відчуваючи ґрунту під ногами. Ми не можемо будувати плани, і навіть можливості мріяти нас частково позбавили, бо мрія може в будь-який момент розбитися об реальність. І це буде ще болісніше, ніж не мріяти. Живемо тільки тут і зараз, а це втомливо. Якби сталося диво і хтось чітко сказав, скільки триватиме війна, і навіть якщо це будуть роки, людям було б легше це прийняти, ніж навіть коротку, але невизначеність», – каже психологиня.
Життя в умовах війни змушує людей перейматися не тільки за свій стан, а й самопочуття близьких, особливо тих, хто боронить країну від ворога. Наскільки пережите змінить їх – ще те питання.
На прохання поділитися характерними випадками зі своєї роботи Анна зізнається, що їх безліч.
«Дуже багато психологічних проблем виникає на ґрунті вживання алкоголю. Привела ось до мене мама військового з алкогольною залежністю, чоловік сам її визнає. У нього сомнамбулізм, кричить ночами. У такому стані набагато важче проводити психологічну реабілітацію, і допомогу надати в короткий термін нереально. Порадила йому звернутися спочатку до нарколога, тобто цю проблему треба вирішувати комплексно, а ми в цьому питанні ще на початковому етапі», – розповідає Анна Тимченко.
А ще, каже вона, у її відвідувачів багато скарг на бюрократію. Наприклад, один з бійців, який перебував на «нулі» і має поранення, досі ніяк не може отримати статус учасника бойових дій. Не допомогли йому ні в ТЦК, ні в інших державних структурах, куди він звертався. І це в його бригаді не поодинокий випадок. Завдяки керівництву Центру учасників бойових дій йому вдалося отримати необхідний для оформлення посвідки документ, але ж нервів при цьому людина втратила багато.
Тобто до потрясінь, отриманих на фронті, додаються ще й втрати нервових клітин у кабінетах чиновників. Як, наприклад, сталося з учасником бойових дій, який хотів влаштуватися на роботу. Він пішов до центру зайнятості, а тут саме оголосили повітряну тривогу. Коли ж дали відбій, підійшов час обіду – довелося ще чекати. Отак, поки потрапив до потрібного кабінету, день був втрачений. І з оцим усім люди йдуть до психолога.
«Як допомагаю? Нашою специфічною мовою – стабілізую способом вербалізації. А також безумовного прийняття, емпатійного слухання, техніками арт-терапії, зокрема сенд-плей, застосовую ферт-терапію, ізотерапію, музикотерапію, мандолотерапію тощо. Звучить, може, незвично для вуха, але це, загалом, прості прийоми. До кожного відвідувача потрібен індивідуальний підхід з використанням підходящих методик терапії. І якщо він приходить на наступну зустріч, отже, цю методику обрано правильно», – мовить психологиня.
Хоча, зізнається вона, не всі дивляться на людей її професії як на помічника-порадника.
«Прийшла якось до мене сімейна пара, точніше дружина привела чоловіка. Йому за 60 років, їй – за 40. Сів він у крісло, і так скептично до мене: «Бачив я вже таких психологів». Питаю, де бачив. З’ясувалося, на позицію до них приходила дівчина, яка не мала необхідного досвіду праці з військовими, та ще й у зоні бойових дій. Зрозуміло, що нічим зарадити бійцям вона не змогла. Зате у них з’явилася недовіра до «лікарів душ». Тож моє перше правило у роботі: не зашкодь! Слово може викликати емоції, даю можливість людині розслабитися, відчути себе, провести час у спокої. І в багатьох випадках це спрацьовує», – ділиться секретами професії Анна Тимченко.
Емоційна ізоляція
Фахівець каже, що хлопці, які повертаються, для неї іноді схожі на роботів.
«Це я кажу з власного досвіду, бо мій чоловік теж зараз військовий. І коли він повертався з гарячих точок, то певний період був для мене ніби не він. Від колишньої особистості залишається мало. Ходяча крижина, яка закрилася, ніби відгородилася від усього світу», – ділиться наболілим Анна.
Таку поведінку вона пов’язує з тим, що коли чоловіки опиняються в зоні бойових дій, то вони потрапляють в іншу реальність. Їхня головна задача там – вижити. Організм і психіка адаптуються до нових реалій, і часто це супроводжується «відключенням усіх почуттів та емоцій». Емоційно розхитаний солдат має менше шансів вижити. Часто причиною такого стану є жінки, які потребують уваги і вимагають її негайно, а чоловікам потім важко зосередитися на веденні бою та виживанні.
«Від однієї з клієнток доводилося чути скарги на чоловіка, який у телефонній розмові не виявляв емоцій, був чужим, відстороненим. Але для тієї ситуації, в якій він перебуває, це – нормально. Це те, що чоловік не контролює сам, це так вмикається наша психіка, щоб врятуватися, коли стоїть одне завдання – вижити. Ця відстороненість допомагає зберегти психіку. Тому рідні мають це розуміти і не ображатися. Це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Вони емоційно ізолювалися, що допомагає їм проходити випробування. Вони відновляться. Згодом», – наголошує працівниця центру.
За її словами, для того, щоб він чи вона ввімкнули швидко свої емоції, потрібні місяці, а то й роки. Людина має усвідомити, що вона в безпеці, що їй не потрібно повертатися на фронт. Тільки підтримка рідних повертатиме до звичного життя. При цьому ця підтримка повинна корелюватися з розумінням того, що людині зараз справді необхідно.
У зв’язку з цим фахівець дає поради, як уникнути небажаних ситуацій. Насамперед, це стосується дружин військових:
«Не готовий чоловік до ніжностей – не лізьте. Треба розуміти, що після пережитого дотик може сприйматись як загроза, як дотик страху, дотик смерті, дотик небезпеки. Бо не швидко усвідомлюєш, що ти вдома і обіймає дружина, а не ворог чи побратим, який тебе від чогось небезпечного відтягує, чого ти не побачив. Звиклий під час сну мацати рукою автомат, не відразу зрозуміє, що поруч дружина. Коли він вас сторониться, не лізьте з обіймами, зайвими питаннями. Запитуйте: «Що ти хочеш зараз?». Почули у відповідь щось типу «не лізь до мене» чи «нічого»? Добре. Не лізьте. Згодом він сам скаже, чого хоче. «Нічого» – це варіант норми. Займайтеся своїми справами. Краєм ока споглядайте за рідним. Але, коли оце «нічого» стало постійним і тривалим, то це вже привід задуматися. Шукайте спосіб скомунікувати, щоб обговорити подальші спільні дії. Дехто може впоратися з часом і сам. А декому потрібна допомога. Надмірна замкнутість, проблеми зі сном, алкоголь, панічні атаки, агресивні прояви стосовно будь-чого – це все приводи звернутися до лікаря. І, можливо, це буде не психолог, а психіатр, який призначить медикаментозне лікування».
Бути людьми, бути поруч!
Родинам, каже Анна Тимченко, потрібно усвідомлювати, що їхні рідні, які повернулися з війни, бачили таке, чого краще не бачити ніколи і нікому. Але вони вже це побачили і відчували.
«Наберіться терпіння та мужності. Не перенавантажуйте їх власними емоційними переживаннями. Не ображайтеся, бо своїми образами ми вводитимемо військового у додаткову депресію. Він думатиме, що він не такий для вас, що з ним щось не так. І він може сам себе загнати в стан, що називають ПТСР – посттравматичний стресовий розлад, навіть якщо його і не було. А з ним усе так. Його організм і психіка перебудовуються під нову реальність. Тож треба навчитися відчувати, що йому зараз потрібно», – ще одна порада від психологині.
Загалом, говорячи про підтримку психічного здоров’я українців під час війни, Анна Тимченко наголошує на відомих, але вкрай важливих речах. Зокрема, радить не забувати, що психічний стан багато в чому залежить і від фізичного самопочуття. Тому варто піклуватися про себе, дотримуватися режиму праці/відпочинку, харчування; важливий інформаційний та емоційний контроль; якість і тривалість сну; захоплення/хобі.
А ще головна і загальна порада від психологині для дорослих: триматися один за одного, підтримувати, спілкуватися, навіть розширювати коло спілкування. Не залишатися осторонь від людей, яким потрібна допомога. Допомагати один одному, бо коли ми щось робимо гуртом, нас важче подолати. І це стосується як фізичного, так і психологічного стану. Для того, щоб підтримати, не потрібні ні фахова освіта, ні якісь особливі знання, ні кошти. Будьте людьми, будьте поруч.
Для внутрішньо переміщених людей, яких вирвали зі звичного кола спілкування, така сама порада: спілкуйтеся, знайдіть своє нове коло. Не бійтеся підійти до нових сусідів, знайомтеся. Нам зараз усім не вистачає спілкування.
Але може настати момент, коли спілкування лише з друзями та рідними буде замало. І тоді потрібно сходити поспілкуватися з психологом. Своєрідними «дзвіночками» щодо цього будуть нав’язливі думки; постійне переживання подій, що з людиною відбулися; суїцидальні думки, проблеми зі сном, підвищена тривожність, панічні атаки. Без кваліфікованої допомоги вивести людину з таких станів важко. Потрібно звертатися до спеціаліста. Ви можете звернутися до психолога, психотерапевта, психіатра, навіть до сімейного лікаря, щоб він допоміг розібратися, що у вас – панічна атака чи серцевий напад. Адже симптоми у них схожі.
І те, що сьогодні до фахівців «Центру учасників бойових дій» загалом і до психологів зокрема звертається велика кількість людей, свідчить про те, що ставлення людей до спеціалістів цього профілю суттєво змінилося.
«Принаймні говорити, хто це – психолог – не потрібно. Всі знають і розуміють, із чим іти до такого спеціаліста. З практики бачу, що люди стали усвідомлено звертатися до психологів і роблять це з власної ініціативи чи ініціативи рідних», – зазначає Анна Тимченко.
На Сумщину – європейські стандарти реабілітації
Важливість психологічного відновлення добре розуміє й обласна влада.
Для посилення цієї роботи на Сумщині вирішили створити низку центрів реабілітації захисників і захисниць України, один з яких, зокрема, має з’явитися у Конотопському районі.
«Реабілітаційний центр, який ми плануємо створити, буде сучасним та унікальним щодо надання широкого спектру висококваліфікованої медичної та психологічної допомоги. Наші військові зможуть проходити відновлення за європейськими стандартами реабілітації», – наголосив під час огляду будівлі, яку сьогодні реконструюють під центр реабілітації ветеранів ЗСУ, голова Сумської ОВА Володимир Артюх.
Нещодавно у Сумському педагогічному університеті за сприяння Міністерства ветеранів запрацював і Центр ветеранського розвитку.
Туди можуть звернутися ветерани війни, їхні родини та сім’ї загиблих військових. У центрі консультують психологи, а ще – допомагають юристи.
Наявність тут правників дуже важлива, адже, як йшлося вище, дуже багато проблемних моментів у військових та членів їхніх сімей пов’язані саме з оформленням необхідних довідок, посвідчень. Тож можливість розв’язати свої питання в одному місці дозволяє людям і зекономити час, і зберегти нерви.
А ще у Сумах стартував проєкт «Психосоціальна підтримка для родин загиблих Захисників України», яку здійснює команда ГО «Ветеранський простір Сумщини» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Проєкт передбачає надання соціальної, юридичної та психологічної підтримки у формі групових зустрічей та індивідуальних консультацій для родин загиблих захисників. Тобто тієї цільової групи, яка сьогодні, як зазначає Анна Тимченко, потребує фахової допомоги не менше за самих захисників. Планують організовувати арттерапевтичні сеанси задля стабілізації психоемоційного стану людини, подолання негативних переживань та використання енергії для продуктивної діяльності.
Цікаво, що в регіоні намагаються надавати психологічну підтримку не тільки військовим, їхнім родинам, зрештою – всім, хто її потребує, а й тим, хто безпосередньо задіяний у цій роботі.
Так, минулого року на Сумщині було реалізовано розроблений Сумським центром психічного здоров’я проєкт «Лікар та війна: профілактика професійного вигорання», в межах якого проводилися тренінги із психологічної реабілітації для медичних працівників. Нею вже скористалися майже 130 лікарів Сумщини. В області послуги за напрямом «Психологічна та психіатрична допомога» можна отримати у 50 медичних закладах.
Отож в регіоні є заклади і є фахівці, які вже сьогодні готові надати психологічну підтримку. Тим, хто її потребує. Головне – не проґавити момент, коли стає очевидно: допомога потрібна тут і зараз. Бо, як і скрізь у медицині, час хворобі не союзник…
